Перетворила вірші на благодійний інструмент

Кожен українець нині воїн на своєму фронті. І в кожного – своя зброя. Для поетеси Ольги Петрощук – це слово. Проникливе, глибоке й рятівне. У ньому виливає почуття, що терзають душу. В рими одягає історії людей, які підтримують її благодійну ініціативу – допомогти жертвам насилля, котре по-звірськи чинив окупант.

Детальніше про це – у нашій розмові.

 

Олю, спершу хотілося б більше дізнатись про Вас. Де проросло Ваше коріння, в якому поліському куточку?

Я народилася на Гощанщині, але тривалий час свого дитинства проживала в селі Лютинськ. Тут досі мешкає моя рідня. І це місце для мене теж рідне і сакральне. Про людей, пейзажі та атмосферу цього краю я з гордістю розповідаю, коли запитують про моє походження. За освітою я економіст, і в цій системі координат працюю досі. Але у мене є одна слабкість, яка не залежить від того, на кого я навчалася, де знаходжуся, або ким працюю – я постійно пишу вірші. І сталося так, що саме під час повномасштабної загарбницької війни я змогла обернути цю слабкість в свою силу. Я перетворила вірші на благодійний інструмент: пишу поезію для благочинців, які пожертвували кошти на допомогу жінкам і дітям, постраждалим від сексуального насилля окупанта.

А як поезія залетіла птахом у душу? Звідки цей потяг до віршування?

Звідкіля взялися вірші в моєму житті, я не знаю. Не буду фантазувати на тему покликання, не говоритиму про сродну працю тощо, бо для мене це моя буденність. Є люди, які співають. Є люди, які колекціонують. Є ті, які палять цигарки. А я пишу вірші. Ось і вся «магія».

Найтонше війну зазвичай сприймають творчі люди, пропускаючи крізь себе біль Бучі, жахи Маріуполя, міць Херсона й Харкова й відображаючи  це у своїх роботах. Як війна вдерлась у Ваше життя? Які почуття переповнюють всі ці місяці?

Я не хочу стверджувати, що творчі люди переживають війну важче чи гостріше і тим самим знецінити почуття інших людей. Можливо, творчі люди вільніше проявляють свої емоції і легше рефлексують. До того ж, погодьтеся, що пишучи вірш, відкритися емоційно значно легше, ніж, наприклад, складаючи фінансову звітність чи ремонтуючи покрівлю. Насправді війна розпочалася набагато раніше, ніж 24 лютого. І раніше, ніж 8 років тому. Вона триває століттями. Просто цієї зими війна набула чітких контурів, доповнилася вибухами і вбивствами вже по всій Україні. Багато років ми воюємо з втіленням зла на Землі, яке щосили прагне дегуманізувати українців, отруює мову, привласнює культуру. Я закликаю всіх, хто думає, що між ними і війною тисячі кілометрів, закони, НАТО чи сам Господь. Отямтеся! Між вами та війною – лише один наказ божевільного. Бо достатньо лише наказу – і будинки знищують, людей вбивають, а дітей ґвалтують.

Тому навряд чи вас здивує моє відчуття ненависті і обурення. Мені дуже прикро, що в світі, де люди сповідують безліч мирних релігій, де є місце любові і співчуттю, де слова «толерантність» і «людські права» вживаються частіше, ніж «добрий день», досі треба боятися жорстоких вбивств і масових поховань, переховуватися в підвалах, втікати під кулями, вмирати від голоду, сидіти в одному будинку з мертвою мамою!

Творчим словом допомагаєте не лише морально, а й практично. Розкажіть про свою благодійну ініціативу. Що до цього спонукало?

Гортаючи стрічку, все частіше зустрічала новини про звірства зґвалтувань росіянами. Заголовки тих статей були шокуючими і пригнічуючими, тож я утримувалася від прочитання всього тексту або від перегляду відео. Моє серце вражав біль. Жінки, маленькі дівчатка і такі ж хлопчики... Над  ними вчиняли насилля, знущалися фізично і морально, а часто і на очах у рідних. Таке насилля – це жорстока і невиправдана зброя, яка суперечить як Женевським конвенціям про захист жертв війни, так і моральним нормам. Я була сповнена жалю до постраждалих. Мене охопило бажання допомогти. Перше, що спало на думку, це зібрати кошти серед небайдужих. Але хотілося щось запропонувати у відповідь. Так і виникла ідея писати вірші за кошти, які потім можна передати на допомогу таким постраждалим. Є влучні слова Катерини Калитко: «Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї». Так ось, нарешті моя зброя теж стріляє, а вірші «працюють». Поки що я оголосила про цю ініціативу лише серед своїх читачів в Іnstagram-спільноті, але до неї долучилися й інші «колеги по цеху»: Іван Сичевський та Вероніка Завертайлова, які теж пишуть вірші.

Для створення вірша треба хоча б коротко розповісти власну історію. Про що люди просять писати, що їм болить?

Є люди, які «донатять» кошти анонімно. Є такі, які «донатять» і кажуть, що вірш писати не потрібно. А є люди з надзвичайними життєвими історіями. Статистика показує, що мої читачі зовсім юні. Але вони пишуть так зріло і по-дорослому. Іноді я читаю в месенджері такі речі, про які більше не знає ніхто, окрім нас двох. І мені випадає безцінна можливість берегти трепетні таємниці людей, яких я ніколи не зустрічала. Юнак замовляє вірші-зізнання для дівчини. Інша – журиться, що ніколи не зможе бути з тим, кого так сильно кохає. Сестра просить передати через вірш тугу за братами, які воюють за Україну. А скільки людей пишуть про розлуки і відстані, про хвилювання за рідних і дорогих людей. У кожного своя історія, своя таємниця і своя рана. Але у всіх них є спільна риса – це очікування швидкої перемоги і віра у наших захисників.

Що хотілося б сказати в цей непростий час нашим читачам?

В той час, коли загарбник романтизує війну і волає, що «зможе повторити», ми з вами усвідомлюємо, що війна – це про біль. Війна – це про втрату. Тому я хочу, щоб кожен був сильним воїном свого фронту і викладався на повну там, де він може бути корисним. Тільки так ми швидше зупинимо цей жах і здобудемо перемогу!

І що зробите першим, коли Україна переможе рашиського ворога?

Я раніше мало подорожувала Україною. Після перемоги я надолужу втрачене.

Спілкувалась Леся Кузьмич.

 

Маєте бажання допомогти жінкам і дітям, які постраждали від насилля окупанта?

Замовити вірш коштує 100 грн.

Карта ПриватБанку 5168 7520 0250 3665

Петрощук Ольга Миколаївна

Деталі в Instagram: @olha.petroshchuk