ЯКЕ КОРІННЯ – ТАКЕ Й НАСІННЯ

Найприємніші враження залишила в мене презентація книжки молодого поета Олександра Подика із Кураша, що пройшла минулої неділі в Орв’яницькій сільській бібліотеці. Саме дійство відбулося в невеликому товаристві поціновувачів українського слова. Але, можливо, саме в такому «камерному» форматі й стало можливим живе та невимушене спілкування з автором. Збірочка з промовистою назвою «Зерна добра» вмістила до двох сотень віршів літератора. Це його перша книжка, в якій просто й органічно передаються роздуми, переживання та загалом настрій автора.

«Я щасливий,  що народився саме тут і зараз, – сказав Сашко на презентації своїм першим шанувальникам. – Людина народжується доброю і чистою. Та часто світ, обставини та суспільство роблять її злою, жорстокою і замкнутою. Щасливий той, хто проніс крізь життя любов до людей, до природи, до всього, що нас оточує. Щасливий той, хто обрав шлях добра, і твердо прямує по ньому, які б пастки і спокуси не траплялися на ньому. Щасливий той, хто стає світлом у темряві. Хто дарує надію іншим. Хто підтримує у скрутну хвилину, хто сміється із своїх невдач та відкриває чудеса у житті…».

Не сумуйте, люди,          Не журіться. Нащо?

Бо все добре буде.           Бо прийде ще щастя.

А якщо й не буде,             А якщо й нещастя,

Не сумуйте, люди.          Не журіться. Нащо?

Оптимізм, внутрішній стержень та життєлюбство цього юнака не можуть не захоплювати. Так хочеться, щоб цей його молодечий запал не перегорів в буденних клопотах про хліб насущний, а талант тільки мужнів та зростав з роками. Щоб були у житті Сашка ще нові вірші та книжки, а головне – чудові нагоди для них.

Людмила РОДІНА.

«Зерна добра» - так називається перша книга-ластівка молодого поета віршованих рядочків Подика Олександра Івановича. Радію не лише за молодшого колегу по перу, радію за земляка-односельця, радію за творчу особистість мого родоводу: Сашина прабабуся Опанаска і моя бабуся Улита були рідними сестрами. Теплі родинні  стосунки ми підтримуємо завжди, хоч, звісно, зустрічаємося не так часто, як хотілося б.

Мати Людмила Адамівна працює бібліотекарем у селі Орв’яниця, батько Іван  Іванович має технічну освіту. Виховали двоє дітей: донька Марічка здобула вищу освіту в Тернопільському інституті і опанувала фах економіста, син Сашко закінчив Національний університет водного господарства і природокористування.

Вперше Олександр справив на мене неабияке враження, коли я була запрошена на родинне свято: відзначали ювілей берегині сімейного вогнища Людмили Адамівни. Про те, що у хаті живе художник, свідчив малюнок на дверях. Це був герой мультфільму «Ну, погоди!». Вовк, стоячи у дружній позі, запрошував: «Ты, если что, то заходи!».

Дивуватися не переставала весь вечір, бо сиділа на власноруч виготовленому Сашком стільці, який я перейменувала на «царський трон»: майстерне художнє оформлення, зручність сидіння свідчили про високий професіоналізм і витончений смак. Приваблювала зір і поличка для книжок з інтригуючою назвою «Любов».

Згодом у розмові з юнаком дізналася про його різнобічні інтереси, захоплення, цілеспрямованість у досягненні життєвої мети, неординарність і нестандартність мислення. Таке враження, що немає нічого в цьому житті, що б його не цікавило.

Пише історію свого родоводу, можливості Інтернет-спілкування дають йому простір для пошуку родичів у світі. Помітивши, що  я кинула оком на оригінальну в’язану річ, зауважив, що виготовив її сам.

Коли поділилася з мамою митця, що напишу про нього у свою книгу, вона заперечила, апелюючи тим, що він ще нічим не прославився. І я її розумію: надзвичайна простота і скромність, життя в селі з його віковічними неписаними законами, звичаями і традиціями, не дозволяють  їй зрозуміти, як син підіймається над усією примітивністю, інертністю, буденністю і на бистрині життя здіймає крила у польоті. 

Тримаю у руках віршовану збірку не лише з символічною назвою, а й обкладинкою, на якій лише в одному кольорі з багатьма відтінками передано сенс щасливого людського буття: світло сонця, хлібне поле, щедрий урожай і добірні зерна, від яких відібрано полову. І серед цієї вічної Божої краси  - вродливий юнак з рюкзаком за плечима вирушає у життєву творчу мандрівку, націлений своїм власним життєвим прикладом змінити світ, удосконалити його всім своїм єством: творити красу руками, словами, за велінням серця у гармонії з природою і людьми. А панівною над усім повинна прогресувати любов і добро за законами правди.

Книга видана в авторській редакції, і щоб читачі не вважали, що я аж надто ідеалізую, пропоную вирушити у світ поезії, за передмовою  та роздумами самого автора книги «Зерна правди».

«…Вірші почав писати ще у студентські роки.

Намагаюсь дивитися на світ позитивно. Люблю подорожувати, вчитися, щось творити. Цікавлюся усім, що мене оточує. У сучасному вирі інформації дуже просто отримувати саме ті знання, які тебе цікавлять.

Вірю в невмирущу силу добра. Хай би що там не говорили. Тож будьте для світу світлом, і дивіться в майбутнє з оптимізмом і надією».

Епіграфом для своєї книги Олександр Подик взяв слова зі Святого писання: «Нема доброго дерева, що родило б злий плід, ані дерева злого, що родило б плід добрий. Кожне ж дерево з плоду свого пізнається…» (Від Луки 6:43-440).

Як смачно пахне свіжий хліб

Зі звичайної сільської печі.

Окраєць врізав добрий дід

Й роздав його малечі…

Кожен, хто хоч раз відчував запах хліба, який пекла мама чи бабуся, впевнена, що ніколи його не забуде. Велика родина, єдність поколінь, яке живе за поліськими звичаями і законами, адже нелегка праця хлібороба, нелегка дорога хліба на столі від першої зораної ріллі. «Ми всі українці», «Не забудь про рідну мову», «Україна» – тема вічна, як саме життя, і ствердження «Ми є. Були. І будем ми» рефреном проходить крізь життя на початку великих життєвих задумів і мрій поета і впевненості у правильно обраному шляху. Просто, без фарсу і емоцій, «по-домашньому», змальовує автор рідне село, згадує його давню історію, храм, патріотичні мотиви відчуваються у простих звичних словах, де прославляється праця людини і навколишня краса:

Літом з міста приїжджають

У Кураш відпочивати.

Певне, всі прекрасно знають,

Що Кураш – велика Мати.

Перечитуючи книгу Олександра Подика, звертаю увагу на відношення автора до подій в Україні, небайдужість до неправди, зла, жорстокості. Возвеличує красу природи і любові, невіддільність її від людини, бережно відноситься до таїни кохання, з добрим гумором висміює недоліки у суспільстві та окремих людей.

Вважаю, що далі читачі самі подорожуватимуть у світ ліричного героя поезії молодого перспективного, креативного  майстра слова, талановитої особистості, автора збірки «Зерна добра». Його книжкою цікавляться односельці. він її із задоволенням дарує,а, отже, розсіваються зерна добра у людські серця. Їх передають з рук у руки, від серця до серця і, впевнена, що тим, хто має погані звички, якось стане не по собі, а, можливо, хтось відкриє очі і погляне на світ крізь призму бачення навколишнього середовища очима Олександра Подика. І якщо людина намагатиметься стати кращою, стане кращим цілий світ.

Побажаймо початкуючому поету міцного здоров’я, творчої наснаги, здійснення задумів і мрій, Хай злітають над світом нові ластівки-книги, наповнені вічними людськими цінностями мудрості, добра, любові, гармонії зі світом. Вважаю за доцільне завершити свою розповідь словами ліричного героя з вірша «Де найкраще на Землі?»

Де ще є такі стежини,

По яких дитинство йшло?

Тільки там, де рідні стіни,

Й там, де добре нам було.

Там, де радість і де свято,

Від душі я там сміюсь.

Повернусь у рідну хату!

Неодмінно повернусь!

Надія Свищевська, с. Кураш.