«Жити по-новому».

Це зовсім не означає жити краще

Головним гаслом передвиборної програми нашого Президента  були слова «Жити по-новому».

Два роки і 8 місяців ця програма втілюється у життя. Як ми живемо «по-новому»? Про це кілька реальних прикладів:

«А мене звільнили…». Цю песимістичну репліку почула вже від кількох земляків на початку Нового року. Ось так урядові реформи щодо підняття мінімальної заробітної плати вплинули на життя окремих наших земляків. Що ж до нас усіх, то й тут радості мало – ростуть ціни на продукти, ліки, проїзд. Пояснюють так – долар виріс, то й ціни ростуть. Таке враження, що нема у нас національної валюти.

Як гарно і голосно заявляв уряд про підняття мінімалки. Багато хто повірив і чекав добрих змін. Однак, сьогодні ми вже зрозуміли, що підняття мінімалки – це ж не манна небесна. Складається враження, що до нашого столу подали кашу у більшій тарілці, але менш калорійну і гіршої якості, аніж до Нового року. А зараз про кілька життєвих моментів, які добре характеризують теперішнє наше життя.

45-річна продавець секонд-хенду розповідає мені у магазині:

– Буду закривати свій бізнес, людей після свят нема взагалі. За оренду щомісячно треба сплатити лише півтори тисячі гривень, за світло… От не вмикаю калорифера, мерзну. Заробила хвороби перед святами. Відлежала Новий рік і Різдво у ліжку. В аптеку віднесла майже весь місячний заробіток і то досі не видужала. Купувала дорогі антибіотики, а вони не діють, чи підроблені, чи віруси такі, що нічого їх не бере. А от зараз податки нові сплатити треба, звідки і як на них заробити? Мені краще або по базарах поїздити, або в Італію знову на заробітки. Дивна держава, я була підприємцем і платила в казну, могла й людину на роботу взяти. А зараз закрию бізнес, буду безробітна, то держава мені даватиме субсидію. Ми перетворюємося на державу злидарів. Кому це вигідно?

У магазині «Серп» зустрічаю приятельку з села і щиро вітаю з святами. Давно не бачилися, от і цікаво, що нового і доброго у її житті.

– Ой, нерадісне свято, перед Новим роком попередила моя власниця магазину, що мене звільнить, бо не зможе виплачувати мінімалку. Сама буде торгувати або її донька підмінятиме. 8 років у цьому магазині пропрацювала. Мені ж там добре було. Магазин неподалік дому, звикла до роботи, до спілкування. Тепер не знаю, як далі жити. Поїхала б на заробітки, але вдома дитина і хворий батько. Я в розпачі. Отак почався мій новий рік.

На вулиці пенсіонерка баба Галина помаленьку добирається з пошти додому. Снігу багато, вулиці у місті розчистили, а от по тротуарах ходити важко. Зустрічі зі мною радіє, і поговорить, і постоїть трішки відпочине.

– Отримала пенсію. Зайшла до аптеки і до продуктового магазину. В сумці майже нічого, а 400 гривень нема, ну залишилася тисяча на місяць, трішки більш як 30 гривень на день. Не приведи, Боже, захворіти і в лікарню потрапити. А ще ж треба на похорон копійку відкласти (каже співрозмовниця, що з кожної пенсії це робить). Он сусіда ховали, діти гроші шукали, не назбирав і не наскладав, в десять тисяч не вкладешся. А трохи колядникам і посівальникам роздала. Сусідка жене самогон. На чужому горі збагачується. Куди міліція дивиться? Каже, що треба дитину вчити, воно й треба, але ж на чужому горі…

Думаю, воно й справді молодшим заробити можна за межами району чи України, а то й у нашому лісі, бодай час від часу. А от пенсіонерам де? Хіба що на базар весною винести цибулі зеленої чи сушки взимку. Як вижити за такі гроші? Забути про смак м’яса та риби і триматися посту, цілорічно.

А що ж наші зарплати? Від 1 січня 2017-го мінімальна зарплата в Україні складатиме 3,2 тис. грн. Проте реально чистими на руки українці отримуватимуть на 700 грн. менше – 2,5 тис. грн., адже стягуватимуть податки та інші відрахування.

Ніби й то під Новий рік українцям зробили дуже «щедрий» подарунок, збільшивши рівень мінімальної зарплати.

Впроваджуючи нововведення щодо підвищення мінімалки, його автори переслідували дві мети: підвищити добробут громадян і вивести бізнес із «тіні». Обидві цілі вкрай важливі, але є обґрунтовані сумніви, що вони так і залишаться не досягнутими. А результат буде абсолютно протилежним.

Сьогодні в малому і середньому бізнесі частенько використовують стандартну схему оплати праці: співробітникам виплачують мінімальну зарплату, а залишок суми видають у конвертах. Добре це чи погано – питання спірне. З одного боку, держава недоотримує значну частину податків, а співробітники таких підприємств не можуть оформити кредит у банку і розраховувати на гідну пенсію. З іншого — при нинішніх відсоткових ставках тих, хто бажає кредитуватися, вкрай мало, а постійно зростаючий пенсійний вік зміщує проблему забезпечення старості на другий план. Адже люди тут і зараз отримують більш гідну зарплатню.

Яким чином підвищення мінімальної зарплати має змусити підприємців вийти з «тіні», відповісти вкрай складно. За новими нормами працедавець повинен платити мінімум 3200 гривень і відраховувати 22% від цієї суми у вигляді Єдиного соціального внеску. Це ще 704 гривні. У результаті на одного співробітника треба закласти мінімум 3904 гривні. На жаль, більшість малого і середнього бізнесу не зможуть собі такого дозволити. В підсумку вихід один – скорочення штату або переведення співробітників на цивільно-правові угоди, що не вимагають відрахувань. У кращому разі для працівників ситуація закінчиться фіктивним звільненням і виплатою всієї зарплати в конверті…

Дедалі більше жителів району вирушають на заробітки до сусідньої Польщі. Люди знаходять роботу, радять друзям і знайомим приєднатися. Це жахливо, адже країну залишають, бодай тимчасово, працездатні, талановиті і перспективні люди. В Україні залишаються пенсіонери, діти, інваліди. А також  чиновники, яких незабаром не буде кому годувати. На заробітки українці їдуть не за власним бажанням, вони вимушені шукати дохід для власних сімей. Ми потрібні Польщі, Росії, Бєларусі, Литві, Грузії. Коли ж нарешті ми будемо потрібні своїй країні? Коли будемо жити по-новому, з позитивного боку?

* Репліка

Чи є людяність?

Понеділок. Час по обіді. В центрі міста особливого руху не спостерігаю. Взагалі ж з того часу, як не стало пільгового проїзду у Дубровиці, у будні дні значно поменшало охочих вирішити свої нагальні справи. Біля «Хлібного» або ж, як кажуть, «цілодобового» магазину спостерігаю таку картину: тендітна фельдшер швидкої допомоги намагається привести до тями молодого і дужого чоловіка, що лежить на асфальті. Біля «потерпілого» схвильовано бідкається літня жінка

– Заберіть, надайте допомогу. Рятуйте, бо каже чоловік, що в очі йому чимось бризнули. Не бачить вже нічого.

По-материнськи сивочола жінка спостерігала за рухами медпрацівника, яка пробувала поспілкуватися з пацієнтом. Коли ж черга підійшла до транспортування в авто, то чоловіки, що знаходилися неподалік, не поспішили допомагати працівникам швидкої.

– Людяності у нас мало, – підсумувала наша землячка, яка дуже вболівала за «немічного», але добре фізично розвинутого чоловіка. – От не хочуть допомогти, а завтра з кожним так може статися.

Мені ж стало шкода передусім молоденьку фельдшерку, яка допомагала віднести «хворого» до авто, а потім вгамовувала вже в кареті його гучну поведінку.

Вже пізніше у розмові з очевидцями дізналася, що приїхав «постраждалий» до райцентру ще зранку. У центрі добре «підзаправився спиртним» і почав псувати настрій багатьом. Хтось не звертав на це увагу, інші вступали в суперечку. Комусь чоловік намагався диктувати свої правила, комусь погрожував, когось лякав, що позбавить навіть лікарської ліцензії, ще кидав на адресу нецензурну лайку. Чи використовували його опоненти балончик з певним газом, сказати важко. Однак, похвально те, що не закінчилися сутички «гастролера» в центрі ще більш драматично, як це буває в стані алкогольного сп’яніння.

Чи є у нас людяність? Це запитання ставила собі після побаченого в центрі випадку. Можу стверджувати лише одне: однозначно, що алкоголь людяність забирає. Виникає геройство, не підкріплене жодними життєвими факторами. А вже потім важко закликати всіх, хто був поруч, співчувати сміливцям в стані алкогольного сп’яніння. Та й швидка у цей час, можливо, більше потрібна була іншій людині – пенсіонеру чи дитині.

Трохи про тих,

хто славив Бога…

Двоє пишногрудих жінок та дебелий чоловік сяк-так співають у хаті моїх батьків коляду. Відразу бачу, що не з нашого району люди, бо наших і в обличчя знаєш, і вже якось по духу відчуваєш. Доки шукаю гаманець, колядники тупцяються з ноги на ногу нервово, а я, щоб заповнити паузу, перепитую: «А ви звідки будете?».

– Ми на монастир в Зарічне колядуємо, – відрізує одна з жінок і пильно дивиться на купюру, яку кидаю у скриньку.

– То я там була ще тоді, як монастир щойно будували, – з зацікавленням продовжую розмову, – а скільки зараз там живе черниць, як ігуменя?

Жінку моє запитання дивує настільки, що її очі стають вдвічі більшими. Щось вона починає мимрити попід ніс, ледь звуки вловлюю. Розумію, що абсолютно жодної інформації про храм жінка не знає. Виручає її від незручного становище чоловік:

– Не розводь балачок, нема часу.

І колядники вмить зникають за дверима.

Сусід, що недавно повернувся з АТО, розповідає:

– Вчора з дружиною і дітьми повернулися з гостин з села. Щойно приїхали додому в двері стукають. Група жінок, які представляють церковну громаду, просяться колядувати.

– Колядуйте, – погоджуюсь, – але, на жаль, сумку з гаманцем жінка у селі забула, я завтра зможу гроші передати вам.

Жінки розвертаються і йдуть геть. Син з слізьми перепитує: «А чого ж тьоті пішли?».

Посівати заходять троє. Два білявих хлопчаки і червонощоке від морозу дівча у квітчастій хустині. Маленька паняночка в цій компанії головна, вірші розказує, кивком співати хлопців змушує. І бажає мені дівчинка, і бажає. Так шкода, що не під рукою диктофон, щоб її чудові слова записати. Й фотоапарату нема, щоб таку чудову компанію зазнімкувати.

Віддячую за вітання. Дівчинці даю на кілька гривень більше.

– А чого їй більше? – обурюється один з хлопчаків.

– А вона ж так багато говорила, – виправдовуюся, – та й вона ж дівчинка, а ви все-таки мужчини.

– Правильно, мужчини, – погоджується мій гість. – А дівчаткам взагалі-то посівати й не можна. Ви що не в курсі?

Підслухано

у Дубровиці

На автобусній зупинці

біля райлікарні жінка висловлює свою думку щодо неохайності довкола:

– Подивіться, яке безкультур’я, море одноразових стаканчиків, пляшок, обгорток. Хіба ж не можна елементарно поставити смітник? Значно чистіше було б. От служби у нас працюють жахливо.

Водій маршрутки уважно вислуховує і резюмує:

– Зовсім недавно поставили тут смітник, напівкруглий, як ото з балонів роблять. Довго не постояв. Вкрали, очевидно, аби здати на металобрухт. Поставлять наступний, вкрадуть знову. От нехай сидять люди на зупинці посеред сміття. Йдемо в Європу.

Біля кабінету лікаря

в поліклініці черга. Когось викликає медсестра, інші медпрацівники заходять похапцем, бо треба щось комусь підписати, люди обурюються про себе. Стоять, нервують, дивляться на годинники, адже комусь на роботу, іншим – на маршрутку. Розмальована юнка з яскравим манікюром, розмахуючи карткою, прямує в двері, не промовляючи жодного слова до черги. Її перепиняє літня жінка, що постійно голосно кашляє на весь коридор.

– А ви куди? Тут же черга.

– Я тільки спитати. Що буду всіх вас перепитувати, зайти мені чи не зайти? – обурюється дівчина. – У мене мало вільного часу.

– У нас у всіх мало часу. Вже тут стільки поза чергою перейшло й багато таких, що тільки спитати. До того, у мене температура, - закашлюється хвора під дверима і відповідно вмовкає.

– От хами, хамство на кожному кроці, – юнка кричить майже на весь коридор і силоміць втискається у кабінет. – Задовбали вже. Вміють же причепитися за ні за що в цій Дубровиці. Йдемо в Європу?

У церкві

Стою за двома молодичками і думаю, як правильніше і де поставити свічку. Жінки ведуть душевну бесіду.

– Зараза він, просто зараза, й вона добра шльондра. Думаєш, як на роботу туди попала? Що така розумна? – досить голосно обурюється пані у яскравій гарній хустині.

– Ну не кажи, вона ж дві освіти має, досвід, – тихо заперечує її співрозмовниця.

– Ти в церкві її хоч раз бачила? Безбожниця. Тут намагаєшся щонеділі йти, щоб Богу помолитися, а їм все часу нема і нема на святе діло. Йдемо до Бога?

В аптеці

Чоловік по телефону консультується з дружиною і звертається до фармацевта:

– Дайте щось дитині, бо живіт болить.

– Скільки років хворому? - перепитує аптекар.

– Скоро буде чотири. Ой, ні вже, мабуть, п’ять, – поправляє себе покупець.

– Треба дитину лікарю показати, проконсультуватися, – радить фахівець-фармацевт, – так правильно і краще. Все може бути, болі в животі у дитини, то не жарти.

– А ваших аптек для чого стільки понавідкривали? – голосно висловлює невдоволення татусь. – Піду в іншу. Геть ви тут безграмотні.

Дбаємо про здоров’я.

Мрію в Європу,

але поки що без ОСББ!!! На годиннику майже 23.00. У темряві переступаю талий сніг і врешті-решт набираю повні чоботи води. Добре, що сталося поряд з домом своїм. на подвір’ї будинку на Артеменка, 24 цікаве видовище: зібралася купка людей біля вогнища. Що це? Міркую, чи підлітки щось палять, чи загорілося мимоволі у дворі дещо. Підходжу... Працівники КП «Будинкоуправління» розігрівают стічну трубу. Десь перемерзло, і вода вже стікає у під’їзді. Стоїть авто підприємства, кілька працівників у двох місцях шукають і зігрівають «льодяну» проблему. Разом з ними «поганий» Столярець, якого вимагали звільнити, аж двоє жителів 124-квартирного будинку спостерігають за роботою, проблемою перейнялися. Подумала, добре, що не створили ми ще ОСББ, а хто вночі отут грів би труби? Затопило б під’їзд та й годі. «Вони працюють і це їх безпосередня робота», – зауважите ви. Цілком згідна. Просто нам іноді так байдуже, коли і хто вирішує наш «форс-мажор». впевнена, що сказати «дякую» буває дуже складно, чомусь. Найчастіше бачимо недоліки. НА ЖАЛЬ...

На стор. матеріали Любові КЛІМЧУК.