* 9 березня – день народження Тараса Шевченка

«Кобзар»: книга, яку знає цілий світ

Шевченко творив її несвідомо – як віддушину. Бо не мріяв стати поетом – а лише художником. А вона перевернула його життя –запроторила у каземати, а згодом нарекла генієм.

Якби хтось задумав створити рейтинг найвідоміших книг України, у ньому, без сумніву, лідером був би «Кобзар». Його перекладено на сто п’ятдесят мов світу. Загальний наклад обраховується мільйонами примірників. У Черкасах навіть створено цілий музей, присвячений цій віршованій збірці.

Книга являлась світу у найрізноманітніших форматах. Український майстер Микола Сядристий створив найменший «Кобзар», розміром трохи більше половини квадратного міліметра. Він внесений до книги рекордів. Сторінки настільки тонкі, що перегортати їх можна лише кінчиком загостреного волоска. Зшито збірку павутинкою, обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника. Неозброєним оком, звісно, таку книжку не прочитаєш. Треба брати мікроскоп. Найбільший «Кобзар» можна побачити у музеї українського генія, він сягає двох метрів у висоту і півтора в ширину.

А от перший його варіант був не звичною нам товстою книгою – а маленькою брошуркою. Вона вміщувала лише вісім творів. Тарас Григорович подав цей «Збірник творів» до друку без назви. Саме видавництво нарекло його «Кобзарем» через ілюстрацію. З того часу книга перевидавалась більше сотні разів. За найцікавішими її екземплярами «полюють» колекціонери, залюблені у творчість  Шевченка.

Таке неординарне захоплення і в нашого земляка, уродженця Нивецька, Івана Шмигельського. Чоловік з 70-их збирає свою домашню бібліотеку. Вона налічувала більше тисячі книжок. Чимало перевіз в село на Полісся, мішками роздавав, коли війна змусила покинути домівку в Луганську, де Іван Васильович мешкав. Зараз у його невеличкій квартирі теж стоять стелажі, вщент забиті літературою. Серед усього розмаїття на чільному місці «Кобзарі». Назбиралось їх у пана Івана два десятки. Різних років та з різною історією. Є нові, сучасні. Як, наприклад, «Кобзар» в «камуфляжі», виданий для українських солдат. Аби на фронті була не лише важка артилерія, а й духовна зброя.

Особливо дорожить він точною копією першовидання «Кобзаря» 1840-го. Настільки добротно віддруковано, що коли береш до рук, гортаєш, то враження – тримаєш оригінал. Старі ілюстрації, шрифт, давні слова, писані самим Шевченком без втручання сучасних редакторів – все це додає такого ефекту. 

А взагалі «Кобзар» у Івана Васильовича з’явився ще в шкільні роки. І купив він його сам – на зекономлені копійки.

«Моє знайомство з Тарасом Шевченком почалось із вишитого портрета. Такі в багатьох домівках висіли. В нас він донині зберігся. Народився в читаючій сім’ї. Дідусь по маминій лінії був дуже грамотною людиною. Вмів толкувати Біблію. А для цього треба було її розуміти і не раз перечитати. В дитинстві із задоволенням слухав його біблійні настанови та премудрості.

По іншій лінії – старший брат батька був завідуючим хатою-читальнею «Проствіти» у Польщі. Татова сім’я колись жила в сусідній країні. Коли почали формуватися кордони, його з родиною насильно виселили. Так вони потрапили до Нивецька. Але до цього будували на польській території українське середовище. Дядькове посвідчення завідуючого я ще особисто бачив. Шкода, що воно не збереглось. В часи репресій такі речі боялись тримати. Як і «Кобзарі».

До слова, за велінням долі пан Іван повторив шлях своєї рідні. Він також свого часу став одним із засновників товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка на Луганщині. Сіяв українське на Сході. За власний кошт видавав єдину україномовну газету. Разом з однодумцями відроджував козацькі традиції. За що і поплатився. Коли почався бойовий конфлікт, в його будинок полетіла міна. Дивом вдалось врятуватись. Тож як і його батько мусив кидати нажите гніздечко і ставати переселенцем.

 «Мені помстились. Значить це «заслужив», значить правильно все робив, – міркує пан Іван. – А щодо першого «Кобзаря», купив його у восьмому класі за копійки, які давали на обід. Як зараз пам’ятаю, розповсюджував книжки в Бережницькій школі Антон Хомич. Мабуть, це була чи не перша збірка Шевченка в моєму селі. Її тоді зачитали до дир. Передавали з рук в руки. Так вона і загубилась. Хотілося б оте видання в капроновій обкладинці десь  віднайти».

Окрім «Кобзарів» збирає колекціонер інші книжки українського генія та літературу про нього. Має кілька томів з творами та малюнками Шевченка. А ще величезну енциклопедію. Якщо випадає можливість, обов’язково щось купує у букіністів. Вони пана Івана добре знають, тож приберігають книжкові раритети.

«Мене дивує, що старі видання люди просто викидають в макулатуру. Тому хочеться навпаки побільше зібрати та зберегти. Взагалі мрію провести виставку «Кобзарів» та іншої літератури на Дубровиччині».

Найбільше відкликається в душі пана Івана поема «Гайдамаки». А на шафі вісить вишитий «Заповіт». Такий душевний подарунок колись йому презентували ще на Луганщині.

«Дивовижно, наскільки  правдиве і досі актуальне Шевченкове слово. «Кобзар» дає нам змогу усвідомити, хто ми є. Треба пам’ятати про це. А ще бути не «поганими правнуками», а достойними спадкоємцями «славних прадідів великих».

Землякові – успіхів у надважливій роботі!

Нагадаємо, що віднедавна в Україні відновили посаду головного санітарно-епідеміологічного лікаря, оскільки така людина, за потреби, зможе встановити карантин на території України, а також запроваджувати епідеміологічні заходи, серед яких заборона масових заходів та закриття публічних місць. Сьогодні розкажемо про людину, яка обійняла цю посаду.

Заступника міністра охорони здоров’я Віктора Кириловича Ляшка нещодавно призначили головним санітарно-епідеміологічним лікарем України. Саме він став головним борцем з небезпечною загрозою коронавірусу у нашій державі і має зробити все можливе, аби запобігти у нас епідемії цього захворювання.

Як зазначив Олексій Гончарук: «Віктор Ляшко комунікує з урядом і координує дії органів державної влади, всіх необхідних служб, щоб максимально якісно організувати роботу щодо запобігання потрапляння на територію України цієї інфекції».

Цікавий той факт, що Віктор Ляшко – наш земляк, він народився в Осові, це молодий, але досвідчений фахівець своєї справи. У квітні головному санітарно-епідемілогічному лікарю виповниться 40 років.

Як розповіла дубровичанка Ніна Мечкало (уродженка Осови), вона добра знає сім’ю Ляшків змалечку, бо виросла по сусідству з ними. Пані Ніна зазначила:

– Гордимося тим, що наш талановитий земляк нині очолює таку потрібну і важливу службу в Україні. Він дуже розумна, толерантна людина, яка має великий досвід роботи у медичній галузі. Батьки Віктора Ляшка – прості сільські трударі, шановані в Осові люди. Мама, Ганна Олексіївна, все життя пропрацювала у школі, викладала дітям біологію та хімію, а батько - Кирило Володимирович трудився у сільському господарстві. Це хороші, працелюбні люди, які виховали гарних двох синів. Зараз вони на заслуженому відпочинку. Свій шлях у велику державницьку роботу Віктор Кирилович Ляшко проклав своїм розумом, інтелектом та працелюбством. Пишаємося, що маємо такого земляка.

Віктор Ляшко за освітою – лікар, у 2003 році закінчив Національний медичний університет ім. Богомольця. У 2015 році він закінчив заочну форму навчання Національної академії державного управління при Президентові України (факультет Державне управління у галузі охорони здоров’я). Здобув кваліфікацію магістра державного управління у сфері охорони здоров’я, проходив також Барселонський курс ВООЗ з посилення систем охорони здоров’я для покращення контролю та лікування туберкульозу, закінчив Літню школу «Управління в трансформованій системі охорони здоров’я» та дві Зимові школи «Громадське здоров’я в Україні».

Після закінчення медуніверситету Віктор Ляшко сім років працював у системі державної санітарно-епідеміологічної служби Київської області, з 2010-го по 2013-ий пройшов кар’єру від головного спеціаліста МОЗ України до директора департаменту Держсанепідслужби України.

Потім рік він очолював державну установу «Київський обласний лабораторний центр Держсанепідслужби України», чотири роки був головою громадської організації «Інфекційний контроль в Україні». З 2015 року по лютий 2018 року Віктор Ляшко – консультант з питань громадського здоров’я Проєкту USAID «Реформа ВІЛ-послуг в дії», згодом – перший заступник генерального директора Центру громадського здоров’я МОЗ України. В 2014-2016 наш земляк був експертом з питань громадського здоров’я в Реанімаційному пакеті реформ. Такі дані надає про Віктора Ляшка МОЗ.

Після того, як в Китаї почалася епідемія коронавірусу, наш земляк став дуже часто з’являтися в новинах, (що й не дивно, враховуючи його попередній досвід роботи в СЕС) і тепер розповідає, як в Україні боротимуться з цією недугою.

Ще до призначення головним санепідеміологом Віктор Ляшко працював в буремних Нових Санжарах і заспокоював депутатів Полтавської облради, пояснюючи, що евакуйовані, за нинішних умов, не становлять загрози для співвітчизників. Можна припустити, що він брав участь і в організації евакуації українців з Уханя. Віктор Ляшко захоплюється спортом, грає у футбол, бігає і вболіває за київське «Динамо».

Лікарні готові приймати хворих на коронавірус

Минулої неділі, 1 березня, Віктор Ляшко побував на Рівненщині, відвідав кілька медустанов нашої області. Про свою поїздку він написав так:

– Відвідав сьогодні госпітальні бази у Житомирі, Рівному та Сарнах, які визначені для прийому пацієнтів із коронавірусною інфекцією. Лікарні були вибрані рандомно, ніхто на місцях не знав про мій візит.

Спеціально вибрав вихідний день, щоб поспілкуватися безпосередньо із лікарями, медсестрами, молодшим медичним персоналом. Саме вони будуть першими допомагати пацієнтам у випадку фіксації та поширенню COVID-19. Важливо було зрозуміти готовність лікарень, а найголовніше – готовність самих медиків. Це стосується як професійних навичок, так і морального духу.

У всіх лікарнях є інфекційні бокси, що виділені спеціально на випадок реєстрації або підозри COVID-19. Наразі вони пустують та готові в будь-яку хвилину приймати пацієнтів. Наприклад, у Рівному в них вже побувало 4 особи з підозрою, що не підтвердились. Алгоритм дій відпрацьований, погоджуються – все сплановано правильно та логічно.

Що будуть робити у разі необхідності проводити реанімаційні заходи, знають у всіх трьох лікарнях.

У Житомирській лікарні є відділення інтенсивної терапії, також є план на випадок, як та де надавати допомогу більшій кількості людей, які відділення переобладнувати. У Рівному до кінця наступного тижня буде повністю підготовлене відділення інтенсивної терапії в інфекційному відділені. Але якщо буде потреба надати допомогу вже зараз – пацієнтів для інтенсивної терапії готові приймати інші відділення.

Мене часто запитують: «А чи не розбіжаться медичні працівники у випадку потреби лікувати людину із коронавірусною інфекцією?». Можу з впевненістю сказати – ні! Ці медики будуть надавати всю необхідну допомогу. В лікарів, медсестер, санітарок бойовий дух. Не бояться. Готові працювати. Якщо буде необхідно – готові працювати і цілодобово.

Але! Просять про дві речі: гідну оплату праці та гарантії, що після реформи їх не скоротять. І на це ми в МОЗ маємо відповідь – зараз наша команда опрацьовує механізм, як фінансувати інфекційні стаціонари для забезпечення готовності до реагування. Оскільки, лише механізм «гроші ходять за пацієнтом», в цьому випадку не буде достатнім. А в готовності до реагування повинна бути закладена й належна заробітна плата для медиків.

Запитував у медичного персоналу, чи були у них навчання, що робити у випадку фіксації COVID-19. У всіх містах їх було як мінімум 2 або 3. Також, розповідають, що всі ці механізми відпрацювали ще при пандемічному грипі, коли досить велика кількості хворих потребувала інтенсивної терапії. Більш старші колеги розповідають, як вони боролись з черевним тифом, пандемічним грипом, SARSом. Всі запевняють, що до зустрічі з коронавірусом готові. І я їм вірю.

З впевненістю можу сказати – медична система України готова приймати та лікувати пацієнтів із коронавірусною інфекцією.

Що ж бажаємо успіху нашому землякові у його надважливій, непростій справі – запобігання поширення коронавірусу в Україні. За плечима Віктора Ляшка великий досвід роботи у медичній галузі України, отож сподіваємося, що всі його задуми увінчаються успіхами.

Люба КЛІМЧУК.

«Я щаслива, бо маю 23 дитини»,

– так каже досвідчена вихователька із Висоцька Оксана Іванівна Опанасик. Напередодні свята Весни і жінок наша чарівна співрозмовниця ділиться думками про життя, невід’ємною складовою якого є улюблена професія.

Про шлях у професію

Що найголовніше у моєму житті? Без роздумів відповідаю словами Василя Сухомлинського «Любов до дітей». Я народилася і зростала у мальовничому Озерську. Будучи ще маленькою, дуже любила гратися «у школу» зі своїми ляльками, читала їм казочки, співала колискові. Ця любов до дітей перейшла мені від мами, яка була вчителькою. Я дуже любила з нею ходити до школи, спостерігати, як вона проводить уроки чи перевіряє зошити. На той час я зрозуміла, що в майбутньому хочу стати вчителем початкових класів. Проте все склалося інакше, мама взяла направлення на дошкільний факультет. Навіть будучи студенткою, я все ще мріяла перевестися на факультет «початкове навчання», але передумала, як пройшла першу виробничу практику. У садочку на мене допитливо дивилися два десятки маленький чудових оченят. В їх поглядах побачила інтерес, тепло, дитячу цікавість. Цей букет дитячих емоцій мене підкорив. Зрозуміла, що відтепер хочу бути вихователем.

Торкатися дитячих душ

Вже 22 роки я працюю педагогом, з них 14 – у Висоцькому ДНЗ «Льонок». Я щаслива мама, адже маю 23 дитини: троє власних (донечка та два синочки), а ще двадцять маленьких сонечок зустрічаю щодня в стінах садочка.

Яким має бути вихователь? З досвіду скажу: треба постійно мати хороший настрій, бути гарною ззовні, адже діти все бачать, все відчувають, вони завжди скажуть правду. Вихованці довіряють мені багато своїх таємниць, які назавжди залишаються між нами, саме тому для них я завжди маю бути і другом, і психологом.

Чи легко бути вихователем? З одного боку, здається, нічого важкого: жодних важливих паперів чи фізично натомлених спин, проте, з іншого – це дуже відповідально, адже я причетна до виховання майбутнього нашої держави. Зрозуміти кожну дитину непросто, бо ж і вдома не завжди батьки достеменно знають про дитячий настрій. Вихователь, як і мама, має відчувати душі цих маленьких прекрасних людей – і їх мовчання, і їх хвилювання, і їх почуття. Наші діти – це частинка нас, дуже важливо, що вкладаємо в їх серця з дитинства.

Наш колектив – дружна родина

Упевненості в роботі мені надає хороша атмосфера в колективі. Загалом наш садочок – це прекрасний острів добра та любові у Висоцьку. У нас затишно, яскраво, дружелюбно. У кожній групі працюють професіонали своєї справи: Костів Лариса Іванівна, Казимірчик Ірина Анатоліївна, Гловацька Олена Іванівна. Це небайдужі, талановиті педагоги-дошкільники.

Користуючись нагодою, хочу щиро подякувати колегам, які допомагають мені під час проведення різних заходів у нашій групі «Сонечко»: позитивній та артистичній Виднічук Зінаїді Яківні, совісній та безвідмовній Дерачиць Лідії Валеріївні, чудовій художниці та акторці Сокол Ользі Олексіївні. Наша медсестра Юдко Марія Володимирівна, легко може перевтілитися у будь-якого казкового персонажа. Хочу подякувати нашому талановитому музичному керівнику Дубатовці Оксані Мефодіївні, адже саме завдяки їй у садочку проходять такі цікаві свята та розваги. Не можу не згадати свою бджілку-трудівницю Ярославу Ярославівну, яку діти ніжно називають Славка. Цій юній колезі у креативності може позаздрити кожен, їй під силу створити будь-що: чи то паперові квіти розміром з людину, чи неймовірні сніжинки-витинанки. Під її керівництвом музичний зал перетворюється на справжню казку, вона нам часто проводить майстер-класи, і хтозна, можливо згодом передасть свій талант і комусь із нас. Нашим колективом, як єдиним цілим, мудро і досвідчено керує завідуюча Костюк Наталія Іванівна. Отакий у нас гарний, дружний, творчий жіночий колектив. Один день роботи у садочку - це один день прожитий поряд з дітками, які огортають нас своєю любовю і відповідно чекають на нашу любов.

Бережіть матерів

Моєї мами, Пляшко Євгенії Сергіївни, на превеликий жаль, вже дванадцять років нема серед нас. Коли не стає мами, то у світі втрачаємо підтримку, оберіг, велику опору. Бережіть мам, даруйте їм тепло своїх сердець. Я дуже вдячна мамі, яка дивиться на мене з неба, за оте помилково взяте направлення, адже я маю улюблену роботу, без якої себе не уявляю.

Від мами мені передалася і любов до квітів. Жоржини, гладіолуси у дворі нагадують мені про найріднішу людину. Відпочиваю душею, як дбаю про квіти біля свого дому. Їх дуже багато, різних–різних. Стільки турботи вкладаю у їх догляд. Ця турбота – моє внутрішнє задоволення, мій релакс, моя віддушина.

Я впевнена, що кожна жінка любить квіти, бо вони ніжні, тендітні і красиві створіння природи, як і ми самі. Знаю, що багато жінок у Висоцьку, у нашому районі, як і я, захоплюються вирощуванням квітів. Хтось розводить їх у горщиках на вікні, на балконі міської квартири. Хтось влаштовує справжній квітник у себе вдома. Вийдемо до своїх квітів, помилуємося і світ довкола стає для нас теплішим. Дуже приємно, коли нам дарують квіти – ніжність, красу, увагу. Хіба може бути восьме березня без цієї краси?

Про мрії

Цьогоріч маємо у сім’ї випускницю. Донечка Марійка складатиме ЗНО. Мрію передусім, щоб все у нашої випускниці вдалося на цих іспитах, щоб результати ЗНО були якнайкращими і донька вступила до омріяного вишу. Звичайно, хочу, щоб мої синочки і донечка були здоровими, усміхненими, це і є материнське щастя. Разом з тим хочу, щоб здоровенькими були мої вихованці, енергійними, радісними приходили до нашого прекрасного садочка. Мабуть, кожна жінка-мати бажає, щоб в Україні якнайшвидше закінчилася війна, щоб діточки зростали під мирним небом у рідній державі, а батьки могли гідно заробляти для родин в нашій Україні. А ще мрію побачити світ, побувати за кордоном, подивитися, як живуть люди там, які цінності у них, подивитися на історичні пам’ятки світу.

Жінка – це весна

Користуючись нагодою, я хочу привітати із святом 8 Березня всіх жінок, зокрема, своїх колег, улюблену донечку Марійку, своїх сестричок, а також кумів, подруг, котрі зі мною і в радості, і в горі. Гарні слова хочу сказати на адресу батьків наших вихованців, які нас завжди підтримують. Щиро вітаю зі святом весни всіх мам наших діточок. Жінка – це весна, що пробуджує любов, це – веселка, що несе радість, це – сонце, що дарує життя.

Бажаю всім жінкам, щоб краса ваша розквітала, а душа раділа від тієї безмежної любові, яку ви несете у світ.

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

Про творчість та золоті руки

Яка сучасна українська жінка? Розумна і красива, любляча мати і дружина, сестра і бабуся, подруга і сусідка. Вона брюнетка, а може білявка. Це не так важливо, бо найголовніше – щира українська душа. Українка. Вона смачно і творчо готує, вона креативна і ніжна. Вона може вислухати, як психолог, або заспівати, як артистка, вона може зробити гарний образ зі скромного одягу. І тільки Господь знає, що в душі Українки зранечку і ввечері, як спати лягає. А в душі – родина, хвилювання, молитва. Так-так, дорогі наші читачки, ви саме такі. Можливо, якийсь один із цих пунктиків вам не підходить, то не проблема, бо є інший у вас, не менш гідний!

«Дубровицький вісник» продовжує розповідати про світ захоплень наших землячок. Повірте, він дуже особливий та неповторний. Українки й вирізняються у світі тим, що їх золоті руки здатні творити дива – гарно дбати про родину та господарство, тримати оселю у зразковому порядку, куховарити, як професіонали, облагороджувати подвір’я, а разом з тим і на роботу поспішати. Здається, на все це треба десять рук… А їх замінюють одні, руки дбайливої української Жінки. Сьогодні – ще одна невеличка розповідь про гарну Людину.

Про свою найкращу у світі маму Ніну Василівну Гриневич напередодні свята Весни мені розповіла її донька Аліна Климчик. А все почалося з того, що я побачила світлини дуже гарних робіт Ніни Василівни. Вишукані вишиті серветки, рушники, картини не могли не привернути увагу, у кожній роботі – душа, світла та щира.

Аліна пише:

– Моя мама народилася на Хмельниччині, але доля склалася так, що вона приїхала жити і працювати на Полісся. Свою вчительську трудову діяльність мама розпочала у Вербівці. Згодом вона переїхала на роботу до Лютинська, де спочатку працювала вихователем групи продовженого дня, а потім почала трудитися за фахом – вчителем зарубіжної літератури та трудового навчання.

 У мами є багато захоплень. У неї дуже гарний квітник, де багато ірисів, тюльпанів, троянд. Мама любить вишивати хрестиком, в’язати, робить сувеніри у техніці  «декупаж», «квілінг». За що мама не взялася б, все з її рук виходить якнайкраще. А останнім часом мама захопилася вишиванням бісером, дуже гарні роботи у неї, де є особливе поєднання кольорів. Моя бабуся гарно малювала і була відомою на все село вишивальницею, отож її талант і передався мамі.

 Разом з татом Михайлом Нестеровичем Гриневичем мама виховала нас, мене та брата, а зараз радіють наші батьки трьом онукам. Ми щасливі, що маємо таких чудових батьків,  вони - наша опора та підтримка. А душа завжди радіє новим маминим роботам, бо в них багато почуттів і настроїв. Все, що мама творить, вона робить з любов’ю.

Від себе додам, наші українські жінки завжди знались як рукодільниці та майстрині на всі руки. Чого лише варті національні українські вбрання? Нашим прапрабабусям та їхнім дітям вдалося передати теперішнім поколінням все найкраще, що вони знали та вміли, а головне – передати українську неповторну душевність. Хіба був би світ довкола нас таким преркрасним, якби не Жінка-Українка?

Люба КЛІМЧУК.

ВАЖКО ДІЛИТИ КОШТИ, ЯКЩО ЇХ В ОБРІЗ

21 лютого відбулося засідання 38-ої сесії районної ради. У її роботі взяли участь голова райдержадміністрації Олександр Гузич, депутат обласної ради Геннадій Шевченко, начальники управлінь та відділів райдержадміністрації, керівники установ та організацій району, сільські голови, представники засобів масової інформації. На сесію прибуло 26 депутатів ради з 34 обраних. До порядку денного сесії було включено 22 питання. При чому, два раніше пропонованих до розгляду (звіт директора (головного лікаря) КНП «Дубровицька центральна лікарня» та щодо ефективності  розподілу та використання коштів, спрямованих з державного та районного бюджетів на фінансування освітянської галузі) було виключено, а натомість – внесено три нових (бюджетні та земельні).

Пленарному засіданню передували засідання профільних постійних комісій районної ради, де було попередньо опрацьовано всі питання порядку денного. В основному всі питання, підняті радою, вирішувалися злагоджено. Дискусія виникла лише з приводу прийняття районної Програми фінансового забезпечення компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян та надання пільг з оплати послуг зв’язку. Заступник голови районної ради Олександр Задорожний у своєму виступі з приводу даної програми зазначив: оскільки йдеться про компенсацію пільг, які гарантує держава, то кошти на них повинна виділяти вона з державного бюджету, а не районна рада. Тим більше, в районному бюджеті досить інших «тонких місць» для видатків. Тому пан Олександр закликав колег по раді не підтримувати дану програму. Та все ж в процесі обговорення її було підтримано більшість голосів («за» – 20 депутатів, «проти» – О.Г. Задорожний, «утрималися» – О.В.Лавор, Г.П. Шах, Ю.В. Шевело, «не голосували» – Ю.Є.Лосік та М.П. Яковець).

В депутатських запитах народні обранці висловлюють наболілі проблеми своїх виборців. Так, якщо пригадуєте, депутат Станіслав Рожко клопотав про ремонт дороги на ділянці Колки-Заслуччя. Це ж питання він піднімав і під час перебування в районі голови облдержадміністрації Віталія Коваля. Тож і нині депутат наполягав, щоб ремонтні роботи на даному відрізку шляху розпочалися якнайскоріше і райдержадміністрація контролювала це питання.

У одному з запитів Сергія Петрушка йшлося про створення Спостережної ради при КНП «Дубровицька центральна районна лікарня». Такий контролюючий орган було утворено і вже відбулося навіть перше його засідання.

А депутат Василь Грицюк пропонував  налагодити безперервну роботу (без так званих літніх канікул) дошкільних навчальних закладів. Однак через обмеженість районного бюджету, а бракує немало-небагато більше мільйона гривень, поки що дитячі садочки так і будуть закриватися на кілька літніх місяців.

Практично без обговорень в сесійній залі прийняли ще дві програми: підвищення ефективності виконання повноважень органами виконавчої влади щодо реалізації державної регіональної політики та впровадження реформ та військово-патріотичного виховання, підготовки  молоді до служби в Збройних Силах України. Також обговорень не викликав і розгляд питання про хід виконання попереднього рішення ради «Про районну програму підтримки молоді».

А от інформацію про стан підготовки нашої районної центральної лікарні до укладання угоди з Національною службою здоров’я України присутні слухали з великою зацікавленістю і з цього приводу в залі пройшло жваве обговорення. Як повідомила заступник головного лікаря ЦРЛ Наталія Мединська,  наша лікарня успішно пройшла реєстрацію в елекронній системі НСЗУ. «В нас є ліцензії на медичну практику, на роботу з наркотичними речовинами та прекурсорами. Всі лікарі зареєстровані у вищеназваній системі, проведено комп’ютеризацію закладу, лікарня уклала договір на закупівлю та обслуговування медично-інформаційної системи. Ми вже подали вісім пропозицій на укладання договору з НСЗУ. На даний час дві пропозиції: «психіатрична допомога дорослим та дітям» і «стаціонарна паліативна допомога» перебувають на розгляді. Ще кілька пропозицій («амбулаторна допомога», «стаціонарна допомога без проведення операцій», «хірургічні операції в стаціонарних умовах», «медична допомога при пологах») також подані. Ми отримуємо нове обладнання – відеоколоноскоп та відеофіброгастроскоп. І це ще дві пропозиції, з якими звертатиметься наша лікарня до НСЗУ. Сподіваємося на подальше сприяння районної ради щодо виділення коштів для потреб лікарні та розширення її конкурентності. Адже є можливість до кінця року подати ще дві пропозиції – «медична реабілітація пацієнтів з ураженням опорно-рухового апарату» і «медична реабілітація з ураженням нервової системи». Нам для цього необхідне певне обладнання і спеціальна підготовка кадрів, два наших лікаря незабаром вже поїдуть на курси. Зауважу таке, це, звичайно,  не рейтингова таблиця, але на сайті НСЗУ на даний момент наша ЦРЛ займає 11 місце в області. Перед нами йдуть такі потужні лікарні, як обласна, Сарненська, діагностичний та протипухлинний центри, госпіталь ветеранів, Володимирецька, Костопільська, Березнівська ЦРЛ і Рівненська  районна лікарні. При чому Рокитнівська, яка має статус лікарні інтенсивного лікування першого рівня, має меншу кількість пропозицій, ніж у нашій лікарні», – зазначила Наталія Григорівна. Кожен бажаючий може зайти на сайт Національної служби здоров’я України, аби пересвідчитися особисто, які лікувальні заклади з якими пропозиціями виходять. Для цікавості я також переглянула цей сайт. Там навпроти Дубровицької ЦРЛ за станом на 24 лютого зазначено десять пропозицій. Зрозуміло, найбільше пропозицій подали медичні заклади обласного центру, за ними йде Клеванський госпіталь – 22, Костопільська ЦРЛ – 17, Сарни – 15, Володимирець – 14, Березне – 13, Дубне – 12, по 11 – Здолбунів та Радивилів.

До слова, розглянули на цій сесії депутати ще одне не менш важливе питання стосовно медичного обслуговування населення, направивши відповідно до Прем’єр-міністра України звернення  щодо умов та специфіки надання первинної медичної допомоги. Повністю його текст можна прочитати на сайті районної ради. В зверненні детально проаналізовано всі виклики, що переслідують систему ПМСД. Що ж просять депутати в уряду? Здійснити перерахунок капіталізаційної ставки з врахуванням усіх економічних аспектів в експертному середовищі з обов’язковим залученням спеціалістів з підприємств, що надають первинні медичні послуги в сільській місцевості з низькою щільністю населення. Запровадити програму фіксації медичних працівників в сільській місцевості за рахунок втановлення гідних професії заробітних плат, підвищення пенсій таким працівникам, надання безоплатного житла за місцем роботи. Підвищення престижності професії. Законодавчо закріпити на довгострокову перспективу диференційованої капіталізаційної ставки для сільської місцевості та вищезгадані грантії для всії категорій медичних працівників.

Депутати також розглянули ще ряд організаційних, господарських, бюджетних та земельних питань тощо. Так, начальник фінансового управління райдержадміністрації Г.Г.Секо, за погодженням із постійною комісією районної ради з питань бюджету, фінансів та податків, запропонувала внести зміни до районного бюджету на 2020 рік. Депутати, що були присутні на сесії, проголосували за перерозподіл коштів за програмною і економічною класифікацією видатків та кредитування місцевого бюджету в межах їх загального обсягу на 2020 рік, а також заслухали звіт щодо виконання районного бюджету за 2019 рік. Також своїм рішенням депутати прийняли безоплатно у спільну власність територіальних громад району низку об’єктів закінченого будівництва (міні-футбольні поля в Колках та Залужжі, лікарську амбулаторію в Кривиці), а також змінили балансоутримувача спортивних об’єктів району. Відтепер стадіон «Горинь» з незавершеним будівництвом спортивно-оздоровчого комплексу, дитячо-юнацька спортивна школа та відділ молоді переходять у підпорядкування відділу культури, молоді та спорту.

Голова райдержадміністрації Олександр Гузич, який брав участь у роботі сесії у новому для нього статусі, перед її закінченням подякував колегам по раді за розуміння та підтримку. «Розумію, як важко ділити бюджет, якого практично нема. Будемо робити все від нас залежне, щоб його наповнювати. Сподіваюся, що разом ми зможемо досягти поступу в нашому районі», – сказав він.

* * *

26 лютого депутати знову в авральному порядку зібралися вже на 39 позачергову сесію для нагального внесення змін до районного бюджету. Чому так спішно виникла потреба у скликанні нової сесії? «Кошти з Фонду регіонального розвитку виділяються лише на умовах співфінансування. На минулій сесії ми виділили 200 тисяч гривень на коригування будівельно-кошторисної документації нашого спортивно-оздоровчого комплексу. Звичайно, ці видатки вкрай необхідні, і ми маємо їх провести. Однак сьогодні виникла більш нагальна потреба – спрямувати субвенцію обласному бюджету в розмірі 80 тис. грн. на співфінансування будівництва цього об’єкта, щоб не гальмувати його. Тому я пропоную зняти цю суму із тих 200 тис. грн. Однак в подальшому в ході виконання бюджету, ми змушені будем до цього питання ще повернутися та віднайти кошти і на документацію», – пояснила депутатам причину позачергової сесії начальник фінансового управління Галина Секо. Усі присутні на сесії (21 народний обранець) підтримали пропозицію Галини Григорівни.

Голова райдержадміністрації Олександр Гузич відмітив оперативність депутатів у вирішенні злободенних для району проблем і подякував їм за це.

Людмила РОДІНА.

До слова: Днями в районній лікарні голова РДА Олександр Гузич зустрівся з директором ТзОВ «ПРОФІ-МЕД-2000» Ігорем Марутою, щоб спільно з адміністрацією лікарні обговорити забезпечення закладу ендоскопічною системою, що дасть змогу подати до НСЗУ пропозицію на проведення безоплатних ендоскопічних досліджень відповідних вікових груп жителів району.

Отож, за домовленістю сторін, дане обладнання буде доставлено в лікарню до 5 березня, а пацієнти зможуть отримувати цю послугу після 1 квітня безоплатно – на основі укладеного договору між КНП «Дубровицька центральна районна лікарня» та НСЗУ.

Пам’ятні кулони «Батьківське серце»

дітям і квіти дружинам загиблих воїнів

21 лютого перед початком сесії районної ради в рамках благодійної акції «З тобою весь світ», що спрямована на підтримку членів сімей вйськовослужбовців, які загинули під час захисту суверенітету та територіальної цілісності України, діти загиблих воїнів Федора Пляшка та Івана Борсука одержали пам’ятні кулони «Батьківське серце» та невеличкі подарунки.

Ці знаки пошанування вручали їм в.о.військового комісара Дубровицького райвійськкомату майор Олександр Ярмошевич, депутат райради, волонтер Світлана Правник, голови райдержадміністрації Олександр Гузич та районної ради Микола Кухарець.

Дуже зворушливо було бачити, як трепетно взяла в руки кулон донька загиблого Героя Христинка Борсук. Вона прийшла на сесію разом з мамою Яною. А для своїх трьох синів отримала кулони пам’яті дружина Федора Пляшка Інна.

Як зозуля у районній бібліотеці «кувала»

Сидиш собі на ґанку. Їси яблуко, немите, щойно впале з дерева, від чого встократ смачніше. І слухаєш бабусині історії про те, «шо бало колісь». То тихенько регочеш від «крепкого» слівця, то втираєш непрохану сльозу.

Або ж чаюєш на кухні зі знайомою, яка ділиться спогадами з дитинства. А між ними прориваються коротенькі емоційні враження, що збурили її душу.

Такі відчуття-картини намалювала моя уява  під час читання збірки «Нині зозуля кувала» крупівчанки Олени Лотоцької. Її оповідки настільки легко несуть своїм сюжетним маршрутом, що зіскочити з цього човна можеш лиш на березі, закривши останню сторінку. Перевірено на собі – «проковтнула» книжку на одному диханні за вечір. Тому не могла пропустити зустріч з авторкою, яка пройшла минулої п’ятниці в районній бібліотеці.

Пані Олена приїхала зі Львова, де нині мешкає, познайомити  земляків зі своєю дебютною збірочкою. Шанувальників назбиралась повна читальна зала. Ділились відгуками, задавали запитання та слухали письменницю.

Після зустрічі і я трішки розпитала про її враження. Каже, було хвилююче, але разом з цим гарно, тепло і затишно.

Презентація пройшла у символічний День рідної мови. А що для Вас є рідною мовою – отой поліський діалект, яким пронизана «Нині зозуля кувала»?

Є національний одяг, а є вишиванка. Є пісня, а є мамина колиска. Є українська мова, а є наша говірка. Тобто щось таке близьке, рідне і миле душі. Якщо чесно, колись соромилась її, а тепер натішитись не можу. В певний  момент поліський діалект так полюбився, що захотілось, аби герої моїх оповідок «заговорили» ним. Була вражена, наскільки тепло це оцінила львівська аудиторія. Поліську говірку розуміють і сприймають. Тому  нею навпаки слід пишатися і цінувати, бо це наше глибоке коріння від дідів-прадідів. Думаю, треба якось сідати і потрошечки складати словник говіркових слів. Це мені і в творчості допомагало б. Ось, наприклад, одна з останніх історій написана повністю діалектом. Я уявляла, як це розповідала б моя бабуся, з якою інтонацією і подачею. Так і занотувала.

Ви довгий час мешкали в Криму. Анексія півострова вигнала з обжитої домівки. Ваша мама на зустрічі сказала, що ця книжка стала своєрідним зціленням Вашої душі після тих подій.

Це справді так. Колись  не думала й не збиралась покидати село. Але доля склалася по-іншому – у 22 роки переїхала до Криму. Абсолютно чужого, де не було жодної рідної душі. Спочатку мешкала в Совєтському, далі переїхала в Євпаторію. Саме там відчула на рівні енергетики, що це не просто моє місто, а моє місце. Планувала майбутнє, хотіла перевезти туди батьків. Та й бачила, що повільно, маленькими кроками в Крим йшла Україна. Місцеві поступово зросталися з думкою, що вони українці. Бо коли тільки приїхала в 99-му, мене не сприймали, для них я була бандерівкою. На роботі мусила говорити російською. Української мови  в Євпаторії не було. З часом  вона почала завойовувати простір, і їй не так опиралися. А потім сталося те, що сталося. Зрозуміла, що зі своєю українською позицією, душею і думками не зможу там жити. І я поїхала. Виявилось непросто. В Євпаторії працювала в архіві, мала багато цікавої дослідницької роботи. Життя було наповнене і цілісне. В один момент це все закінчилось. Не знала, куди рухатись і що робити. Але Бог подарував можливість знайти знову себе. Почала збирати старовинне поліське вбрання. Виливала свої думки у віршах, а потім – у прозі. Це, напевно,  зцілило і вилікувало. Дало якийсь новий сенс. Після тих подій я  переосмислила  цінності, подивилась на життя по-іншому.

Як народився задум збірки? Була якась відправна точка?

Все розпочалось з оповідки «На Катерини», яка була написана на однойменний празник в 2018-му. Це моя цілком реальна історія. Нашкрябала її швиденько на роботі і, прийшовши додому, виставила у «Фейсбук». Була в шоці від кількості схвальних відгуків. Це заохотило і додало наснаги. Відтоді з’являлись все нові й нові твори. Спочатку збірку на такий широкий загал не планувала. Хотіла просто видрукувати свої оповідки для тата в якості подарунка на 65-річчя. Але так вийшло, що назбиралось на книжку. Невеличку, світлу і щиру, яка створена від душі, з самих глибин.  Що буде далі, покаже час. Є нові сюжети, є бажання. Тому сміливо сподіваюсь, що це лише початок.

А звідки черпали історії, які вмістили в збірку? Такі атмосферні, що здається в них живе саме село. Є якась для Вас особлива?

Дещо згадалось з власного життя. Дещо розповіла мама. А я в голові це намалювала і подала художньо. Мабуть, найважче, мені далась оповідка «Пальто» – історія моєї родини. Після неї місяців два ні за що не бралась. Інколи перечитую і сама плачу. Таке було життя, від нього нікуди не дінешся. Що ще з особливого? Мабуть, ода сильній жінці «Нині зозуля кувала». Одна з крупівчанок на весіллі в сусідніх Залішанах переспівала і перетанцювала всіх. На неї образились не тільки жінки, а й чоловіки. І вирішили осоромити – розстібнути в танці спідницю. Як задумали, так і зробили. Але коли спідниця впала, всі були шоковані. Приємно. Бо нижня була ще гарніша верхньої, вишита майстерно. Жінка не піддалась на провокацію, з легкістю відкинула ту спідницю і дотанцювала. Мама розповіла цей факт, а я побачила цілу картину перед очима, мов у фільмі. Уявила, як вона збиралась на те весілля, як одягалась, як їхала, і все це описала. Мама ще дивувалась, як змогла так подати.

Ще одна правдива історія «На псевдо Архип» про хлопця-повстанця, який поклав життя за ідею, за Україну. Мені хотілось, щоб про неї дізнались. Дуже прийшлась до душі «Надька Пушинка», в якій змалювала реальну няньку мого тата. Звичайно, миле те, що з мого дитинства. Та ж історія «Хвігуристка», котру повідав дідусь. Пам’ятаю досі його очі, брови, як він подає мені чай після пригод на ковзанці. І від цього так тепло. Напевно, ця книжка буде завжди особливою. З’являться інші чи ні. Тут зібране все, що найбільш боліло і пам’яталось.

Напевно, мама Уляна Букайло, теж знана поетеса, є Вашою головною читачкою і підтримкою?

Звичайно, без підтримки ніяк. Я їй першій читаю нові роботи. Та й більшість сюжетів разом обговорюємо. А ще відсилаю своїй тітці на Дніпропретровщину. Вона підказує мені часом, яке краще  словечко говіркове вжити.

Цікавий дизайн збірки. Чиї світлини на обкладинці?

В книжці знімки семи поколінь нашої родини. Від моїх прапрабабусі і прапрадідуся до сина. У мами було багато старих фотографій, тому саме в такому вигляді побачила цю обкладинку. Одна світлина обернена іншою стороною, де завжди нотували щось на пам’ять. Я там написала назву «Нині зозуля кувала». До того ж цей знімок зображений у формі годинника. Бо фотографії – це і є час, це життя, яке невпинно біжить.

Вашу першу книжку зустріли дуже тепло. Гарні коментарі почула на презентації, та й у «Фейсбуці» їх багато. Очікували на таку позитивну віддачу від читачів?

Будь-який  автор цього хоче. Не скажу, чи очікувала. Бо не маю тої маститої впевненості, що кожне моє слово – це цвях у свідомість. А тому пишу і сумніваюсь. Вдячно радію кожному гарному відгуку. Це укріплює в думці, що треба далі писати. Мабуть, є  й ті, яким щось не подобається. І це нормально. Всі ми різні. Читачі дякують за хороші емоції. А оскільки їх зараз вкрай бракує, то, напевно, я на правильному шляху.

Ви – молодший сержант. Як поєднуєте військову роботу з творчістю?

Працюю з документами у Військовій службі правопорядку. Моя робота від творчості далека, тому поєднувати складно. Я не той автор, який може творити в будь-якому місці. Мені треба тиша і спокій, щоб ніхто не заважав. Часто всідаюсь за написання на вихідних, коли всі домашні справи перероблені і син та чоловік нагодовані. А буває, що творчість накриває після роботи. Особливо, коли твір не дописаний. Тоді можу над ним працювати і до третьої ночі.

Що надихає?

Завжди по-різному. Історія, яка зачепила. Побачена картинка, почуте слово. Вітер, який б’є в шибку, клен, що тягнеться віттям до небес, вечір, який полонить обрій. Такі емоції хочеться записати тут і зараз. Так народжуються ліричні замальовки. Їх можна також знайти в книжці. Хтось це зображує на полотні, хтось фотографує, а я пишу. Хоча теж люблю знімкувати.

Окрім фотографії, яка ще віддушину гріє?

Ходжу на презентації, дуже люблю театр. Але моєю віддушиною, як не дивно, є готування і випікання хліба. Ніби нічого такого в цьому не має, та для мене хліб – це щоразу народження, це енергія, що додає життя і тепла. Біля нього звісно треба походити і вкласти сил, втім це дрібниці в порівнянні з тим, коли бачиш, як тісто підходить, як росте в духовці, як рум’яниться. Відчуваєш, як той свіжоспечений буханець пахне. Отримуєш насолоду від врізаної скоринки і горняти молока. Це мій щотижневий ритуал. Печу хліб бездріжджовий, на заквасці, купую максимально корисне цільнозернове борошно. Окрім продуктів, додаю своєї любові. Це особлива частина мого життя. Звичайно легше та й, мабуть, дешевше купити. Але мені це подобається і тішить. Багато експериментую – то тісто підварю, то замішаю його на ніч, то випадково щось поєднаю. Ось спекла хлібину з кмином і журавлиною, і він вийшов такий добрезний. Кілька разів на рік зустрічаюсь з такими ж господинями, які печуть бездріжджовий хліб. Ділимось між собою новими відкриттями і рецептами.

Маєте велику колекцію старовинного одягу?

Спочатку дуже активно її збирала, а зараз трохи менше. Останню річ купила пів року тому – гарну поліську сорочку, розшиту білим по білому. Не можу сказати, що в мене велика колекція. Якщо чесно, навіть не рахувала. Бо займаюсь цим не професійно, а так - для душі. Є сорочок 15-20, при чому виключно з північних районів Рівненщини. Можна повністю зібрати стрій і демонструвати. Маю спідниці, фартухи, хустки. Можливо колись це все потрапить до музею.

Що наостанок побажали б своїм і нашим читачам?

Щоб любили своє. Не цурались і плекали ту ж говірку, національний одяг, поліську пісню. Берегли нашу історію і були горді, що українці. 

Леся КОНДРАТИК.