понеділок, 2 березня 2020 р.


Як зозуля у районній бібліотеці «кувала»
Сидиш собі на ґанку. Їси яблуко, немите, щойно впале з дерева, від чого встократ смачніше. І слухаєш бабусині історії про те, «шо бало колісь». То тихенько регочеш від «крепкого» слівця, то втираєш непрохану сльозу.
Або ж чаюєш на кухні зі знайомою, яка ділиться спогадами з дитинства. А між ними прориваються коротенькі емоційні враження, що збурили її душу.


Такі відчуття-картини намалювала моя уява  під час читання збірки «Нині зозуля кувала» крупівчанки Олени Лотоцької. Її оповідки настільки легко несуть своїм сюжетним маршрутом, що зіскочити з цього човна можеш лиш на березі, закривши останню сторінку. Перевірено на собі – «проковтнула» книжку на одному диханні за вечір. Тому не могла пропустити зустріч з авторкою, яка пройшла минулої п’ятниці в районній бібліотеці.
Пані Олена приїхала зі Львова, де нині мешкає, познайомити  земляків зі своєю дебютною збірочкою. Шанувальників назбиралась повна читальна зала. Ділились відгуками, задавали запитання та слухали письменницю.
Після зустрічі і я трішки розпитала про її враження. Каже, було хвилююче, але разом з цим гарно, тепло і затишно.

Презентація пройшла у символічний День рідної мови. А що для Вас є рідною мовою – отой поліський діалект, яким пронизана «Нині зозуля кувала»?
Є національний одяг, а є вишиванка. Є пісня, а є мамина колиска. Є українська мова, а є наша говірка. Тобто щось таке близьке, рідне і миле душі. Якщо чесно, колись соромилась її, а тепер натішитись не можу. В певний  момент поліський діалект так полюбився, що захотілось, аби герої моїх оповідок «заговорили» ним. Була вражена, наскільки тепло це оцінила львівська аудиторія. Поліську говірку розуміють і сприймають. Тому  нею навпаки слід пишатися і цінувати, бо це наше глибоке коріння від дідів-прадідів. Думаю, треба якось сідати і потрошечки складати словник говіркових слів. Це мені і в творчості допомагало б. Ось, наприклад, одна з останніх історій написана повністю діалектом. Я уявляла, як це розповідала б моя бабуся, з якою інтонацією і подачею. Так і занотувала.
Ви довгий час мешкали в Криму. Анексія півострова вигнала з обжитої домівки. Ваша мама на зустрічі сказала, що ця книжка стала своєрідним зціленням Вашої душі після тих подій.
Це справді так. Колись  не думала й не збиралась покидати село. Але доля склалася по-іншому – у 22 роки переїхала до Криму. Абсолютно чужого, де не було жодної рідної душі. Спочатку мешкала в Совєтському, далі переїхала в Євпаторію. Саме там відчула на рівні енергетики, що це не просто моє місто, а моє місце. Планувала майбутнє, хотіла перевезти туди батьків. Та й бачила, що повільно, маленькими кроками в Крим йшла Україна. Місцеві поступово зросталися з думкою, що вони українці. Бо коли тільки приїхала в 99-му, мене не сприймали, для них я була бандерівкою. На роботі мусила говорити російською. Української мови  в Євпаторії не було. З часом  вона почала завойовувати простір, і їй не так опиралися. А потім сталося те, що сталося. Зрозуміла, що зі своєю українською позицією, душею і думками не зможу там жити. І я поїхала. Виявилось непросто. В Євпаторії працювала в архіві, мала багато цікавої дослідницької роботи. Життя було наповнене і цілісне. В один момент це все закінчилось. Не знала, куди рухатись і що робити. Але Бог подарував можливість знайти знову себе. Почала збирати старовинне поліське вбрання. Виливала свої думки у віршах, а потім – у прозі. Це, напевно,  зцілило і вилікувало. Дало якийсь новий сенс. Після тих подій я  переосмислила  цінності, подивилась на життя по-іншому.
Як народився задум збірки? Була якась відправна точка?
Все розпочалось з оповідки «На Катерини», яка була написана на однойменний празник в 2018-му. Це моя цілком реальна історія. Нашкрябала її швиденько на роботі і, прийшовши додому, виставила у «Фейсбук». Була в шоці від кількості схвальних відгуків. Це заохотило і додало наснаги. Відтоді з’являлись все нові й нові твори. Спочатку збірку на такий широкий загал не планувала. Хотіла просто видрукувати свої оповідки для тата в якості подарунка на 65-річчя. Але так вийшло, що назбиралось на книжку. Невеличку, світлу і щиру, яка створена від душі, з самих глибин.  Що буде далі, покаже час. Є нові сюжети, є бажання. Тому сміливо сподіваюсь, що це лише початок.
А звідки черпали історії, які вмістили в збірку? Такі атмосферні, що здається в них живе саме село. Є якась для Вас особлива?
Дещо згадалось з власного життя. Дещо розповіла мама. А я в голові це намалювала і подала художньо. Мабуть, найважче, мені далась оповідка «Пальто» – історія моєї родини. Після неї місяців два ні за що не бралась. Інколи перечитую і сама плачу. Таке було життя, від нього нікуди не дінешся. Що ще з особливого? Мабуть, ода сильній жінці «Нині зозуля кувала». Одна з крупівчанок на весіллі в сусідніх Залішанах переспівала і перетанцювала всіх. На неї образились не тільки жінки, а й чоловіки. І вирішили осоромити – розстібнути в танці спідницю. Як задумали, так і зробили. Але коли спідниця впала, всі були шоковані. Приємно. Бо нижня була ще гарніша верхньої, вишита майстерно. Жінка не піддалась на провокацію, з легкістю відкинула ту спідницю і дотанцювала. Мама розповіла цей факт, а я побачила цілу картину перед очима, мов у фільмі. Уявила, як вона збиралась на те весілля, як одягалась, як їхала, і все це описала. Мама ще дивувалась, як змогла так подати.
Ще одна правдива історія «На псевдо Архип» про хлопця-повстанця, який поклав життя за ідею, за Україну. Мені хотілось, щоб про неї дізнались. Дуже прийшлась до душі «Надька Пушинка», в якій змалювала реальну няньку мого тата. Звичайно, миле те, що з мого дитинства. Та ж історія «Хвігуристка», котру повідав дідусь. Пам’ятаю досі його очі, брови, як він подає мені чай після пригод на ковзанці. І від цього так тепло. Напевно, ця книжка буде завжди особливою. З’являться інші чи ні. Тут зібране все, що найбільш боліло і пам’яталось.
Напевно, мама Уляна Букайло, теж знана поетеса, є Вашою головною читачкою і підтримкою?
Звичайно, без підтримки ніяк. Я їй першій читаю нові роботи. Та й більшість сюжетів разом обговорюємо. А ще відсилаю своїй тітці на Дніпропретровщину. Вона підказує мені часом, яке краще  словечко говіркове вжити.
Цікавий дизайн збірки. Чиї світлини на обкладинці?
В книжці знімки семи поколінь нашої родини. Від моїх прапрабабусі і прапрадідуся до сина. У мами було багато старих фотографій, тому саме в такому вигляді побачила цю обкладинку. Одна світлина обернена іншою стороною, де завжди нотували щось на пам’ять. Я там написала назву «Нині зозуля кувала». До того ж цей знімок зображений у формі годинника. Бо фотографії – це і є час, це життя, яке невпинно біжить.
Вашу першу книжку зустріли дуже тепло. Гарні коментарі почула на презентації, та й у «Фейсбуці» їх багато. Очікували на таку позитивну віддачу від читачів?
Будь-який  автор цього хоче. Не скажу, чи очікувала. Бо не маю тої маститої впевненості, що кожне моє слово – це цвях у свідомість. А тому пишу і сумніваюсь. Вдячно радію кожному гарному відгуку. Це укріплює в думці, що треба далі писати. Мабуть, є  й ті, яким щось не подобається. І це нормально. Всі ми різні. Читачі дякують за хороші емоції. А оскільки їх зараз вкрай бракує, то, напевно, я на правильному шляху.
Ви – молодший сержант. Як поєднуєте військову роботу з творчістю?
Працюю з документами у Військовій службі правопорядку. Моя робота від творчості далека, тому поєднувати складно. Я не той автор, який може творити в будь-якому місці. Мені треба тиша і спокій, щоб ніхто не заважав. Часто всідаюсь за написання на вихідних, коли всі домашні справи перероблені і син та чоловік нагодовані. А буває, що творчість накриває після роботи. Особливо, коли твір не дописаний. Тоді можу над ним працювати і до третьої ночі.
Що надихає?
Завжди по-різному. Історія, яка зачепила. Побачена картинка, почуте слово. Вітер, який б’є в шибку, клен, що тягнеться віттям до небес, вечір, який полонить обрій. Такі емоції хочеться записати тут і зараз. Так народжуються ліричні замальовки. Їх можна також знайти в книжці. Хтось це зображує на полотні, хтось фотографує, а я пишу. Хоча теж люблю знімкувати.
Окрім фотографії, яка ще віддушину гріє?
Ходжу на презентації, дуже люблю театр. Але моєю віддушиною, як не дивно, є готування і випікання хліба. Ніби нічого такого в цьому не має, та для мене хліб – це щоразу народження, це енергія, що додає життя і тепла. Біля нього звісно треба походити і вкласти сил, втім це дрібниці в порівнянні з тим, коли бачиш, як тісто підходить, як росте в духовці, як рум’яниться. Відчуваєш, як той свіжоспечений буханець пахне. Отримуєш насолоду від врізаної скоринки і горняти молока. Це мій щотижневий ритуал. Печу хліб бездріжджовий, на заквасці, купую максимально корисне цільнозернове борошно. Окрім продуктів, додаю своєї любові. Це особлива частина мого життя. Звичайно легше та й, мабуть, дешевше купити. Але мені це подобається і тішить. Багато експериментую – то тісто підварю, то замішаю його на ніч, то випадково щось поєднаю. Ось спекла хлібину з кмином і журавлиною, і він вийшов такий добрезний. Кілька разів на рік зустрічаюсь з такими ж господинями, які печуть бездріжджовий хліб. Ділимось між собою новими відкриттями і рецептами.
Маєте велику колекцію старовинного одягу?
Спочатку дуже активно її збирала, а зараз трохи менше. Останню річ купила пів року тому – гарну поліську сорочку, розшиту білим по білому. Не можу сказати, що в мене велика колекція. Якщо чесно, навіть не рахувала. Бо займаюсь цим не професійно, а так - для душі. Є сорочок 15-20, при чому виключно з північних районів Рівненщини. Можна повністю зібрати стрій і демонструвати. Маю спідниці, фартухи, хустки. Можливо колись це все потрапить до музею.
Що наостанок побажали б своїм і нашим читачам?
Щоб любили своє. Не цурались і плекали ту ж говірку, національний одяг, поліську пісню. Берегли нашу історію і були горді, що українці. 
Леся КОНДРАТИК.


Немає коментарів:

Дописати коментар