понеділок, 2 березня 2020 р.


Той, хто пройшов
крізь пекло війни

З атовцем  майором Олександром Ярмошевичем спілкуємось у кабінеті військового комісара. Зараз він тимчасово обіймає цю посаду. А п’ять років тому в такі ж лютневі морозні дні він був  на фронті. Як командир спецпідрозділу конвоювання і супроводу вантажів дбав, щоб до наших військових потрапляли ракети та боєприпаси. Бо вони на передовій, як повітря, життєво необхідні. Разом з підлеглими на БТРі рухався в голові колони машин із запасом військово-технічного майна, не раз вириваючись із засідок бойовиків. За що був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.




Пішов в АТО в 2014-му одним із перших. Було непросто залишати вдома дружину та новонародженого сина. Але обов’язок кликав. Під час служби пройшов пан Олександр Дебальцевське пекло. Його називають чорною сторінкою  війни на Сході. Понад сто загиблих, три сотні поранених, десятки в полоні, деякі бійці і досі залишаються зниклими безвісти. І це за офіційною статистикою. Реальні цифри ще гнітючіші.
Та потужний ангел-охоронець допоміг чоловіку  повернутися додому живим. І вже в тилу розбудовувати армію.
Сторінками біографії
Географія життя Олександра Ярмошевича широка. Мабуть, як і у всіх військових. Його тато, на жаль, уже покійний, родом з Лугового. Сам він мешкає з сім’єю в Сарнах і кожного дня добирається в Дубровицю на роботу. А з’явився на світ взагалі в білоруському Лунінці.
Закінчив Львівський інститут Сухопутних військ. Свою  військову кар’єру розпочав в 300-му окремому механізованому полку в Чернівцях. Був командиром танкового та розвідувального взводів. Після скорочення цієї частини потрапив на службу до Сарн. А звідти – в АТО. Спочатку одна ротація, далі друга. Після повернення до мирного життя вступив до Національного університету оборони України. Рік пробув слухачем  на стаціонарі. А потім за наказом Міністра оборони став заочником і заразом заступником командира 48 боєприпасного арсеналу міста Калинівка Вінницької області. Пана Олександра туди перевели після надзвичайної події, коли склади цього арсеналу зірвались.
У 2019-му отримав диплом магістра, і звільнився зі Збройних сил. Дався взнаки відрив від сім’ї за стільки років. Дружину й сина в ліпшому випадку бачив лише по вихідних. Та без роботи довго сидіти не  зміг. І вже в жовтні опинився в Дубровицькому військкоматі на посаді заступника комісара – начальника відділу з рекрутингу та комплектування.

Про День незалежності під обстрілами
«Перше бойове хрещення пройшов в День незалежності 2014-го біля Дебальцевого, – згадує військовий. – Тоді воно було ще нашим. Але там активно діяли диверсійно-розвідувальні групи противника. Бойовики вичікували колони машин, які доставляли ракети та боєприпаси українським бійцям. Завданням нашого підрозділу було якраз конвоювання та вогневе прикриття цих автомобілів. Того вечора ми поверталися назад з пустими машинами, їх розвантажили на позиціях. І потрапили в двосторонню засідку. Вогневе зіткнення було дуже інтенсивним. По нас вели обстріл з міномета і стрілецької зброї. До речі, тоді в складі нашого екіпажу на посаді стрільця був командир 732-ої артилерійської бази озброєння. Та все ж вибрались. Моменти з цього першого бою навіть описав у своїй магістерській роботі».

Про «койотів»
«Під моїм командуванням було два екіпажі – 12 чоловік. Переважно це були люди, які за своїми обов’язками раніше не стикалися ні з БТРом, ні із веденням бойових дій. Мій водій, наприклад, проходив службу начальником складу пальне-мастильних матеріалів у сарненській частині, за кермо бойової машини жодного разу не сідав. Зрозуміло, що перед відправкою в АТО проводив з ними ретельну підготовку.
Наш підрозділ мав позивний «Койот». Він дістався ще від попереднього командира. Був і відповідний прапор на БТРі зі степовим  вовком. Але ми його зняли, бо за ним бойовики почали нас «вираховувати». Якось ледь не поплатились життям через це. Загалом колектив зібрався хороший, згуртований. Коли я вирушав в наступну ротацію, більшість сказали, що «не покинемо свого командира». І знову поїхали зі мною на Схід.
Серед усіх був наймолодшим, деякі підлеглі чи не в батьки годились. Однак завжди вважав, що в армії головне – не вік, а досвід та вміння організувати управління підпорядкованим підрозділом».

Про бойові завдання
«Критичних моментів, якщо чесно, було стільки, що не злічити. В засідки потрапляли регулярно. Їхали і не знали, що чекає. З якого боку буде противник. До того ж не мали ніяких засобів візуального спостереження. Конвої, як правило, проводились таємно, вночі, без застосування освітлення на БТРах та машинах. Тобто добирались повністю всліпу. А маршрути були складні. Перші рази, можна сказати, навіть питався дорогу, як туди й туди проїхати.  Ніяких карт не мали. Просувались методом проб і помилок. Тому перед кожним виїздом шикував весь склад і проводив інструктаж. З водієм  розуміли одне одного без слів. Відпрацювали систему сигналів ногою, як наші діди в Другу світову. БТР гуде, не докричишся. А так він знав, де збільшити швидкість, де зменшити, де зупинитись.
В 2014-му, в активну фазу бойових дій, конвоювання колони здійснювали цілодобово. Забирали завантажені машини, привозили пусті і так по колу. Тоді майже не спали, на ходу «падали». Якось навіть під час обстрілу базового табору не прокинулись, настільки всі були втомлені.
Найскладніше було в другій ротації, під час так званого «дебальцівського котла» в лютому 2015-го. Була активізована робота безпілотних літальних апаратів противника. Ще до відправки колони нас сто разів фотографували. І з початком руху – здійснювався обстріл. Сховатися ніякої можливості не було. Тільки методом збільшення, зменшення швидкості, поділу колони вдавалось рятуватись. Інколи навіть не договорювали про хід виконання конвою керівництву штабу. Нікого не буду звинувачувати, але звідкись інформація виходила. Були моменти, коли нас відправляли прямо «в руки» до бойовиків. Маршрут формували, напевно думаючи, що ми не володіємо обстановкою. Втім мене дуже виручав досвід служби в розвідувальних підрозділах. Відповідно завжди моніторив ситуацію і планував рух по-своєму.
А ще допомогло вистояти підвищення вогневої потужності БТРів. Поставив на них автоматичні гранатомети. Противник такого не врахував. Особливо, коли виходили з оточення під час «планового» виведення військ.

Про думки на передовій
«Відверто кажучи, перед кожним конвоєм читав молитви «Отче наш» і «Вірую». А коли вже їхав, різне думав. Найперше, про те, що слід виконати бойову задачу. Бійці розраховували на нас. Якщо не підвезти їм боєприпаси, була б повна халепа. По-друге, зберегти своїх людей. Два екіпажі плюс колону машин (в кожній по два чоловіки). Найбільша складалась з 27 автомобілів і розтягалась на два кілометри. Кожного чекали вдома діти, дружини, батьки. Врешті в самого маленька дитина. Тому потрібно було обов’язково вернутись живим і здоровим.
Хоча ситуації були різні. Часто доводилось брехати близьким про реальний стан справ. Потрапляли в оточення на кілька діб без зв’язку. Не мали змоги звідти вибратись через потужне вогневе ураження з «градів». А рідним казали, що стояли на ремонті, телефони розрядились. Командир нашої військової частини в Сарнах про все знав. Вже потім розповідав, що з кожним днем більше і більше сивів. Все-таки пропало 12 людей в активну фазу боїв. Тим більше група спецпризначення 3 полку взяла в полон диверсійну групу  противника, в якої стояла задача – знищити наш підрозділ. Знали вони і мій позивний, і номери БТРів. А скільки наших фото було на «сепарських» сайтах».

Про фронтові будні
«Наш базовий табір базавувся неподалік Артемівська, але фактично ми туди приїжджали раз на декілька днів. Поновнювали запаси боєприпасів, себе приводили в порядок і головне набирали провізії. В інший час жили на колесах. БТРи слугували і за нічліг, і за прихисток, і за кухню. В них завжди стояв ящичок з продуктами - від сухпайків до хліба і банки сала. Коли потрапляли в оточення на кілька днів, це й спасало. Ніколи не забуду фірмову страву, яку готував один з товаришів. Різав сало на маленькі шматочки, маринував його з часником та перцем. В результаті виходила неймовірно смачна штука. Це був козир нашого підрозділу. Коли кудись приїжджали, всі просили спробувати».

Про втрати
«Бог милував. З мого підрозділу жоден військовослужбовець не загинув. Скільки брав, стільки й привозив. А загалом в Дебальцево віддало життя дуже багато солдат. Розстрілювали наповал. І цифри були набагато більші, ніж офіційно повідомляли. Двоє командирів, з якими я у свій час навчався в інституті, а потім на Сході вперше заводив колону новим маршрутом в Дебальцево, теж померли. Один підірвався на фугасі, хоча їхав тим самим шляхом буквально за 400 метрів від мене. А в іншого попала міна злощасного 120-го міномета, з якого наш підрозділ активно обстрілювали. Був над нами все-таки  сильний  ангел-охоронець. Потужно молилися і вдома, і в частині в Сарнах. Всі нас знали, бо це був єдиний місцевий підрозділ, що виконував такі специфічні завдання».

Про обов’язок
«Якби сказали знову рушати на Схід? Звичайно, що поїхав би. Це моя робота.  Ніколи не виникало такого питання ні в мене, ні в дружини, ні в сім’ї. Звісно, всі переживають. Але добре  розуміють, що цю дорогу я вибрав сам. Знають мене як людину, яка не проявить страху перед виконанням  військового обов’язку.
Взагалі вважаю, що кожен чоловік повинен  стати на захист своєї землі. В сильної половини людства має бути розуміння: якщо ми сьогодні не підемо туди, то завтра бойовики прийдуть сюди. Є категорія людей, яка каже – «візьмусь за зброю, коли доберуться до мого дому». Та чи буде вже тоді що захищати? Якби в 2014 році не активізувались люди і не пішли на фронт з Майдану. На хвилі патріотизму не утворились добровольчі батальйони. То, можливо, зараз була б зовсім інша обстановка і інший політичний уряд. Тому переконаний, що в умовах збройної агресії Росії, це має бути навіть святим обов’язком».

Про наслідки
«Повернувшись з війни, і говорив уві сні, і зривався, і кричав. Втім дитина, належна підтримка родини дали свої плоди.  Хтось стійко сприймає ті події, а хтось пропускає крізь себе. І потім пускається дна, замикається чи, не дай Боже, покінчує життя самогубством. Зараз повоєнний синдром дуже актуальний. Шкода, що обіцяну реабілітацію мало хто отримує.
А ще помітив, що все більше виникає якесь несприйняття в суспільстві учасників АТО. Мова про ті ж маршрутки, черги в лікарні та й загалом про ставлення. Звісно, люди є різні. І серед військових також. Є специфічні, яким «дуже добре» війна зіграла на психіці. Потрібно лиш трішки розуміння до них». 

Про уроки війни
«Досвіду багато. Як негативного, так і позитивного. Перш за все, війна навчила дуже добре розбиратися в людях. Бо там всі, як на долоні».

Про проблеми
«Після двох ротацій створив в Сарнах спілку атовців. Такі об’єднання потрібні, бо гуртом рухати  бюрократичну машину  легше. Проблема в тому, що прописані законодавством соціальні гарантії зачасту «діють» тільки на папері. Фактично більшість пільг не виконується. А якщо й виконуються, то деяким учасникам АТО для їх отримання треба пройти сім кіл пекла».

Про те, що болить
«Страшно, коли війна стає буденністю, а смерть статистикою. Все частіше чути: «як вона мене втомила!» (при чому від тих, хто не має до бойових дій жодного стосунку). Або «я тебе туди не посилав». Хай дякують Всевишньому, що їх це обійшло, що вони на собі не відчували біль втрати. Не бачили, що таке хоронити в закритій труні. Не чули пронизуючого крику дітей та матерів. Неправильна позиція – там війна, а в мене тут все добре. Якщо хочемо жити в незалежній державі, наблизити перемогу, то кожен повинен для цього докласти зусиль на своєму рівні. Хтось допомогти добрим словом, хтось матеріально, хтось дією. Можна багато зробити, навіть не одягаючи форму.
А ще не треба укріплювати позиції Росії в інформаційній війні, принижуючи учасників бойових дій, обмежуючи їх права. Те, що когось не торкнулася війна, – це Божа благодать. Бо і ворогу не побажаєш цього всього пережити».
Леся Кондратик.

Немає коментарів:

Дописати коментар