понеділок, 2 березня 2020 р.


Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову

Ці потужні слова Ліни Костенко якнайкраще говорять про силу і значимість мови у житті нації. 21 лютого відзначали Міжнародний день материнської мови. Як твориться наш інтелектуальний портрет в канві світового фотоальбому? Наскільки дорога нам, українцям, мова, яка подарована з молоком матері?




Скажу чесно, якось не надала особливого значення 21 лютого  даті на календарі, але ввечері зателефонувала подруга, яка поїхала працювати в Німеччину. Розповіла про свою роботу доглядальниці, про німецький педантизм і якість життя, про хороші заробітки. Ніби й добре все, а я відчула, що голос  у неї все одно сумний. Подруга зауважила: «Я тобі говорю, говорю, ти слухаєш про європейський комфорт, але зрозумій, все одно ти зараз більш щаслива…». На моє запитання «чому» вона відповіла: «Хоча б тому, що ти вдома, ти бачиш рідне небо і ти чуєш всюди українську, а мені її бракує, як повітря. Дуже добре, що теперішній зв’язок дозволяє щовечора спілкуватися з рідними і друзями в Україні, це для мене найкращий релакс після трудового дня. Починаю дихати на повні груди. Удосконалюю тут свою німецьку, але вона для мене, як сорочка з чужого плеча. Все одно я думаю українською. І буду думати, я вже дуже доросла, щоб перелаштуватися».
Зрозуміло, щоденно чуючи українську вдома, на вулиці, в транспорті, на роботі, ми не усвідомлюємо, що наша мова, як частинка нашої крові. І хіба ж цінується вдома те, що довкола нас, чого нам не бракує? І мова серед цих ніби буденних речей…
Чому весь світ святкує День рідної мови? Як би банально це не звучало, але мова – це справді душа народу, його інтелектуальний портрет, те єдине і невідворотне, що об’єднує всіх людей, те, чим пишеться історія народу. Тому всі народи світу цього дня демонстрували красу саме своєї мови, розповідали про те, що саме їхня мова – найдавніша, найсильніша і наймилозвучніша. І це нормально і природно, оскільки своє – завше найкраще. Ненормально і неприродньо відгороджуватися від свого і вважати його другосортним, недосконалим, а ще гірше - соромитися.
Як завжди, День рідної мови цікаво відзначили у навчальних закладах району. Серед дописів на цю тему у «Фейсбук» відзначила для себе інформацію директора Висоцької ЗОШ Валентини Креденсир. Вона написала: «З нагоди Дня рідної мови учитель Марія Федорівна Махно провела цікавий захід «Майстер-шеф», щоб поринути у минуле, обговорити, хто ми є, що ми любимо, що повинні берегти, щоби сказати теплі слова про нашу рідну мову. Учасники виконували різноманітні завдання на знання орфоепії, орфографії, лексикології. Респект учителю, її учням 6 та 11 класів за цікавий, оригінальний та пізнавальний захід!». Погодьтеся, цікавий підхід до відзначення Дня рідної мови, бо у такій формі так багато можна пригадати українських милозвучних слів.
А про те, що у Висоцькій школі дуже гарно навчають рідній мові переконувалася не раз особисто, спілкуючись з учнями та випускниками школи. Вони йдуть у світ з гарним багажем знань і з глибоким патріотизмом у серці. До прикладу, дуже гарні роздуми про рідну мову днями написала на своїй сторінці у «Фейсбук» наша знана юна землячка Дарина Кухар, випускниця Висоцької ЗОШ, а нині – студентка столичного університету ім. Шевченка:
– Я ніколи не соромилась рідної мови. Я ніколи не вважала її сільською, занедбаною чи менш крутою, аніж будь-яка інша. Я ніколи не переходжу на російську. Я впевнена, ті, з ким спілкуюся, добре розуміють мою солов’їну та інколи щебечуть нею у відповідь. Я ніколи не популяризувала суржик. Я обрала українську і почала навчати її інших, викладати у групах та індивідуально, онлайн і наживо. Мені пропонували бути репетитором з німецької. Мене просили допомагати з англійською (і сміх, і гріх). Я обрала свою мову. Я завжди знаходжу відповідники іншомовним словам. Я завжди шаную тих, у кого відмінна українська. Я завжди прагну підказати, як ліпше звучатиме, виправити наголос, аби було істинно правильно. Я не вважаю Авраменка генієм і не роблю з нього ідола, але безперечно поважаю. Якщо йогУрт, то йогУрт. В цьому наша унікальність. Я читаю книги рідною мовою і надаю перевагу нашим авторам. Я слухаю українських виконавців і хочу робити це частіше. Я розвиваю свою українську. Я робила це вчора, роблю сьогодні і зроблю завтра.
Я вважаю, що країна починається з мови, але Київ – серце України – лунає російською з усіх сторін. Помилки на афішах, вивісках, оголошеннях, рекламах. Російська у метро, на вокзалі, в крамницях, спортзалі, університеті, на телебаченні та по радіо.
Може, я майбутній філолог і перекладач зі знанням трьох найпопулярніших мов Європи з престижним дипломом від найкращого університету країни (але ні в чому не можна бути впевненою). Може, я старанний студент і непоганий спортсмен. Може, мої батьки вважають мене хорошою донькою, але одне я знаю точно: я українка і дякую Богу за це.
Їду у київському метро, повертаюся з індивідуального заняття, пишу це, помічаю, що мій текст читає юнак, який сидить поруч. «А я українською розмовляю! Це ти в газету? Правильно, пиши!» – посміхається. «Дякую!» – відповідаю і виходжу з вагона, бо моя станція. Приїхали. Навмисне пишу двозначно».
Ось такі роздуми у талановитої дівчини з Висоцька Дарини Кухар. А ви задумувалися над тим, чим для вас є рідна мова? Вона – у серці, голосі і в розумі. Дякуємо Богові, що спілкуємося українською. Узагальню: доки вона є, ми – нація.
Люба КЛІМЧУК.

Немає коментарів:

Дописати коментар