«Свята моя родино…»

Бувають в житті кожної людини моменти, коли вона освідчується в коханні чоловікові чи жінці своєї мрії. Приходить час, коли хочеться сказати теплі слова вдячності й любові батькам. Так само настає момент, коли виникає потреба висловити свою любов і відданість рідній землі, куточку, де народився, зробив перші кроки й перші, але найважливіші відкриття, пізнавав світ навколо себе й людей, діставав перший досвід успіхів і розчарувань. Думаю, немає у світі людини, яку не тягне туди, де закопана її пуповина, де могили її батьків і дідів. А вже ж особливо, коли тобі «за …», коли розумієш, як важливо, що саме в цьому селі народився, саме ці люди були твоїми першими вчителями, – тому ти сьогодні той, хто є. І чим ближче до Вічності, тим частіше сняться рідні пороги, тим сильніше бажання вклонитися землякам й сказати їм про свою любов.

Саме такі думки снували в голові, коли славна залузька родина святкувала День села й храмове свято, бо я теж народилася в цьому селі. В день вшанування православною церквою святого пророка Іллі, на честь якого названа місцева церква, Залужжя зустрічало багаточисельних гостей та своїх земляків, яких життя розкидало по усенькому світу.

Позвав село на свято ранковий церковний передзвін. А згодом святкову мелодію дзвонів підхопив божественний спів церковного хору храму святого пророка Іллі, потужні й врочисті голоси 19-ти святих отців, що приїхали зі своїми парафіянами спільно помолитися за здоров’я й добробут залужан та мир і спокій в усій Україні. Принагідно відмічу, що церковний хор залузького храму давно радує душу прихожан багатьох церков області, де вони бували, й інакше як божественним, їхній спів не називають. Цього ж дня їм допомагали хори з інших церков, возносячи молитви до небес. Народу ж на храмове свято в Залужжі з’їжджається завжди багато. Люди знають гостинність залужан, тому охоче їдуть сюди.

Весь день було велелюдно на центральній вулиці села. Все було святковим у цей день – і настрій людей, і їхній одяг, переважно в національному стилі, і сміх дітей, і навіть погода. Стараннями сільського голови Віктора Олексієвця, секретаря сільської ради Олександра Котяша, працівників культури, учасників художньої самодіяльності, педагогів, сільського та церковного активу програма дня була насиченою й цікавою. Для дітей працювали пересувні атракціони, з ними проводили ігри спеціалісти-фізкультурники Юлія та Юрій Жакуни, Михайло Олексієвець та Григорій Котяш. Цілий день тривали змагання із різних видів спорту для дітей та дорослих.

Гостей села запросили на святковий обід в імпровізоване кафе в будинку культури. А всі учасники свята могли скуштувати юшки з рибою, козацького кулешу, шашликів. Все це готувалося тут же, біля будинку культури, під відкритим небом, тому смакувало по-особливому. Та на цьому меню залузьких господинь не закінчилося. На десерт тут пропонували налисники з медом та малиновим варенням, домашні тортики. Ой, хто-хто, а дітки вже ж поласували! Та це були не всі сюрпризи для маленьких жителів села. В цей день відкрили дитячий ігровий майданчик із гойдалками, гірками, будиночками й дерев’яними статуями казкових героїв. Зробили такий подарунок своїм діткам самі ж місцеві жителі, котрі своїми руками й виготовили все це. Особливі заслуги в оформленні казкового містечка належать професійному  художнику Василю Олексієвцю.

По обіді будинок культури гостинно запросив на врочистий концерт та пошанування видатних односельчан.  Талановите це село, співоче. Концертна програма захоплювала. Пісні й гуморески чергувалися з щирими виступами шанованих земляків.

Своєрідний тон сповідальної щирості, теплоти й зворушливої любові задав Григорій Яцута, відомий на теренах області краєзнавець, нині височанин, автор книги про історію рідного Залужжя.

- З висоти моїх літ все більше розумію, що найдорожче – це земля, що зростила мене, – з хвилюванням у голосі сказав Григорій Васильович. – Чим більше років, тим сильніше тягне в рідне село. Вже й батьків немає, а воно манить. І не треба мені ні асфальту, ні парків, я хочу босими ногами пройтися по рідному піску… Скільки талановитих людей народилося в цьому селі, які прославляють його на всю Україну! Добрі й трудолюбиві мої земляки, я пишаюся усіма вами. Радий, що так багато підростає дітвори, значить село житиме.

Був серед присутніх і особливий гість, 90-річний Анатолій Кумпан, який з 1964 по 1968 рік керував місцевим колгоспом. Були голови колгоспу перед ним, було багато й після нього. Та от Анатолій Володимирович залишив яскравий слід у пам’яті залужан, теплі спогади й вдячність. «Це людина великої душі, дуже відповідальний,  вимогливий до себе і до всіх, – каже про нього Андрій Котяш, що працював у ті часи конюхом в колгоспі. – Під його невтомним керівництвом за один рік господарювання ми отримали такий врожай, що колгосп зміг розрахуватися з колгоспниками за попередні п’ять років боргів. А що вже людина добра! Хто б не заходив у кабінет, то про все розпитає:як живеш, скільки діток, які проблеми? І допомогу дасть, і порадить.  Поруч із нами ставав і робив, від світання й до ночі». Про цю хорошу людину я напишу окремий нарис, бо це справді постать. Ви зможете почитати його в одному з наступних номерів. А зараз скажу лише, що в його серці теж живе любов до людей, з якими працював в молоді роки, тому й приїхав аж із Херсонської області на цю зустріч.

- Мене так щиро зустріли тут два роки тому, що я приїхав знову, щоб відчути цю радість, – розчулено сказав далекий гість. – Я за своє життя пізнав найголовнішу істину – роби добро людям, і воно повернеться до тебе сторицею.

А потім він … заспівав! «Два кольори мої, два кольори»…  Голос дзвінкий, сильний, красивий, аж не вірилося, що цій людині 90. Зал підспівував, а проводжав зі сцени вигуками «Многая літа!».

Ведучі концерту згадали теплими словами про єдиного в селі ветерана Другої світової війни Жакуна Лукаша, найстарішого жителя села, 95-річного Федора Яцуту. Слова вдячності й хорошу пісню адресували сучасним захисникам рідної землі, учасникам АТО. Їх в Залужжі аж 19. Дякувати Богові, всі повернулися живими. Пишаюся цими хлопцями, бо вони свою любов до рідної землі довели справою, не ховалися по кущах.

І знову виступи поважних гостей. Свою поезію читали Микола Жакун, відомий в області поет, що проживає нині в Тучині Гощанського району, та Людмила Котяш, педагог місцевої школи, уродженка Колок, що заслужила повагу й авторитет у залужан, стала «своєю», бо багато років віддає знання й любов їхнім дітям. В їх поезіях бринить любов до рідного краю та України.

Цікавим був виступ гостя із Бабина Гощанського району Леонтія Олексієвця. В селі його і досі називають «Лобановський», це був один із найкращих футболістів району протягом багатьох років. «Ви не дивіться, що зараз я так погано ходжу, – жартує він зі сцени. – О, як я колись бігав! І тепер, приїжджаючи в рідне село, набираюся сил та енергії, бо це особливе місце на усій Землі…».

Було тепло, щиро й по-родинному затишно. Люди висловлювали вдячність молодим керівникам села, які організували таке свято. Сільський голова подякував приватним підприємцям села та народному депутату України Василю Яніцькому, які стали спонсорами цього свята. На жаль, газетні сторінки не дозволяють передати коментарів багатьох людей, з якими спілкувалася. Та головне, що їхні душі в цей день наповнилися світлом.

А завершилося свято приємною подією: заступник голови РДА Микола Кохно разом із начальником відділу освіти Ніною Стасюк привезли в село новенький шкільний автобус – хороший подарунок! До нього в придачу – 15 новеньких комп’ютерів. А усі бажаючі продовжили вечір на дискотеці.

Многая літа, моє рідне село!

Оксана СЛОБОДЗЯН.

* На правах реклами

INTER BETON –

якість має свою ціну

Надійний фундамент – запорука міцності споруди. Загроза природних катаклізмів та стихійних лих, які все частіше шкодять, зокрема і жителям Рівненщині, змушує забудовників бути відповідальними щодо вибору будівельних матеріалів. Багато в чому саме від них залежить безпека людей. У Рівненській області щороку зводять десятки нових житлових та комерційних об’єктів. Часто пересічних громадян цікавить, які будматеріали використовуються для їхнього будівництва. Раніше люди скептично ставились до розповідей будівельників про використання вітчизняних матеріалів. Адже загальноприйнято думати, що якісне виробляють тільки за кордоном. Однак рівненські виробники спростовують цей міф.

«INTER BETON» – одна з найпотужніших компаній виробників бетону, яка за 7 років стала однією з лідерів в Рівненській області. Серед основних принципів роботи компанії – якість, гарантія та підтримка місцевого виробника.

Завод працює виключно із цементом концерну «Дікергофф», який виготовляє ПАТ «Волинь Цемент», а  щебеневу продукцію замовляє у  рівненських виробників, зокрема у Клесівському кар’єрі нерудних копалин «Технобуд», Селищанському гранітному кар’єрі, Рокитнянськомуспецкар’єрі та Вирівському кар’єрі.

 «INTER BETON» виготовляє цементні розчини й товарний бетон марок від М50 до М600. Для приготування бетонних сумішей кожної з марок використовуються заповнювачі, розмір фракцій яких відповідає всім вимогам ДСТУ.Для виготовлення бетону з підвищеними характеристиками морозо-, водостійкості, міцності та пластичності використовуються відповідні пластифікатори.Ретельно підібране співвідношення структурних матеріалів і правильний режим приготування бетонної суміші гарантують високу якість продукції ТМ «INTER BETON»: рівномірну усадку збудованих конструкцій; стійкість бетону до сейсмічних явищ; відсутність технологічних швів.

Заводи ТМ «INTER BETON» представлені у таких містах: Рівне, Луцьк, Кременець, Сарни, Кузнецовськ, Дубровиця.

Контакти: м. Дубровиця, територія колишнього Асфальтно-бетонного заводу.

(0362) 45 06 43, (095) 728 36 11, (067) 364 20 08.

КОМАНДА – ЦЕ СИЛА

Мій колега полюбляв говорити, якщо йшлося про інновації: «Я хлоп з села, не помацаю пальцями – не повірю». Певна доля скептису присутня в кожному з нас. От й майбутнє об’єднаних територіальних громад – формування, якого досі Україна не знала – бачиться декому досить й досить примарно. Чим живуть наші «піонери», котрі першими наважилися стати на шлях децентралізації, ми вирішили дізнатися, завітавши до Миляч.

Миляцька об’єднана громада – одна з перших не лише на Рівненщині, але і в Україні. Об’єднатися вони встигли ще до місцевих виборів, які відбулись торік, тож у жовтні вибрали вже нового спільного голову та з першого січня живуть за новими законами. Раду доводиться давати самим, без районної влади.

«Тепер ми опікуємось і освітою, і медициною, і культурою, – ділиться сільський голова Федір Хлебович. – На освіту та медицину отримуємо прямі кошти з державного бюджету, а культуру фінансуємо з власних джерел».

Свого часу чимало списів було поломано навколо обговорень доцільності цього об’єднання. І його ініціатори почули про себе чимало не зовсім доброзичливих відгуків. Втім, як мовиться, собака бреше – караван іде.

Перші місяці показують: Миляч – гарний приклад об’єднаної громади. Завдяки непоганій базі оподаткування навіть перевиконують бюджет. Держава теж не стоїть осторонь децентралізації, й всіляко сприяє тим, хто не побоявся відповідальності, вирішивши господарювати на своїх територіях самотужки. Це дозволило новій громаді не тільки утримувати себе, а й укладати чималі кошти в реконструкцію об’єктів соцкультпобуту.

Довгий час не вдавалося стикуватися з керівництвом громади. І голова Федір Хлебович, і заступник Геннадій Рожко – рідко засиджуються на місті. Позаяк й територія у їхньому підпорядкуванні чималенька, й господарство бажало б кращого, й готових рецептів на шляху реформування ніхто не підкаже, тож доводиться неабияк крутитися, щоб громада відчула істотні зміни вже навіть на цьому початковому  етапі.

«Зараз вже можемо говорити про певні перспективи. Цьогоріч для реалізації місцевих проектів відповідно до планів соціально-економічного розвитку для нашої громади виділено дев’ять з половиною мільйонів гривень. Але це ж не означає, що ці гроші добрий дядя з Києва привіз до Миляч й поставив мішок в кабінеті голови, мовляв, на, Хлебович, розбудовуйся. Державні кошти передбачають строгий порядок використання, й щоб віртуальні обіцяні гроші «зайшли» в громаду реальними справами, необхідно пройти довгий й складний шлях. Спочатку ми обговорюємо список бажаних проектів на місцях, готуємо необхідні обґрунтування їх пріоритетності й соціальної значимості, вони проходять обов’язкову експертизу в облдержадміністрації та Міністерстві регіонального розвитку, виготовляємо проектно-кошторисну документацію, проводимо тендер  й лише тоді можемо приступати до будівництва того чи іншого об’єкта. А кожна з названих процедур регламентована часовими рамками. В цілому ж маєш освоїти кошти до кінця календарного року. От й доводиться крутитися, як білці в колесі, щоб встигнути це зробити», – ділиться сільський голова Федір Хлебович.

Замахнулися в громаді на багато - підготували сім проектних заявок. Кожен проект, куди плануються вливання з держбюджету, добре обмізкований. Насамперед намагалися досягти порозуміння між собою – в депутатському корпусі, на виконкомі. Старалися не обділити жоден населений пункт, ставку робили на найбільш вразливі об’єкти, що становлять вагомий інтерес для всього населення. Чотири проекти вже пройшли необхідне погодження в області та Києві.

«Найближчим часом плануємо проведення капітального ремонту дошкільного навчального закладу в с. Миляч. Думаємо в майбутньому відкрити тут додаткову групу, щоб незабаром могли відвідувати дитячий садочок дошкільнята й з Жадені. «Ціна питання» - 677,4 тис. грн.

Як вже писав «Дубровицький вісник», Миляч – одна з двох громад в Україні, що виграла грант проекту ЄС/ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» на створення ЦНАПу. Загальна кошторисна вартість цього проекту – 1248 тис.грн., в тому числі 519, 8 тис. грн. за рахунок субвенції з державного бюджету на формування інфраструктури об’єднаних громад (нагадаємо, 677 тис.грн. надійде в рамках грантової угоди).

На часі – капітальний ремонт системи опалення будинку культури в с. Миляч (250 тис. грн.) та с. Удрицьк (300 тис. грн.), де левова частка коштів – також субвенція з державного бюджету, – розповідає заступник сільського голови Геннадій Рожко. – Ще три не менш гострих потреби також постараємося закрити вже до кінця поточного року. У плані соціально-економічного розвитку - будівництво спортивної зали в Жадені (в цьому селі найбільша школа І-ІІ ступенів, що не має ні спортивної, ні актової зал, тож спорудження подібного об’єкту – вкрай необхідна справа й дуже гарне вирішення для організації дозвілля молоді). На ці потреби з держбюджету передбачено 1100 тис. грн. Також задумали капітальний ремонт Будимлянського сільського клубу під центр дозвілля (588,3 тис. грн.), вбачаючи велику перспективу для села у цьому об’єкті. Капітальний ремонт приміщення передбачається також в приміщенні амбулаторії загальної практики сімейної медицини, де розміщено й дитячий садочок (657, 98 тис.грн.)».

Поряд з цими задумами у громаді ще багато гарних планів, котрі роками чекали реалізації. Ремонти дорожнього полотна, освітлення вулиць, створення пункту пожежного спостереження, придбання спецавтомобіля для нього… Це далеко не повний перелік, що тут необхідно, хочуть й, впевнена, зможуть зробити.

«Проте все це – лише надбудова, поверхня проблем місцевого самоврядування. А їх корінь криється значно глибше, зовсім в іншій площині. На жаль, ми не маємо досить «земельних» повноважень, не можемо суттєво впливати на розвиток економіки територій. В ідеалі майбутнє таких громад я бачу за інвесторами, що створять чи відродять виробництво, повірять в Україну й добропорядність  її влади, щоб не побоятися налагоджувати тут бізнес, – каже Федір Хлебович. – Коли кожна підприємлива людина буде показувати реальні прибутки й сплачувати відповідні податки – лише тоді Україна відбудеться. Але людина повинна бути впевнена, що її кошти не осядуть в бездонних чиновницьких кишенях, а будуть використані за призначенням й прозоро – на лікарні, школи, садочки, утримання поліції, армії. Або взяти дороги. Разюча різниця між шляхами державного значення та комунальної власності. Якщо ремонт дорожнього полотна останніх ми можемо спланувати, використавши власні кошти, то дороги державного значення – геть зношені, і коли дійде черга до них – не відомо. Звичайно, ми не мовчимо й порушуємо цю проблему на всіх рівнях. Однак одна справа, коли ти можеш вирішити її сам, інша – коли виступаєш в ролі прохача».

Розказує сільський голова, як їм давалися перші  кроки такого прозорого розподілу коштів освітньої субвенції, скільки довелося витримати пересудів й навіть недвозначних звинувачень, чи не приростили тим грошам ноги. Максимально пояснили, яким чином відбувався розподіл. Адже хоч й рахується така субвенція на учня (кмітливі порахували швиденько, яка школа тоді буде в зиску) не гоже в одній громаді, щоб одні жирували, а інші бідували – старалися збалансувати видатки на всі навчальні заклади (а вони ж є  тут, як і всюди, багаточисельні й малонаповнені) таким чином, щоб було більш-менш пропорційно на першочергові статті й дещо на матеріально-технічну базу залишилося. Як результат кожна школа наприкінці минулого навчального року закупила щонайменше зо три десятки пластикових вікон та по кілька дверей. Не стояли осторонь й батьки – повіривши в добрі наміри керівництва громади, встановлення вікон провели власними силами.  

«Нам важко, як кожному першопрохідцю. Виникає багато юридичних колізій, вчимося й набиваємо гулі. Але таку вагому фінансову підтримку з місцевого бюджету маємо вперше за всі мої двадцять років роботи в школі», - каже директор Жаденської ЗОШ Тетяна Легка.

Побували ми й в Миляцькому дитячому садочку – тут дошкільні заклади працюють й в літню пору. «Маємо достатньо коштів, щоб не припиняти роботу дитсадків в такий «стратегічний» для селян сезон, як заготівля дарів лісу та збирання врожаю», – каже Геннадій Рожко.

У сільському будинку культури його працівники обговорювали, як проводитимуть храмове свято Паликопи. Вже традиційно в громаді такі заходи святкують гуртом, щиро й доброзичливо підтримуючи один одного. «Ми ж одна команда», - сміється директор будинку культури Тетяна Ярмошевич. Дуже добре, якщо так вважають усі жителі цієї великої й досить потужної громади. Бо команда – це сила.

Людмила РОДІНА.

Телемайдан в Дубровиці:

які проблеми турбують громаду?

В нашій  країні, та й в Дубровиці зокрема, складається справжній парадокс. Народ  нарікає, що влада до нього не дослуховується. Чиновники ж запевняють, що люди не хочуть йти на компроміс та обговорювати проблему. В результаті  таких суперечок маємо замість єдиного цілого два різні полюси. 28 липня завдяки програмі обласного телеканалу і одні, й інші мали чудову можливість почути та бути почутими. А ось чи скористались нею?

Команда «Рівне 1» з другої спроби таки добралась до нашого міста. В рамках їхнього проекту в режимі наживо працювали дві студії. Перша розташовувалась на центральній площі Дубровиці, куди були запрошені громадськість та очільники міста і району –  мер Богдан Микульський, заступник районної ради Олександр Задорожний та перший заступник РДА Микола Кохно. Інша функціонувала у Рівному, де експерти мали можливість коментувати виступи чиновників. Серед них цього разу були лише журналісти: Олексій Кривошеєв із сайту «Все», Юрій Дюг, який за сумісництвом є ще й керівником організації «Антикорупційний моніторинг», та головний редактор «Поліського репортера» Ганна Петрівська.

Варто зауважити, що в попередніх телемостах з іншими райцентрами Рівненщини в студії були фахівці в галузі житлово-комунального господарства, представники «Опори» тощо. Тобто люди, які хоча й не мали відношення до того чи іншого району, проте являлися спеціалістами в певній сфері. І могли компетентно  проаналізувати проблему, а не керуватися власними домислами.

  Незважаючи на бунтування погоди у вигляді дощу та грому, аби розповісти про наболіле, на майдані зібралось кілька десятків людей. Першою звернулася до народних обранців комерційний директор газети «Поліський репортер» Таїсія Дубінець. Вона порушила дійсно важливу тему – відсутність державного нотаріуса, в пошуках якого дубровичанам доводиться їхати до Зарічного.

«Я навіть не пам’ятаю, скільки ми листів адресували до області щодо цього. До нас присилали людину, яка пробула тиждень і сказала, що працювати тут не буде. Вимога до нотаріуса: 5 років юридичного стажу, 3 із них помічником нотаріуса. Таких людей в районі немає. На сесії депутати знову звернулися до обласного управління юстиції, тож чекаємо на відповідь», - так прокоментував ситуацію Микола Кохно. Справді районна влада не може напряму наймати нотаріуса, втім якщо це такий важливий і рідкісний ресурс, то в її силах забезпечити фахівцю належні умови перебування тут. Ще одна проблема полягає в тому, що подібні надвимоги перекривають дорогу талановитій молоді, котра трохи попрацювавши, думаємо, виконувала б ці обов’язки не гірше професіонала.

Далі прозвучав своєрідний докір від пана Павла міському голові щодо зменшення його активності в боротьбі за зниження тарифів. Натомість Богдан Михайлович зазначив, що нині основне завдання влади хоча б утримати комунальні платежі на існуючому рівні. «Якщо в січні ми платили за світло 99 копійок, то наразі –  1,64. Бензин був 8 грн., зараз – 20. Держава підвищує, а ми стараємось утримувати: і по воді, і по будинкоуправлінні. Якщо в когось є такі напрацювання, коли держава вдвічі збільшує, а ми будемо зменшувати, то обов’язково візьму його в радники», - констатував мер. Однак це питання скоріше загальнодержавне, аніж районного рівня. І навряд чи наші чиновники зможуть суттєво повпливати на тарифну ситуацію в країні. 

Молодь цікавилась, чому вже який рік будівля на стадіоні «Горинь» розібрана, і нема бази для заняття спортом. Микола Кохно повідомив, що зведення спорткомплексу в найближчих планах. Якщо буде виділено з держбюджету 34 мільйони, то його будівництво розпочнеться наступного року. Наразі на нещодавній сесії уже було спрямовано 360 тисяч для проектно-кошторисної документації. Хороша теза прозвучала від Олександра Задорожного: «Якщо людина хоче займатися спортом, вона буде це робити. Якщо ж не хоче, то шукатиме всілякі відмовки». Справді останнім часом в місті з’явилось достатньо можливостей, аби зреалізувати себе, було б лише бажання.

Мешканка багатоповерхівки пані Ольга підняла питання щодо підприємств «Будинкоуправління» та «Теплосервісу». Втім в результаті суперечки і представники влади, і жінка залишились при своїй правді. Хоча такі питання було б доцільніше розглядати в кабінеті, а не на загальнообласному рівні.

Роман Колюхов  також виступив від імені молодих людей, запитавши, яка робота ведеться в напрямку заохочення молоді залишатися на Дубровиччині та працювати на благо краю. Чиновники зійшлись на думці, що заохочувати досить складно насамперед через відсутність робочих місць. «Я у квітні збирав хлопців з Молодіжного альянсу і  питав, чи пішли б вони до мене на роботу із зарплатнею 2000-2500 грн. Вони відповіли: «поки в нас є де заробити, ми не підем працювати на таких умовах», - додав Богдан Микульский.

Ще одне актуальне питання стосувалось дитячих садочків, котрі одночасно закрились як в місті, так і в переважній більшості сіл. Прояснив ситуацію очільник Дубровиці: «Наші дитсадки фінансуються з місцевого бюджету. В тому році на них було виділено два з половиною мільйони, в цьому році – мільйон. Ми не можемо «кидати» на дитсадки більше 30% бюджету». Тобто всьому виною брак коштів. Багато мам через це опинилися в безвихідній ситуації, не маючи куди подіти дитину в робочий час. Тож прозвучала пропозиція, аби для таких випадків літом функціонував хоча б один із садків.

Ганна Петрівська нагадала про не менш болючу для нашого регіону галузь – медицину. «По селам діють ФАПи, але подекуди вони в такому стані, що навряд чи можуть якісно надавати послуги населенню. І щоб поставити їх на ноги працівники, сільські голови змушені шукати спонсорів. В місті райлікарня також особливими успіхами похвалитися не може. Дуже часто, коли спілкуюся з людьми, вони нарікають на добровільно-примусові внески. Ніхто не проти, що медицині треба допомагати, але це має бути чесно і прозоро. В іншому разі гроші завжди знайдуть темний вихід». Згадала журналістка і про плачевний стан доріг в регіоні.

Чи-то люди втомились від бурштину, чи з особистих мотивів не захотіли зачіпати цю тему, однак про «сонячний камінь спотикання» нагадала ведуча телемайдану, поцікавившись у чиновників, що ж перешкоджає такій довгожданій легалізації?

«В першому читанні минулого року Верховна Рада прийняла закон, але в деяких моментах його недолугість доходила до абсурду. Це зробили, аби людям замилити очі, нібито депутати щось роблять. Чомусь, аби наш земляк Юрій Луценко став Генеральним прокурором знайшлись голоси і відповідний закон, а для того, щоб наповнювався бюджет та створювались легальні робочі місця - ні. Та й закон можна не приймати, а просто спростити відповідно до Кодексу про надра процедуру отримання дозволів на цей вид діяльності. Відтак все тормозиться на найвищому рівні. Ми неодноразово писали звернення, але поки нас не чують», - повідомив Олександр Задорожний.

Експерт із студії Юрій Дюг досить слушно прокоментував місцеву бурштинову колізію: «Мене дивує, коли регіон, який має чи не найбільший тіньовий дохід, просить дотацій із Світового банку на розвиток медицини, спорту і т.д. Коли місцевий бюджет розподіляється до копійки, то в першу чергу треба думати, як його наповнити. Я не розумію, чому зволікають керівники вашого району. Насправді вся Дубровиця зараз повинна жити під Верховною Радою, вимагаючи лише одного – легального видобутку корисних копалин (це не лише бурштин, там і на іншому заробляють). Треба взяти в осаду депутатів, поки вони не проголосують за той закон і ту його редакцію, яка потрібна вам. Ні Верховна Рада, ні держава, ні область не будуть рахуватись з дубровичанами, доки вони не доб’ються цього самі».

Наостанок пан Юрій висловив надію, що невдовзі будемо говорити з людьми, які реально щось робитимуть, аби їх край став кращим, а не прикриватимуться фразою «ми в цьому не винні». І це стосується не лише влади, але й мешканців регіону. Адже проблеми Дубровиччини потрібні тільки нам. І їх вирішення виключно на наших плечах.

Отож запит на зміни відбувся. Загалом нового нічого не прозвучало. Всі зазначені питання не раз обговорювались і в місцевих сесійних залах, і на сторінках газет, і серед громади. На деяі місцева влада не може самотужки вплинути, на інші, сподіваємось, чиновники звернуть посилену увагу. Від самого ж процесу залишився неприємний осад. Чомусь наші люди звикли доводити думку криком і навіть образами, чим не зробили ні собі честі, ні нашому місту. Та й порушувались проблеми, які можна було вирішити індивідуально, не виносячи сміття на загал. Ідея проекту хороша, втім правильно зазначив Юрій Дюг, що такі зустрічі треба організовувати з тими, хто має реальний вплив на район – бізнесменами, громадськими активістами, інвесторами тощо. А для влади хай це стане своєрідною наукою, що слід бачитись із людьми не лише в прийомні дні, але й на подібних імпровізованих зібраннях.

Леся Кондратик.

Ніколи не пізно вчитися і творити…

Якими б величезними кроками не рухався прогрес, найкращою сировиною для виготовлення меблів залишається натуральне дерево. Дійсно, цей матеріал характеризується екологічністю, довговічністю та красою. Естети цінують його також за неповторну затишну атмосферу, яка з’являється у кожній кімнаті, де є хоча б один дерев’яний елемент: шафа, стілець, полиця чи різьбяна панель на стіні.

«Сучасний стиль», тобто стиль сьогоднішнього дня, тим паче привертає увагу та відновлює повагу людей до найгармонійнішого у всі часи матеріалу – дерева. Сьогодення наших домівок – це дерев’яні вікна, сходи, меблі, цілі кімнати та окремі елементи декору. Звісно, аби творити таку красу, треба мати естетичний смак та природний талант. Сьогодні знайомимо вас з нашим земляком – В’ячеславом Дулінцем, який виготовляє чудові вироби з деревини. Вони милують око, ошатні, цікаві і довговічні. Як розповів майстер, займається він таким ремеслом лише кілька років, однак  працюючи, і надалі вдосконалюється і вчиться, бо знайшов у цій справі свою душу.

«Робота з деревиною – це і моє захоплення, і мій додатковий заробіток. У минулому я прикордонник, коли закінчив служити, то захотілося ще десь себе відшукати, проявити своє «я». Радий, що зараз можу створити для людей вишукані, нестандартні речі, які підкреслюють індивідуальність їх житла, – розповідає майстер. – Все почалося кілька років тому з різьблення по дереву. Створював такого типу картини. Це дуже копітка, довготривала і точна робота. З малюнка, нанесеного на дерево, різьбиш певний образ. Можна тижнями над своїм «дітищем» працювати – педантично, зосереджено, спокійно. Практично всі свої вирізьблені картини роздарував, поскільки продавати такі роботи шкода, та й якщо врахувати затратний час, то вони будуть дуже дорогі. Вдома залишилося лише кілька, на згадку про той період,  коли різьблення стало моєю першою сходинкою у цьому ремеслі. Згодом поміркував, що варто зайнятися виготовленням виробів з дерева, які згодяться в господарстві, в інтер’єрі. Вони користуються більшим попитом, до того ж можна підзаробити для сімейного бюджету.

Щиро вдячний своєму кумові Василю Мозолю, який добре вміє працювати з деревиною, бо він професійно вивчав методологію цієї роботи. Василь мені підказує певні нюанси, буває, що над великим замовленням працюємо разом. Погодьтеся, багато штрихів у будь-якій справі ми вивчаємо лише в процесі роботи, коли самовдосконалюємося. Буває робиш ніби вже й стандартну річ, а потім знаходиш, як в ній залишити й підкреслити свою родзинку. От, наприклад, зараз дуже модно робити меблі у стилі старовини. Цей метод називається брашируванням. Довго переглядав цю технологію в інтернеті і ніяк не міг зрозуміти кількох з’єднувальних моментів у ланцюжку виробничого процесу. Врешті якось посеред ночі додумався в чому суть справи. Не вагаючись і не зважаючи на нічну годину, пішов втілювати свій задум на практиці. Ви знаєте, вдалося осягнути цей елемент декору саме завдяки власним зусиллям. Оскільки живу в багатоповерхівці, то майстерню облаштував собі у гаражі. Працюючи там, я відпочиваю, передусім, душею, бо отримую задоволення від кожного етапу роботи, від кожного свого нового невеличкого досягнення у цій справі.

Виготовляю вироби з деревини замовника, це, як правило дуб або сосна. Завжди дослухаюся до побажань людини, бо ж саме замовнику щоденно дивитися на мій буфет чи лаву… Коли працюєш, то з кожним днем виріб в моїх очах набирає рис повсякденності. Згодом, коли бачу своє творіння в інтер’єрі замовника, то дивлюсь новими очима на свій результат. У кожній оселі чи інтер’єрі меблі набувають нового духу, настрою, стають частинкою життя людей.

Перший мій столярний виріб – ослінчик, зараз виготовляю  столи, стільці, буфети, дизайнерські вироби для садиб, годинники, рами для картин та ін. Наприклад, працюючи з деревом, осягнув, як може рама змінити загальне сприйняття картини, створеної художником. Буває, що вона допомагає розкрити її зміст, допомогти відчути настрій митця, а іноді, у невдалому вирішенні, приглушує картину.

Нещодавно побував в Івано-Франківську на спеціалізованому ярмарку виробів з дерева. Сила-силенна там найгарніших товарів. Йдеш, очі розбігаються. Але водночас і закрадається думка, а скільки ж дерева вирізано на таку справу?

Сучасна екологічна ситуація мене дуже хвилює і як людину, яка народилася і виросла на мальовничому Поліссі, і вже як майстра, який з деревом працює. От, наприклад, всихання лісів – це катастрофа для нашого регіону. Що ж буде через 10 років? Може будемо ліс завозити з Канади? Переконаний, що не останню роль в цій ситуації відіграє людський фактор, вплив людини розумної на довкілля. Ми нищимо, копаємо, природа дає свою відповідь на наше екологічне свавілля.

Наостанок хочу сказати всім землякам: ніколи не пізно починати займатися роботою, яка припала вам до душі. Ніколи не пізно вчитися. Якщо Бог вам дав іскру, але розкрилася вона не в юності, то це не страшно, головне підтримати це світло у своїй душі. Така робота принесе вам задоволення, душевний спокій і віру у власні сили».

Любов КЛІМЧУК.

Висоцька об’єднана територіальна громада у жіночих руках

Минулої неділі, 31 липня, у новоствореній Висоцькій об’єднаній громаді обирали голову та депутатів. Відтак її очільницею стала Людмила Федорівна Гура, котра до цього керувала Людинською сільською радою.

За кандидатуру пані Людмили проголосувало 36% електорату (733 людини). З невеликим відривом (705 голосів) друге рейтингове місце посіла Наталія Григорівна Мисько. Третім став Сергій Іванович Самко, отримавши підтримку 361 виборця.

Після виборів громада сформує власний виконком і матиме змогу самостійно вирішувати усі місцеві питання, управляти власними ресурсами та розвивати інфраструктуру на своїй території.

Віталік Ракович – наймолодший бойовий волонтер України

Нещодавно, в день міста, в районному будинку культури під час зустрічі з нашими відомими земляками почула гарну новину:  Віталік Ракович з Тернополя, син нашого земляка Бориса Раковича (на жаль, вже покійного) у цьому році удостоївся нагороди «Бойовий волонтер України». Зрозуміло, що отримав це визнання школяр за допомогу українському війську, активно включившись в волонтерський рух України. Хлопчик – наймолодший бойовий волонтер у нашій державі. Отож, пишаємося, що маємо такого чудового юного земляка-патріота. Гарні і теплі слова про нього сказала у Дубровиці історик Леся Алексієвець. Вона зазначила, що вражена силою духу юного волонтера та його організаторськими здібностями.

Сьогодні розкажемо вам про Віталіка Раковича, використовуючи публікації про хлопчика з інтернет-видань та преси, поскільки  поетапно вони допоможуть нам познайомитися з його волонтерською діяльністю. Передусім додамо, що активно допомагає армії хлопчик разом зі своєю мамою Іриною. Вочевидь, що яскравий приклад найріднішої людини надихає Віталіка на доброчинність для наших захисників. Розпочнемо ж знайомство з оповіді про хобі Віталіка та Ірини Раковичів. Воно також стало у нагоді у волонтерській діяльності, завдяки цьому хобі на Схід потрапляють чудові вироби ручної роботи. Але про все по-порядку…

На освітньому порталі «Академія» (15 жовтня 2014 року) читаємо розповідь Віталіка:

Коли мені було 4 роки, мама захопилася миловарінням… Виявляється, це передається спадково. Спочатку мені дозволяли лише подавати складники і вкладати готові запашні та красиві шматочки мила в пакетики. Але я виріс! І мамина монополія закінчилася. Розпочинав я з найпростіших форм і однокольорового мила, ну а далі – почалося… Найрізноманітніші кольори (від натуральних до неонових, флюоресцентних і, на замовлення, хоч в крапочку, добавки (ромашка, череда, лаванда, календула, м’ята, кава, какао, мед, молоко, мак, шоколад, гвоздика, овес, вино, обліпиха, пелюстки квітів, імбир, шафран, кориця, ваніль, аніс, цедра лимона та апельсина, кокосова стружка, косметичні глини, люфа, морська сіль, коричневий цукор та багато іншого), форми (від простих геометричних фігур, звіряток, квітів до 3D фігурок і мила з водорозчинними малюнками, на яких може бути і надпис, і фото).

Часто виготовлене власноруч мило Віталік з мамою передають бійцям на Схід. Це завжди приємний сюрприз для солдат.

26 серпня 2014 року.

В Україні жінки об’єднуються, аби допомогти військовим в зоні АТО. На Тернопільщині створено «жіночий батальйон», який вже не перший місяць забезпечує надійний тил нашій армії, збираючи продукти, засоби захисту та інші речі. Викладачі, спортсмени, журналісти, переселенці, бізнесмени, дизайнери, дружини та діти добровольців… Усі вони відправляють на Схід  десятки тонн допомоги для наших військових. На їх тендітних плечах – матеріальне забезпечення українського війська. Активно долучаються до волонтерського руху Ірина та Віталік Раковичі.

 Грудень  2014 року

У Тернополі п’ятикласник Віталій Ракович почав вдома випікати печиво для українських військових, а однокласники з радістю підхопили його ініціативу.

Мама Віталія розповідає, що син настільки перейнявся волонтерським духом, що буквально за кілька днів навчився пекти.

Тепер хлопець напам’ять знає рецепт смачних ласощів, які так розчулили бійців добровольчого батальйону «Шторм».

За тиждень діти за рецептом Віталика напекли більше 10 кілограмів ласощів і разом з іншими подарунками відправили на Схід.

Відповідь від добровольчих батальйонів не забарилася. Бійця Руслана керівництво спеціально відрядило на кілька днів у Тернопіль, щоб передати подарунки 5-ому класу.

З передової боєць привіз дітлахам прапор з підписами усіх бійців та іменну подяку.

…Сьогодні до 5-А класу ЗОШ №16 приїхав боєць батальйону «Шторм» Руслан.

Цілу добу їхав він з Одеси, щоб просто подякувати школярам за підтримку. Адже пару тижнів тому учні на допомогу акції «Смаколики для учасників АТО» напекли смаколиків для українських солдатів, які потрапили саме до батальйону «Шторм».

– Дуже дякуємо нашій Ірині Ракович та її сину Віталіку, який за час діяльності «жіночого батальйону» став фактично нашим сином. Якби не вони – ця зустріч не відбулась би… Ніхто з журналістів не міг повірити, що Віталік сам випікає печиво. Всі казали «Покажіть нам цього хлопця, ми хочемо з ним поговорити». А коли він на камеру сам розповів рецепт печива, у нас просто не було слів… Пишаємось ним!!!

Липень 2016 року

24 липня 2016 року з 12.00 по 18.00 год. в Українському домі «Перемога» м. Тернопіль відбудеться виставка-ярмарок виробів місцевих майстрів та аматорів рукоділля.

Родзинкою виставки є роботи наймолодшого учасника – 12-річний Віталік Ракович, який за допомогою мами варить мило, робить біжутерію та пече пряники для воїнів АТО. Цей юний майстер вже не одноразово бере участь у подібних заходах, а роботи його відзначені грамотами та дипломами.

Квітень 2016 року

Орден «Бойовий волонтер України» отримав учень Тернопільської школи №16 Віталій Ракович. Він став наймолодшим власником такої нагороди в Україні.

Хлопець приєднується до різних волонтерських акцій, цікавиться ініціативами з інших шкіл, пропонує ідеї у рідній школі. Нагороди «Сильні духом» отримали і однокласники Віталіка. Допомогу від дітей військові отримують щомісяця, а також перед кожним святом.

Ось такий він Віталік Ракович, добрий, щирий, сильний духом, ініціативний. Зазначимо, що у Дубровиці активно підтримувала і підтримує волонтерський рух і тітка Віталіка Ірина Ракович. Загалом же, волонтерство стало свідченням єдності України. Приємно, що школяр з Тернополя, родовід якого починається в Дубровиці, долучився до великої справи підтримки наших захисників, ділиться з солдатами частинкою своєї світлої душі.

 Наостанок скажу: немає такої професії як волонтер. За це не платять. За це здебільшого розплачуються самі волонтери - нервами, часом, здоров’ям. Але навіть діти - яскравий приклад Віталій Ракович - тепер розуміють, що для перемоги потрібна єдність і взаємопідтримка. Хлопці воюють, волонтери допомагають і сприяють. Ми всі хочемо, щоб якнайшвидше завершилася ця клята, подекуди братовбивча війна.

Любов КЛІМЧУК.