Благословіть свій шлюб

Настоятель храму Різдва Богородиці  міста Дубровиця отець Данило Ковташ відповідає на запитання, які актуальні для тих, хто планує вінчатися.

Отче Даниле, розкажіть передусім, що таке Таїнство вінчання?

Дуже гарно пояснює Таїнство Вінчання Кормча Книга (збірка церковних законів у Київській Русі): «Шлюб – це союз чоловіка і жінки, їхня згода на все життя, спілкування у Божому і людському праві». Такою, власне, і є сутність цього таїнства – взаємна згода, взаємне спілкування. Шлюб – це свого роду жертва. Бо коли чоловік і жінка вирішують провадити спільне життя, то вони чинять подвиг – жертвують своєю самотністю, своєю індивідуальністю, а почасти і своєю гордістю чи навіть гординею. Тепер життєва дорога кожного із них, яка ішла своїм ходом, повинна об’єднатись із іншою дорогою. Тепер у подружжя спільні інтереси, спільні проблеми, спільні здобутки і спільна мета – продовження роду людського, виховання дітей у християнському дусі, розбудова домашньої церкви, а отже і Церкви Христової.

Хотілося б дізнатися про історію цього обряду?

Я б не називав Вінчання обрядом. Це все ж таки Таїнство. Таїнство, тому що дві різні людини – за вихованням, ментальністю, соціальним, інтелектуальним, духовним станом – стають одним цілим – подружжям. Це насправді велика таємниця Промислу Божого. І історія цього Таїнства сягає своїм корінням створення Богом перших людей, Адама і Єви. Вже у Раю Адам промовив знамениті слова, у яких і полягає Шлюб: «Залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї і стануть двоє однією плоттю». Інша справа, що це Таїнство поєднане з відповідним обрядом, який виражає внутрішній його зміст. Тож обряд Таїнства Шлюбу розвивався від найдавніших християнських часів. Спершу наречені узаконювали свої стосунки перед цивільною владою, а потім ішли і отримували благословення у єпископа чи пресвітера (священика). Зрозуміло, що із розвитком церковного богослужіння розвивався і цей обряд. Остаточного свого чинопослідування він набув лише близько XVII століття.

У який перiод року (днi) не вiнчають?

Згідно з канонічним правом, не можна звершувати Шлюбу протягом чотирьох багатоденних постів (Великий, Апостольський (Петрівка), Успенський (Спасівка), Різвяний), в сиропусний тиждень, Пасхальний тиждень, в період від Різдва Христового до Йордану. Також не можна вінчати у дні  суворого посту (та напередодні): Усікновення чесної глави Іоана Хрестителя (11 вересня), Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього (27 вересня). Згідно з благочестивим звичаєм Православної Церкви не слід вінчати напередодні великих двонадесятих свят, неділі, середи та п’ятниці. Правда, цей звичай на практиці рідко застосовується.

Всі ми бачили церемонію вінчання. Вона дуже урочиста і гарна…

Церемонія вінчання за своєю схемою нагадує саму Божественну Літургію. Це пов’язано із тим, що у ранній Церкві наречені вінчались під час Літургії, на якій молодята причащались Святих Тайн Тіла і Крові Христових. Сучасний обряд вінчання починається із заручин, на яких священик нареченим закладає обручки. Це, власне, залишок того, що перед вінчанням наречені укладали шлюб перед державною владою. Саме ж Вінчання, як і Літургія, починається виголосом «Благословенне Царство Отця і Сина, і Святого Духа…». Також на Вінчанні є читання Апостола, Євангелія, відповідних ектеній (прохань), спів молитви «Отче наш», спільна чаша з вином. Взагалі це Таїнство чи не найбільше із усіх інших Таїнств багате на символіку: запалені свічки, обручки, вишитий рушник, присяга (згідно з Требником свят. Петра Могили), спільна чаша, обхід навколо тетраподу тощо. Все це повинно показати молодятам, що їхня любов має горіти, бути вічною, а на спільній життєвій дорозі вони зобов’язані ділити і радості і печалі, і солодощі і гіркоту.

Кому священник може вiдмовити у вiнчаннi?

Перш за все тому, хто не є членом Церкви – нехрещеному. Не має священик права вінчати і тоді, якщо один із наречених вже перебуває у церковному шлюбі. Також перепоною до вінчання є кровне і духовне родство. Що це означає? Кровні родичі – це родичі до четвертого покоління: батьки і діти; брати і сестри (до троюрідних включно); дядьки, тітки і племінники (до троюрідних включно). Духовні родичі – це хресні батьки. Тому не може вінчатись хресний батько з матір’ю свого похресника, а хресна мати з батьком своєї похресниці. Оскільки при хрещенні потрібен тільки один восприємник – хресний батько для хлопчика і хресна мати для дівчинки – то, згідно з канонічним правом, немає перепон для вінчання між собою кумів, чи вінчання хресних батьків зі своїми похресниками. Але християнське благочестя забороняє такі шлюби. Також не можна вінчати монахів та священиків (чи дияконів) після прийняття ними Таїнства Священства.

Чи є обмеження щодо вiку наречених (Яких наймолодших доводилося вiнчати)?

Обмеження у віці для вінчання залежать насамперед від традицій і фізіологічних особливостей населення тієї чи іншої країни. Тому у різних країнах є різні вікові обмеження. Зазвичай, як і в Україні, ці обмеження фіксуються чинним державним законодавством. До державних законів прислухається і Церква. Тому не вінчає тих людей, яким заборонено вступати у шлюб на законодавчому рівні. У моїй практиці наймолодшою нареченою була дівчина 17-ти років, а наречений – 18-ти.

Отче Даниле, чи вiнчаєте ви пари, якщо нареченi належать не до однiєї Церкви?

Безперечно, Православна, Католицька Церква і Протестантські Церкви взаємно визнають Таїнство Шлюбу. Тому, якщо один із наречених належить до такої Церкви, священик без сумнівів може пару обвінчати. Якщо ж у нього виникають запитання, то у такому випадку він звертається до правлячого архієрея для благословення.

Якщо ж один із наречених взагалі не сповідує християнства (мусульманин, буддист, юдей тощо), то такий шлюб не може бути укладений. Але з іншого боку, якщо люди, які були нехристиянами і одружились у своїй попередній нехристиянській вірі, то після прийняття ними християнства, цей попередній шлюб вважається  не дійсним. І вони можуть наново обвінчатись у Церкві вже за власним бажанням.

Не раз доводилося чути багато розмов з приводу того, що під вінець йдуть вагітні, або ж пара, яка жила раніше громадяським шлюбом. Чи правильно вiнчати вагiтних i тих, хто живе статевим життям до шлюбу?

Як священик, що вже багато років спілкуюся з парафіянами, можу вам із впевненістю сказати, що якби ми не мали права вінчати тих, хто до шлюбу веде статеве життя, то не вінчали б майже нікого. Такі реалії життя. Що краще: благословити молодих людей на подружнє життя, щоб їхні стосунки (в тому числі і статеві), були благословенні Церквою, чи вдатись до ригоризму і залишити молоді душі на поталу ворогові світу цього – дияволу, відкинути їх від Церкви? Думаю, у жодного священика цей вибір не викличе сумнівів.

Якщо ж дівчина вагітна, то краще обвінчати таку пару. Вони вже зробили свій вибір і стали однією плоттю. Їх шлюб вже відбувся перед Богом. Церква ж через священика лише благословить їх рішення і вибір. Тим паче, краще, щоб дитинка народилась вже у церковному союзі, у християнській сім’ї.

Чи доречно такiй нареченiй одягати бiлу сукню?

Колір плаття – це не найголовніше. Це вибір нареченої. Зрозуміло, що білий – це колір чистоти, незайманості. Проте зараз ми маємо величезний вибір весільних суконь, різного покрою і різних відтінків. Тому, думаю, що це не становить великої проблеми. Колись дівчата на знак своєї чистоти прикрашали весільне плаття гілочками мірту. Тепер це не зустрічається.

Чи є грiхом, якщо люди одружуються, не маючи палких почуттів?  Наприклад, наречена вагiтна, але любові справжньої поміж ними нема?

Гріхом є взагалі ситуація, коли дівчина до весілля вагітна. Але якщо вона мала сміливість зберегти своє дитя, не вчинила страшного гріху аборту, а хлопець зрозумів свій вчинок і також відважився вступити з цією дівчиною у спільне життя, то таких молодят потрібно похвалити. Можливо, між ними зародиться справжня любов. За свою практику я бачив багато таких шлюбів, з яких народжувались дуже міцні і щасливі сім’ї. На все воля Божа – те, що неможливе в людей, можливе у Бога.

Чи обов’язково перед вiнчанням сповiдатися?

Так, це обов’язково. Для того, щоб парафіяльний священик, духівник молодої пари міг востаннє пересвідчитись, що для даного шлюбу перешкод немає і що наречені готові до такого важливого кроку у житті. А також, щоб молодята поєднались одне із одним у Євхаристійному Христі, у спільній Чаші. Цієї практики Церква дотримується від найглибшої древності.

Розмовляла Любов Клімчук.

А  ДОЛЯ  ЛЕГКОЮ  БУВАЄ?

У кожного доля своя, має свій почерк, свою лінію, свою течію. У кожного на денці душі лежить, як найкоштовніший скарб, спогад про рідних, їхню мудрість та доброту. У найскладніші і найдраматичніші моменти життя цей спогад гріє, підтримує, додає сили, надихає. І хоч куди б не закинула нас доля, у пам’яті жевріє теплою згадкою батьківська домівка, її поріг, вікно, з якого вперше поглянув на світ, материнські руки, її велика й любляча душа.

Справіку людина жила і живе на землі різними турботами, клопотами, зустрічами, враженнями. Як на довгій ниві, стикаєшся з багатьма людьми. Одні з часом зникають, мов марево, з іншими навіки зростаєшся, живучи надалі спільними радощами та печалями.

Доля звела мене з чудовою жінкою Софією Попенко. Ще в далекі 80-ті зустрілись, заприятелювали, так й триває наша дружба по ці дні. Від природи моя подруга наділена багатьма чеснотами: мудра, чиста, делікатна й стримана, щедра – одне слово незрівняна людина.

Дитинство у Софії Яківни було складним. Народилася вона в с. Морочне, біля так званих Пінських хуторів, які тоді належали Білорусі. Батьки, за національністю білоруси, в 1939 р. після демаркації кордонів перейшли на українській землі. Були то тяжкі часи, лютували голод та холод. Тяжко доводилося кожному тоді. Батько Софії в той час закінчив Львівську лісошколу і був направлений лісником в Рокитнівський район. Сім’ї приживатися на новому місці довго не довелося. Незабаром новий переїзд – до Володимирця. Тут тато обійняв посаду начальника паспортного стола. Діти пішли до школи. Та важко багатодітній родині виживати на одну його зарплату. Тому незабаром перебралися до Антонівки. У селі завели собі живності: дві корови, свиней, птицю. Виживати стало легше, але турбот та клопоту додалося. Батько працював вже дільничним інспектором міліції, щоб бути ближче до родини.

Та раптово, ніби сонце потьмяніло для них. Під час пологів померла мати. Софії тоді виповнилося лише 10 років. Ой, як все одразу змінилося в її житті, коли родинне вогнище залишилося без хоронительки.

Батько був добрим чоловіком, та не міг дати ради сам у хаті. В домі потрібна була господиня, дітям – мати. Скоро тато одружився вдруге, але за півроку мачуха пішла від них.

Лише через кілька років з’явилася нова господиня – Степа Адамівна, котра зуміла розтопити скрижанілі від ранньої втрати матері дитячі серденька, наповнити їхній дім тим теплом, який може дати тільки ненька. Це вона разом з батьком вивела їх в люди й ніколи не розрізняли від рідних, нажитих у цьому шлюбі двох спільних дітей.

Софія, успішно закінчивши школу, вступила до Рівненського торгово-кооперативного навчального закладу, згодом працювала в Рафалівці. Шість років проробила в торговельній мережі. В Рафалівці зустріла своє перше кохання Михайла Леонова, тут народила двох синів. Згодом молода родина переїхала до Криму, думалося, що там краще, ніж дома.

Там моя подруга вступила до Кримського педінституту ім. Фрунзе, на факультет іноземних мов (заочне відділення). Та згодом молода сім’я повертається додому. Тепер вони оселяються в Дубровиці. Чоловік працював в колишній сільгосптехніці, а Софію взяли обліковцем на льонозавод, змушена була йти, бо після закінчення педінституту (а це вже був Рівненський, куди вона перевелася по переїзді) підходящої роботи не знайшлося. Згодом вдумливу робітницю керівництво льонозаводу направляє у Львів для проходження курсів легкої промисловості, закінчивши їх, стала головним економістом підприємства.

Діти підростали, навчалися в школі, допомагали батькам в усьому. У 1971 році не стало чоловіка, треба було самотужки піднімати сім’ю. Незабаром старший з синів Петро одружився, проживав у Криму, порадував маму двома онучками. Молодший син Олександр рано помер, додавши на серці матері ще кілька глибоких шрамів. Покинув вже цей світ й Петро.

У 1988 році Софія Якимівна зійшлася з прекрасною людиною, вдівцем Василем Павловичем Попенком.  На жаль, вже й він відійшов у вічність кілька років тому.

З душевним щемом згадує жінка кращі роки, відвідує рідні могили, спілкується з численними друзями, підтримує їх. Оптимістка по натурі, завжди знаходить тепле й підбадьорливе слово. Свою ж тугу виливає покійним, вірить, що вони чують й підтримують її. Та навіть такі найбільші для жінки втрати, як рання смерть дітей, не зробили її черствою чи відлюдною. Скільки знаю Софію Якимівну, завжди вона радіє людям, порадить та підтримає, знайде кожному втішне слово.

Знаходить час для хороших і корисних справ. Після смерті Василя Попенка видала збірку його поезій «Лебединий поклик». Нині переймається видавництвом книжки чоловіка «Історія Дубровиччини». По-справжньому рідною стала донька Василя Павловича – Алла. На схилі літ саме її відвідини найбільше гріють душу Софії Якимівни.

Тетяна КОВАЛЬЧУК, с.Трипутні.

№ 37

ТАКЕ БАГАТЕ ДОБРОМ ЖИТТЯ

– Скільки пам’ятаю себе, – каже завідувачка фермою ПСП «Промінь» Марія Онисимівна Гутюк, – завжди мріяла працювати в рідному селі. Пригадую, як рвалися до міста шкільні подруги, а я поміж них виглядала «білою вороною». Тому після закінчення школи, без вагань обрала фах зоотехніка. Адже більш «сільської» професії годі й шукати.

…Так у 1971 році вчорашня випускниця стала студенткою Мирогощанського зоотехнічного технікуму. Там незабаром зустріла свою долю, на третьому курсі побралися.

По закінченню технікуму чоловіка направили ветлікарем у Трипутні, де на той час був потужний радгосп. За рік подружжя вже працювало разом. Марія – спочатку в бухгалтерії радгоспу, а згодом головним зоотехніком.

– Це був, напевно, найважчий період в моїй професійній біографії. Робота тваринника нерегламентована, починається рано на світанку. Колектив – досить різношерстий, постійно у когось щось траплялося: то доярка захворіла, то фуражир запізнився, то ще якась оказія. Тож доводилося не раз брати до рук доїльний апарат й власноруч порати «осиротілу» групу корів. Щоправда, доярки лише спочатку здивовано посміювалися з мого ентузіазму, а згодом одразу кидалися допомагати. За якийсь рік я вже була серед них визнаним авторитетом. Поважали за те, що ніякої роботи не цуралася. Треба було, брала до рук вила й разом з підлеглими «маслала» гній чи роздавала корм худобі. За шість років роботи в «Трипутнянському», правда, рідко коли бачила сина: йду на роботу – він ще спить, по дорозі до садочка щось там погомонимо, а прийду додому – вже знову моє дитя сонне.

Важко було несказанно, багато вручну доводилося робити. Пригадую, якось закриваємо з дівчатами силосну яму, аж тут хтось гукає. То був голова райвиконкому Володимир Гулько з якимось статним чорнявим чоловіком. Так я вперше познайомилася з нинішнім своїм керівником Андрієм Куликом. Все дивувався, що спеціалісти радгоспу роблять чорнову фізичну роботу нарівні з іншими.

Згодом Марії Онисимівні випала нагода повернутися в рідне село. Прийшла влаштовуватися на роботу. Чоловікові місце знайшлося відразу, позаяк ветлікар на селі – спеціальність дефіцитна. А от самій деякий період довелося попрацювати фуражиром. Однак керівник господарства розгледів у жінці неабиякі організаторські здібності, тож скоро повернулася до улюбленого фаху, на ферму. Було це майже сорок років тому, та для трудівниці вони промайнули, як одна мить. Треба віддати справедливість – у «Промені» всі ферми були механізовані, робота тут порівняно з Трипутнями видалася раєм.

Тваринництво – галузь безперервного виробництва - тут ні вихідного ні прохідного. За роботою й клопотами, незчулася, як вже доярки почали величати Онисимівною, хоча раніш любовно кликали свою начальницю Марічкою. Гарно прийняли в колектив й пропрацювала з людьми душа в душу. За ці роки й перипетії, які пережило сільське господарство, по-справжньому зріднилися-зрослися. Трансформації в галузі не торкнулися людських стосунків, тому, напевне, цьому агроформуванню й вдалося вистояти та вціліти.

Надійна й мудра зоотехнік пропрацювала в «Промені» на різних ділянках: була бухгалтером, комірником, нині працює завідувачкою ферми. Вік мало торкнувся її вроди. А різні негаразди, що раз по  раз стукали до дверей її дому, лише більш загартували характер.

Про свою роботу й досі розповідає з фанатичною пристрастю, бо ж вибором життєвої стежини таки не помилилася.

Нам випала нагода поспілкуватися випадково, напередодні ювілею Марії Онисимівни. Керівник «Променя» Андрій Кулик й організував нам цю зустріч, наполягаючи, аби на сторінках газети було більше розповідей про людей праці. В якості героїні й назвав кандидатуру Марії Онисимівни.

Активна по натурі, вона доки чекала на наш приїзд, допомагала подрузі вибирати картоплю. Це, до речі, в цьому господарстві вже традиція. Тут колеги здавна допомагають одне одному впорати города. Тож погомоніти довго не випало, жінці ніби ніяково було без діла навіть кілька хвилин, якщо інші працюють. Тому побажавши їй напередодні дня народження всіляких гараздів, поговорили оперативно.

Наостанок запитую, з чого її душа найбільш радіє. «Дуже люблю, якщо за родинним столом збираються всі мої близькі – сестри з родинами, невістка з племінниками, мої діти з сім’ями, подруги. Коли в мене в домі людно та гамірно – тоді радіє душа. Особливе відчуття відчуваю в церкві. Там мені затишно та комфортно, інколи співаю в церковному хорі. Й повірите, після цього навіть обід смачнішим вдається й смакує по-особливому. Радію, коли інколи проводжаю пастухів, що женуть наше стадо, й чую неприхований подив: в якому-то господарстві ще стільки худоби збереглося? У такі миті особливо відчуваю, яким багатим є моє життя».

Р.S. До слова, щодо матеріальних багатств. В сільському господарстві, де праця як ніде виснажлива, їх нажити не вдалося нікому. Й ця шанована та заслужена жінка, а має вона й державні нагороди, заробила аж!.. 1070 грн. пенсії. «Зате доярки наші одержують близько трьох або й більше. Добре, що хоча б їхня праця гідно пошанована», - з оптимізмом каже сама ювілярка. В цьому вся вона, Марія Онисимівна – жінка, яка вік прожила для людей.

Людмила РОДІНА.

ОБИРАЄМО  ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ

Кажуть: «Скупий платить двічі». Саме ця істина стала лейтмотивом семінару з енергозбереження, який відбувся в останній день літа. Навіть дата семінару видалася досить символічною, адже з вересня починається календарна осінь, яка для українців буде позначена не тільки пониженням температури, а й підвищенням цілого ряду комунальних платежів.

Тож вчитися ощадності для нас ніяк не зайве. Саме про це і йшлося у виступі заступника голови райдержадміністрації Павла Ващишина. Перед початком практичної частини виступив також голова райдержадміністрації Сергій Киркевич: «Подальша енергонезалежність держави – питання стратегічне. Весь світ спрямовує зусилля на скорочення споживання невідновних енергоресурсів, а насамперед кожна держава намагається «зіскочити з газової голки». Мусимо серйозно замислитися над перспективами газоспоживання й ми. У районі вже шість газових котелень переведено на тверде паливо». 

Державну програму «Ощадний дім» презентувала керуюча філією «Ощадбанку» Лілія Лотушко. «Ощадний дім» – унікальна програма. Можна не лише скористатись кредитом та утеплити чи модернізувати в плані енергопостачання своє помешкання, заощадивши на комунальних платежах, а й отримати суттєву фінансову підтримку держави у вигляді 20-30% компенсації частини кредиту. Це ще й патріотичний внесок в енергетичну незалежність України, адже чим більше в країні буде ощадних домів, тим швидше ми її досягнемо», – зазначила Лілія Леонідівна.

Нагадаємо, що у рамках Державної програми енергоефективності АТ «Ощадбанк» пропонує кредитування фізичних осіб на придбання енергозберігаючого обладнання та/або матеріалів.

Розмір відшкодування складає 20% від суми кредиту (не більше 5 000 грн.) при придбанні котла з використанням будь-яких видів палива та енергії (за винятком природного газу).

Розмір відшкодування складає 30% від суми кредиту (не більше 10 000 грн.) при придбанні енергоефективного обладнання та/або матеріалів для житлових будинків, до яких належать:

– радіатори опалення з терморегуляторами;

– вікна з двокамерними енергоефективними склопакетами (з енергозберігаючим склом);

– рекуператори тепла вентиляційного повітря;

– вузли обліку води (гарячої, холодної), зокрема, засоби обліку та відповідне додаткове обладнання і матеріали;

– матеріали для проведення робіт з теплоізоляції зовнішніх стін, підвальних приміщень, горищ, покрівель та фундаментів;

– теплові насоси;

– сонячні колектори для виробництва теплової енергії та підігріву води.

Умови одержання кредиту:

Сума кредиту – від 1 000 до 50 000 грн.;    Початковий внесок – від 10 % вартості товару;

Cтрок кредитування – до 3 років;                              Процентна ставка – 25 % річних;

Разова комісія за надання кредиту – 3 % від суми кредиту.

Перелік документів – паспорт, податковий номер, документ про отримані доходи за 6 місяців, рахунок-фактура на товар.

Наведемо приклад:  30000 грн. – вартість вікон;  27 000 грн. – сума кредиту від Ощадбанку;

810 грн. – витрати на оформлення;         

2 643,75 грн. – розмір процентів, які сплатить клієнт за рік;

8 100 грн. – відшкодування від держави (30%).

Цією кредитною лінією скористалося вже декілька мешканців району. Про її переваги розповів один з клієнтів банку Олег Клюйко.

Окрема кредитна лінія, навіть більш вигідна, існує й для об’єднань співвласників багатоквартирного будинку. Проте у нашому районі, де створено 4 ОСББ, за кредитом не зверталось жодне.

Свої послуги з енергозбереження пропонували компанії «Хенкель» та «Епіцентр». Їхні представники в доступній формі донесли інформацію, як завдяки державній кредитній лінії заощадити тепло, при цьому не переплачуючи.

Виявлення наркотичної речовини в міжнародному пункті пропуску для автомобільного сполучення «Городище»

Приблизно о 18 год. 10 хв. 31 серпня 2015 року на виїзд з України в пункт пропуску «Городище» прибув мікроавтобус марки «Фольцваген», державний номер ВК 1632 ВІ, в якості пасажира в котрому знаходився громадянин України Іван Іванович Гнатенко, житель Волинської області. В ході проведення візуально огляду зі сторони багажного відділення автомобіля було зафіксовано спрацювання службової собаки по кличці «Бетер». В результаті цього у інспектора прикордонної служби - кінолога виникла підозра щодо можливих протиправних дій та незаконного перевезення заборонених предметів, прихованих від прикордонного та митного контролів. Відтак, було прийнято рішення про проведення поглибленого огляду. Приблизно о 18 год. 15 хв. у сумці з особистими речами громадянина І.І. Гнатенко було виявлено пакунок з-під вологих серветок, в якому знайшли наркотичну речовину рослиного походження сіро-зеленого кольору. На даний час відкрито кримінальне провадження по цьому громадянину та ведуться слідчі дії.

Святослав Швець,

начальник відділу прикордонної служби «Дубровиця».

СТАВ ДО ЛАДУ МОЛОЧНИЙ ПАВІЛЬЙОН

У п’ятницю, 28 серпня, на території КП «Ринок» поблизу маркету «Вопак» став до ладу новий молочний павільйон. Побудований він силами самого колективного підприємства та його власним коштом. Кошторисна вартість об’єкта, за словами директора КП «Ринок» Віктора Голяки, – 120 тис. грн. Павільйон – світлий та компактний, обставлений металевими столами та обладнаний термоізоляцією, так щоб ні літня спека, ні зимові морози не дошкуляли продавцям. Ними, за задумом міськвиконкому та дирекції «Ринку», будуть місцеві продавці молочної продукції,  котрі досі ютилися попід «Пасажем». Задум дійсно, як на мене, пересічного покупця, непоганий. Адже вигоду матимемо обопільну: продавці одержать певний набір зручностей (вже павільйон електризовано, з часом в приміщення буде підведено проточну воду та каналізовано його), а покупці – впевненість в якості продуктів, бо ж поруч працюватиме лабораторія. Свої захоплення новим павільйоном висловили також  міський голова, представники райветмедицини, райсанепідемстанції та райдержадміністрації, котрі побували тут в якості перших відвідувачів. А вже зараз приміщення чекає на перших продавців. До слова, торговельні площі тут зовсім безкоштовні, принаймні так нам заявив Віктор Миколайович. Береться КП «Ринок» оплачувати власним коштом й електроенергію. Отож – маса переваг.

 Адже «ми є те, що ми їмо». Вірність цього вислову Поля Брега підтвердили найновіші наукові дослідження. Від того, що ми з’їли, залежать не тільки наше самопочуття, але також і настрій та ясність мислення.

Неякісні харчові продукти, які споживає людина, важкий стан природних екосистем завжди ведуть до негативних змін у здоров’ї та самопочутті кожного з нас. Сучасні масштаби екологічних змін створили реальну загрозу життю та здоров’ю громадян України. Погіршення стану навколишнього середовища через викиди підприємств, транспорту, комунальних господарств, смогу, що окутав останнім часом Дубровицю, призводить до забруднення питної води, повітря, грунтів. Несприятлива екологічна ситуація не може не впливати насамперед на якість продуктів харчування. А тим паче, якщо ми їх купуємо прямо із землі в буквальному розумінні цього слова.

Продовжуючи  справу  дідуся

Якось прочитала в інтернеті, що підприємець – це людина, яка здійснює самостійну, систематичну, ініціативну, ризикову діяльність, спрямовану на виробництво товарів та надання послуг з метою одержання прибутку або особистого доходу і передбачає здійснення нововведень. Отже, підприємець – це людина, що поєднує у собі комерційні, організаторські та новаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їх нових якостей, нових сфер застосування капіталу.

Як на мене, найпростіше можна сказати так, це та людина, яка самотужки будує своє «Я» у суспільстві, приносить певне благо державі і людям.

Миколі Ліннику з Дубровиці лише 21 рік. Але юнака добре знають у нашому районі. Разом з мамою Тетяною Андріївною  він стає у нагоді людям у найскладніші моменти життя, надаючи ритуальні послуги. Після того, як не стало на цьому світі Андрія Олександровича Янковського, шанованої і знаної у районі людини, онук перейняв бізнес дідуся і зараз допомагає землякам організовувати поховання рідних і близьких. Багато чого навчив Миколу дідусь, передавши онукові свої знання, навики щодо ведення цієї непростої, але вкрай потрібної людям ланки підприємницької діяльності. Хлопець, наприклад, вміє власноруч виготовляти домовини, ремонтує техніку, опанував інші ази підприємництва. От, до прикладу, повністю «оновив» двигун автомобіля-катафалка, який був придбаний ще за життя Андрія Олександровича. Окрім того, допомагає Микола мамі виконувати обов’язки наглядача міських кладовищ, у будь-яку пору року і чоловічих рук докласти треба, аби приводити їх в порядок.

«Найперш, що турбує людину у час втрати близьких – розпач, – розповідають Микола і Тетяна Андріївна, дуже важливо допомогти у такий час духовно зібратися, визначитися з порядком дій, організувати поховання за всіма християнськими канонами. Знаєте, коли відходить у вічність літня людина, то ситуація складається спокійніше, бо кажуть, що вона прожила відведене Богом, і рідні більш-менш готові прийняти цю втрату як частину плинності нашого життя. Недарма ж колись літні люди, аби полегшити клопоти рідним у траурний час, готували клуночки з одягом, відкладали все потрібне «на смерть». У цій традиції є глибокий психологічний зміст».

«Якщо ж смерть забирає молодих, то звісно, душевний біль не дає можливості самотужки логічно думати, зібратися і поетапно скоординувати свої дії. От найголовнішим обов’язком вважаємо допомогти не розгубитися, віддати належну шану покійному і організувати похоронну процесію. Звичайно, радимо робити все згідно із християнськими традиціями, поряд з рідними, священнослужителями. Пам’ять про батька, його настанови дають поштовх для роботи, бо хочеться бути в нагоді людям у важкі моменти, допомогти пережити стресову ситуацію. Виготовляємо і пропонуємо свої домовини, але магазин з продажу інших ритуальних товарів відкривати не збираємося, бо треба для цього і час, і клопотів більше. Хочемо зазначити, що сьогодні маємо укладений договір з управлінням праці, який гарантує повернення певної частини коштів затрачених на поховання учасників війни – жителів нашого району. Це полегшує матеріальні затрати, які падають на плечі родини померлого пільговика.

До речі, як на мій погляд, – продовжує Тетяна Андріївна, – сьогодні зовсім не обов’язково у скрутну хвилину йти провідувати покійного з величезним дорогим вінком. А краще матеріально внести свою лепту в організацію похорону, замовлення поминальних служб тощо».

Якось доводилося спостерігати за роботою матері і сина. Дуже багато підказок і практичних дій побачила з їх боку у ці моменти, зрозуміла, що правильний алгоритм дій у таких скрутних ситуаціях  додає впевненості і врівноваженості передусім родичам покійного, бо навіть одягнути і покласти тіло у домовину треба зі знанням традицій. Бачила, як спільно з рідними Лінники робили все належне, аби траурний момент пройшов за християнськими канонами.

«Часто думаю над тим, чи не важко і чи потрібно синові, молодій людині, трудитися у цій сфері. Звісно, непросто. У наш час є інші можливості у районі заробляти чималі кошти. Але є родинна справа, яку не хочеться полишати на півдорозі. Як нам вдається – судити людям. Ми не чекаємо особливих подяк за свою роботу, бо не можна в скрутні хвилини вимагати від людини слів вдячності».

Люди рідко згадують про смерть. Ритуальні послуги – це бізнес, дотичний зі смертю, і його виживання також залежить від смерті. Раніше чи пізніше, як не прикро, кожному з нас доведеться безпосередньо скористатися ритуальними послугами, бо це невід’ємна частина буття. Є час помирати, є час народжуватися. Добре, якщо у скрутні хвилини поряд з вами будуть люди, які допоможуть вистояти і прийняти правильні рішення, такі як Микола і Тетяна Лінники. А ще важливо, що у наш час є молодь, яка знаходить свою життєву стежку, торуючи її, не зважаючи на труднощі і проблеми, не думаючи лише про одноденні миттєві заробітки.

Любов Клімчук.

ВІТАЮТЬ У СЕРПНІ, ХОЧ НАРОДИВСЯ У БЕРЕЗНІ

Про долю Степана Сидоровича Бакунця, котрий мешкає у Кураші, можна було б зняти хороший епічний фільм. Адже все свідоме життя чоловіка пов’язане з боротьбою за становлення Незалежності України. Шістнадцятилітнім хлопцем він приєднався до визвольного націоналістичного руху, ставши вояком УПА. Скуштував гіркий присмак сталінських таборів, провівши 10 років на Колимі за свої націоналістичні погляди. У цьому році ветеран УПА розміняв сотий десяток. Точної дати, коли зустрів цей поважний чоловік своє дев’яностоліття, не знає навіть він сам. Адже вигадана для енкаведистів більш як сімдесят років тому «легенда» по суті стала другим народженням пана Степана. Каже, мати народила його перед Пасхою. Від народження носив ім’я Олександра Шмалюка. Але вже багато літ вітають його з днем народження наприкінці серпня й називають Степаном Бакунцем.

І зараз, навіть на схилі його літ, язик не повернеться назвати Степана Сидоровича дідусем, такий ще бравий чоловік. А що вже пам’ять має, то й молодому можна позаздрити. Ось й про своє переродження в Бакунця розповідає так, ніби це було якщо не вчора, то зовсім недавно:

«Це була одна мить, яка стала доленосною. Мене тоді затримали сталінські посіпаки.

Було це 1944 року. Після жорстокого бою під селом Рудня Рокитнівського району й виснажливого рейду зупинились на перепочинок недалеко від рідних місць, тому надзвичайно закортіло провідати рідну хату, дізнатися про долю батьків. Якоїсь  ночі відпросився у командира, здав зброю і вирушив у дорогу.

Приліг у кущах на околиці лісу. Звідси добре проглядалася місцевість, на рідне обійстя міг потрапити із заплющеними очима, таке все рідне та миле було. Починало світати. До хати заходити відразу не наважувався, тож вирішив почекати, поки молодший брат не вижене пасти корову. Та пройшла година, друга - нікого не було видно.

Втративши на якусь мить пильність, кинувся ледь помітною стежиною – до свого подвір’я. 

– Стій! Руки вгору! – підбігло кілька озброєних людей. Завели у хату. Стрівся очима з батьковими і відвів погляд. Часу для роздумів не було, бо ж якби дізналися, що я його син, усю родину за зв’язок з УПА знищили б. То я перший у батька питаю: «Дядьку, може, бачили десь тут коней наших, що спужалися, мене батько шукати їх послав?». Зрозумів враз все батько, відказує, що не прибивалися до них коні. Мати, що було підійшла, збіліла враз, але також виду не подала, хто я їм. Бакунцем назвався навмання, у нашому селі багато Бакунців було, й дату народження вигадану назвав для протоколу – 27 серпня 1925 року. Колись ще підлітком я колію залізничну чистив, то мені на станції довідку дали, датовану 27 серпням. В цю фатальну мить чомусь згадав про цей папірець та й взяв цей день за відлік для свого перевтілення…».

Потім була в’язниця й «позаочний» суд. Вирок, зважаючи на вік, отримав «поблажливий» – 10 років суворих таборів. Було чоловікові тоді тільки-но 19-ть. Офіцер КДБ, котрий ознайомлював його з вироком, чекав паніки чи розпачу. Та юнак тільки посміхнувся: «Ну то й що – у 29-ть вийду». Говорив то юнацький максималізм й норов український незламний. Ще не знав тоді Степан Сидорович, наскільки серйозні випробування на нього чекають попереду. Та й порівняно з 25-ма роками, які зазвичай отримували вояки УПА для «перевиховання в умовах суворого клімату», десять видалися йому справді незначним періодом життя.

На Колиму він потрапив у 1945 році. На той час там було уже міцне Рівненське націоналістичне «земляцтво». Ще в 1940 році з нашої області на Колиму було вислано близько тисячі чоловік. Щоправда, повернулися з неволі тільки 27-ім. Суворі умови клімату й виснажлива робота в золотоносних шахтах робили свою чорну справу. Люди гинули, як мухи. У всіх поголовно в’язнів був силікоз, особливо від скам’яніння легень потерпали забійники. Незважаючи на посилену хлібну пайку, більше двох-трьох місяців вони не протягували. Кровохаркання, спричинене перенасиченням легенів шахтним пилом, неминуче приводило до смерті.  

Досі з вдячністю Степан Сидорович згадує ту колимську рівненську «діаспору», яка одразу взяла його молодого під свою опіку. Були то розумні й віддані Україні люди – священнослужителі, правники, лікарі. На жаль, вже всі вони відійшли у вічність. Вся репресована інтелігенція загинула ще на Колимі. Важко було міським людям пристосуватися до тих тваринних умов, в яких жили в’язні. Повернулися, як правило, вихідці з Полісся. Бо від природи були більш витривалими.

Знущались з в’язнів жорстоко, за одне слово катували, кидали у карцер, не прощали найменшого зауваження. Дошкуляв голод. Якось назбирав золотих самородків  і домовився з одним робітником, які закладали у шахту вибухівку і зривали руду для наступної зміни в’язнів. Робітник приніс буханець хліба, ковбасу, цукерок, пляшку горілки. Найскладніше і найризикованіше було винести це все через пропускний пункт при виході із шахти. А там перевіряли строго, обмацуючи абсолютно усі ділянки тіла. Степан із друзями знали, що вартові найбільш прискіпливо перевіряють в’язнів спочатку, а коли перевіряють останній десяток, дещо втомлюються і тоді легше можна пройти. Вирішили принесені харчі розподілити на всіх, сховати і спробувати пронести. Так і зробили, і задумане вдалося. У бараці розділили продукти порівну на кожного, і ті крихти, що дісталися друзям, зріднили ще більше, відчуття перемоги зробило їх на якусь мить щасливими. Чотири роки тяжкої неволі підірвали здоров’я, та не зламали душі патріота. Бо у серці з ним завжди жила жага до волі, любов до України.

Після смерті Сталіна режим дещо послабився, а згодом вироки почали взагалі переглядати. Уже на вільному поселенні доля звела його з майбутньою дружиною, уродженою Ганною Корінь. Дівчина також відбула строк за зв’язок з УПА й завітала у гості до земляка з Літвиці, що вже жив на вільному поселенні сім’єю. Запросили до гурту й Степана. Так й зійшлися.

Коли дозволили повернутися додому, без вагань подалися на батьківщину дружини, у Кураш. Тут й пройшла більша частина його життя…

Як найдорожчу реліквію демонструє Степан Сидорович саморобний національний жовто-блакитний прапор. Його з двох клаптів штапелю пошила його люба Ганна Захарівна ще в 1976 році. Власноручно вигаптувала гладдю на стязі золотавий тризуб. На той час за таке «рукоділля» запросто могли опинитися знову у в’язниці.

Запрошує чоловік відвідати повстанську могилу поблизу села, якою він опікується вже десятки літ. Облаштував поховання давно, одразу, як повернулися додому. Але тільки в 1991 році справили над загиблими християнську панахиду. Тут лежить  серед інших і його шкільний товариш й бойовий побратим Петро Приймак.

У 1993 році відійшла у вічність вірна подруга й соратниця Бакунця по боротьбі, пережите й підступна недуга рано покликали її на небо. Ветеран ось уже 25 років оплакує цю велику для нього втрату й радіє лише з однієї обставини – поховали його Ганю вже під нашим українським державним жовто-блакитним стягом з українським священнослужителем.

Нині великою розрадою для ветерана є щирі друзі, з котрими пройшов довгий шлях для утвердження Незалежності на рідних теренах. Бо, де правду діти, українське в Україні довго сприймалося вороже. Завжди радий відвідинам уже молодших побратимів Адама Кузьмича, Степана Буткевича, Олександра Задорожного, котрі часті гості в його домі. Навідується періодично й онучка молодшої сестри Ольга, що мешкає в Кривому Розі.

Про свій вік Степан Сидорович міркує філософськи: каже, що в душі почувається геть молодим, ніби й не висить тягарем усе пережите, а от тіло підводить. Вболіває всім серцем за долю України із запалом вояка, здається, й зараз взяв би до рук зброю та пішов одстоювати рідну землю. Зізнається, що все життя плекає надію, що наша Батьківщина таки буде багатою й по-справжньому незалежною. Бо українців, впевнений ветеран УПА, жоден зовнішній ворог не здолає, якщо вони знайдуть порозуміння між собою.

Людмила РОДІНА.

(Від автора – народився Степан Сидорович Бакунець на Сарненщині, у Тинному. Напочатку війни хата його батька Сидора Шмалюка була спалена, тож сім’я переселилася на хутір Нетушу, повстанці назвуть його Холодним Яром. На хуторі стояла всього одна хата, на два входи. Збудували цю хату поляки, призначена вона була для відпочинку мисливців. Тут у цій хаті на початку 1942-го й була відкрита школа вишколу для підготовки старшин.

Сюди, до цього будиночка, час від часу навідувалися гості. Було їх щораз по сорок – молодих, здорових, повних життєвої сили і енергії хлопців. Розташовувалися у найбільшій кімнаті – світлиці. Приносили із стіжка свіжої соломи і стелили прямо на помості – це була постіль. У кутку кімнати - стіл і кілька стільців. Вони призначені були для вчителів школи, котра мала назву – вишкіл. При навчанні була надзвичайно обережна конспірація. Ніхто з жителів ні Тинного, ні Каменного ні про що не здогадувався. Проходило навчання у два тури по сорок чоловік, люди були переважно з інших районів.

Заняття у вишколі проводились безперервно; вдень сідали учні на соломі попід стінами і слухали викладачів, а з настанням ночі виходили з хати і бігли на луг, де проводились бойові заняття: займалися спортом, навчалися військової справи. Відпочивали дуже мало. Харчувалися всі з одного котла. Було непомірно важко, та всі присутні були пройняті ідеєю високого патріотизму. Сорок днів навчалися хлопці. Ніхто нікого не питав, хто він і звідки, ніхто не знав один одного на ім’я. Кожному було дано псевдо, на яке він мав відгукуватися.

Найчастіше на хутір навідувався “Довбенко”, він же в майбутньому перший сотенний “Коробка”, а в минулому Григорій Перегійняк. Нерідко з’являлися і нові вчителі, інколи вищі чини, які навчали хлопців військової справи, створювали умови, наближені до тих, у які майбутнім воякам прийдеться потрапляти.

Сам будиночок і прилегла до нього територія охоронялись вартовими. Якщо помічали когось чужого, що наближався до оселі, швидко зникали, а натомість подорожнього зустрічав господар. Привітно усміхався, розмовляв з незнайомцем і, дізнавшись у якому напрямку той поспішає, промовляв: – Якраз збираюся в село їхати, то можу підвезти.

Запрягав коня, клав на підводу соломи і виїжджав з обійстя.

Господиня хатини Федора пекла хліб: через день – вісім буханців хліба. Так минали дні за днями. Після закінчення навчання випускники залишали вишкіл,а хатину заселяли новобранці). 

Першовересень: твоя шкільна родина – історії краплина

Про Першовересень із школярами-сусідами, учнями молодших класів, спілкувалася напередодні свята. Хлопці, розклавши величезний конструктор на порозі мого під’їзду, майстрували роботи. Імен цих істот, які звучали поміж дітьми, запам’ятати навіть не намагалася (це не із розряду моїх знань в іграшковому світі). Але діти із задоволення відірвалися від улюбленої справи і наввипередки відповідали на моє запитання: «Завтра до школи. Який настрій у вас на Перший дзвоник?».

– Хіба завтра до школи?, – здивовано підвів очі другокласник Сашко на свого товариша. В його очах прочитала і розгублення, і здивування, і нотки суму. – А як же ми будемо гратися тут? Вже не буде часу.

– Ну ти й сказав, – ще більш здивовано відрізав білоголовий друг. – Сьогодні останній день літа, завтра – Перше вересня. Мені мама вже й вишиванку приготувала. Я хочу побачити друзів-однокласникі, в і взагалі у нас у школі дуже цікаво. Люблю свій клас, свою вчительку і свою школу.

Зрозуміла, що психологічний настрій школяра на навчання у великій мірі залежить від того, як налаштовують на цей процес дітей батьки, наскільки вони самі готові розпочати з синами і донечками новий навчальний.

У вівторок до своїх шкіл молодші учні поспішали разом з татами і мамами. На першокласників подивитися йшли цілими родинами. Зазначила для себе, що дідусі і бабусі радіють цій події у житті своїх онуків ще більше як їх батьки, обговорюють цю тему більш патетично і довго.

Як завжди урочисто і гарно пройшли святкові лінійки у навчальних закладах району. На першому уроці говорили про патріотизм і любов до України. Ця тема не є для теперішніх учнів віддаленою і лише ідеалістичною, бо поряд з ними живуть ті, хто повернувся з війни, хто воює, ці теми так часто піднімаються у звичних побутових сімейних розмовах, що наші діти пізнали їх набагато ближче і раніше, аніж їх ровесники з попередніх поколінь. Впевнена, що тема патріотизму буде лейтмотивом  у вихованні протягом всього навчального року.

А зараз мовою цифр: за парти 1 вересня у нашому районі сіли 693 першокласники. Найбільше найменшеньких учнів мають Переброди. Тут аж три перших класи (63 першачки). Серед дубровицьких навчальних закладів найбільше першокласників гостинно прийняла міська школа №2 (50 хлопчиків і дівчаток). А найменше у районі тих, хто пішов до школи вперше, у Великому Черемелі, тут їх лише троє, загалом у цій сільській школі всього-навсього навчається 19 дітей.

Заступник голови районної ради Г.П. Шах побував на святі Першого дзвоника у міській школі №2 і був вражений духом патріотизму, який став провідною нотою святкового дійства. Як розповів Григорій Петрович, він побачив величезне розмаїття вишиванок (у них були зодягнуті практично всі учні, педагоги, більшість батьків). Почув багато хвилюючих слів про сьогодення.

 – Цікавий факт або ж збіг обставин: цей Першовересень став для школи ювілейним – 50-им і відрадно, що саме в цей рік тут сяде за парту стільки ж першокласників, – ділиться думкою Григорій Петрович. – Чудова школа вже провела у самостійне життя багато талановитих випускників, атмосфера закладу нагадує затишний дух сімейного шкільного вогнища. Все тут до ладу і зі смаком, шкода лише, що у школі на 40 учнів припадає лише один комп’ютер. Однак, попри це, переконаний, що дадуть тут учням і у цьому році навчальному, як і у попередніх, найкращі знання.

Начальник відділу освіти Ніна Іванівна Стасюк розповідає нам, що побувала на святі Першовересня у Трипутнях, Кривиці і Будимлі. Вітала всіх винуватців торжества, спілкувалася з вчителями, учнями, батьками. Загальний настрій Першоверсня Ніна Іванівна охарактеризувала нам так: піднесений, патріотичний, позитивний. Педагоги з новими силами готові навчати наших діток мудрості і наукам, дітки ж,як завжди,кожен по-своєму відчув це свято. Хтось дуже радісно, а хтось з нотками суму у голосі. Для них ще потрібен час, аби звикнути до нового режиму дня.

«Разом з головою РДА Сергієм Киркевичем у Будимлі відкрили нову шкільну їдальню і два нових навчальних класи, – додає Ніна Іванівна, – затишні і комфортні споруди. Дітки вперше смачно і пообідали (як і всі школярі району) у їдальні світлій, сучасній, з гарним посудом і усмішками кухарів. До речі, вперше історії школи у Будимлі є 33 першокласники. Це рекордне число для Будимлянського освітнього закладу, отож звісно так доречні тут і їдальня, і нові класи. Сергій Киркевич пообіцяв всім присутнім на лінійці, що влада особливу увагу буде приділяти і надалі нашим діткам – майбутньому Україні.

По обіді зустріла в центрі міста двох знайомих другокласниць. Дівчатка їли морозиво у парку і ділилися враженнями про перший день у школі. «Ну як, готові вчитися на відмінно?, – запитую у подруг, – налаштувалися вже на уроки і домашні завдання?».

– Віка вчиться на відмінно, мабуть, не буде, – сміється одна з дівчаток, киваючи на подружку. – Вона ще минулого року закохалася у свого сусіда по парті і думає тільки про нього. Це від уроків відволікає».

Безпосередність, акселерація і незаангажованість теперішніх учнів мене, чесно кажучи, вже давно не дивує. Про себе ж, ще раз роблю висновок, що школа – то є цілий світ, світ науки, людських стосунків, виховного процесу. Цей світ приймає кожного з нас і не відпускає остаточно, живучи завжди глибоко у закутках нашого серця. От тільки записки на тему кохання теперішні школярі не пишуть на аркуші з зошита, а надсилають повідомленням по мобільному телефону. Та й шкільний твір простіше написати, користуючись павутиною інтернету. Однак почуття, аура, загальний настрій так схожі на той, який жив, у  наших шкільних родинах.