четвер, 10 вересня 2015 р.

№ 37
ТАКЕ БАГАТЕ ДОБРОМ ЖИТТЯ
– Скільки пам’ятаю себе, – каже завідувачка фермою ПСП «Промінь» Марія Онисимівна Гутюк, – завжди мріяла працювати в рідному селі. Пригадую, як рвалися до міста шкільні подруги, а я поміж них виглядала «білою вороною». Тому після закінчення школи, без вагань обрала фах зоотехніка. Адже більш «сільської» професії годі й шукати.


…Так у 1971 році вчорашня випускниця стала студенткою Мирогощанського зоотехнічного технікуму. Там незабаром зустріла свою долю, на третьому курсі побралися.
По закінченню технікуму чоловіка направили ветлікарем у Трипутні, де на той час був потужний радгосп. За рік подружжя вже працювало разом. Марія – спочатку в бухгалтерії радгоспу, а згодом головним зоотехніком.
– Це був, напевно, найважчий період в моїй професійній біографії. Робота тваринника нерегламентована, починається рано на світанку. Колектив – досить різношерстий, постійно у когось щось траплялося: то доярка захворіла, то фуражир запізнився, то ще якась оказія. Тож доводилося не раз брати до рук доїльний апарат й власноруч порати «осиротілу» групу корів. Щоправда, доярки лише спочатку здивовано посміювалися з мого ентузіазму, а згодом одразу кидалися допомагати. За якийсь рік я вже була серед них визнаним авторитетом. Поважали за те, що ніякої роботи не цуралася. Треба було, брала до рук вила й разом з підлеглими «маслала» гній чи роздавала корм худобі. За шість років роботи в «Трипутнянському», правда, рідко коли бачила сина: йду на роботу – він ще спить, по дорозі до садочка щось там погомонимо, а прийду додому – вже знову моє дитя сонне.
Важко було несказанно, багато вручну доводилося робити. Пригадую, якось закриваємо з дівчатами силосну яму, аж тут хтось гукає. То був голова райвиконкому Володимир Гулько з якимось статним чорнявим чоловіком. Так я вперше познайомилася з нинішнім своїм керівником Андрієм Куликом. Все дивувався, що спеціалісти радгоспу роблять чорнову фізичну роботу нарівні з іншими.
Згодом Марії Онисимівні випала нагода повернутися в рідне село. Прийшла влаштовуватися на роботу. Чоловікові місце знайшлося відразу, позаяк ветлікар на селі – спеціальність дефіцитна. А от самій деякий період довелося попрацювати фуражиром. Однак керівник господарства розгледів у жінці неабиякі організаторські здібності, тож скоро повернулася до улюбленого фаху, на ферму. Було це майже сорок років тому, та для трудівниці вони промайнули, як одна мить. Треба віддати справедливість – у «Промені» всі ферми були механізовані, робота тут порівняно з Трипутнями видалася раєм.
Тваринництво – галузь безперервного виробництва - тут ні вихідного ні прохідного. За роботою й клопотами, незчулася, як вже доярки почали величати Онисимівною, хоча раніш любовно кликали свою начальницю Марічкою. Гарно прийняли в колектив й пропрацювала з людьми душа в душу. За ці роки й перипетії, які пережило сільське господарство, по-справжньому зріднилися-зрослися. Трансформації в галузі не торкнулися людських стосунків, тому, напевне, цьому агроформуванню й вдалося вистояти та вціліти.
Надійна й мудра зоотехнік пропрацювала в «Промені» на різних ділянках: була бухгалтером, комірником, нині працює завідувачкою ферми. Вік мало торкнувся її вроди. А різні негаразди, що раз по  раз стукали до дверей її дому, лише більш загартували характер.
Про свою роботу й досі розповідає з фанатичною пристрастю, бо ж вибором життєвої стежини таки не помилилася.
Нам випала нагода поспілкуватися випадково, напередодні ювілею Марії Онисимівни. Керівник «Променя» Андрій Кулик й організував нам цю зустріч, наполягаючи, аби на сторінках газети було більше розповідей про людей праці. В якості героїні й назвав кандидатуру Марії Онисимівни.
Активна по натурі, вона доки чекала на наш приїзд, допомагала подрузі вибирати картоплю. Це, до речі, в цьому господарстві вже традиція. Тут колеги здавна допомагають одне одному впорати города. Тож погомоніти довго не випало, жінці ніби ніяково було без діла навіть кілька хвилин, якщо інші працюють. Тому побажавши їй напередодні дня народження всіляких гараздів, поговорили оперативно.
Наостанок запитую, з чого її душа найбільш радіє. «Дуже люблю, якщо за родинним столом збираються всі мої близькі – сестри з родинами, невістка з племінниками, мої діти з сім’ями, подруги. Коли в мене в домі людно та гамірно – тоді радіє душа. Особливе відчуття відчуваю в церкві. Там мені затишно та комфортно, інколи співаю в церковному хорі. Й повірите, після цього навіть обід смачнішим вдається й смакує по-особливому. Радію, коли інколи проводжаю пастухів, що женуть наше стадо, й чую неприхований подив: в якому-то господарстві ще стільки худоби збереглося? У такі миті особливо відчуваю, яким багатим є моє життя».
Р.S. До слова, щодо матеріальних багатств. В сільському господарстві, де праця як ніде виснажлива, їх нажити не вдалося нікому. Й ця шанована та заслужена жінка, а має вона й державні нагороди, заробила аж!.. 1070 грн. пенсії. «Зате доярки наші одержують близько трьох або й більше. Добре, що хоча б їхня праця гідно пошанована», - з оптимізмом каже сама ювілярка. В цьому вся вона, Марія Онисимівна – жінка, яка вік прожила для людей.

Людмила РОДІНА.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар