ВІТАЮТЬ У СЕРПНІ, ХОЧ НАРОДИВСЯ У БЕРЕЗНІ

Про долю Степана Сидоровича Бакунця, котрий мешкає у Кураші, можна було б зняти хороший епічний фільм. Адже все свідоме життя чоловіка пов’язане з боротьбою за становлення Незалежності України. Шістнадцятилітнім хлопцем він приєднався до визвольного націоналістичного руху, ставши вояком УПА. Скуштував гіркий присмак сталінських таборів, провівши 10 років на Колимі за свої націоналістичні погляди. У цьому році ветеран УПА розміняв сотий десяток. Точної дати, коли зустрів цей поважний чоловік своє дев’яностоліття, не знає навіть він сам. Адже вигадана для енкаведистів більш як сімдесят років тому «легенда» по суті стала другим народженням пана Степана. Каже, мати народила його перед Пасхою. Від народження носив ім’я Олександра Шмалюка. Але вже багато літ вітають його з днем народження наприкінці серпня й називають Степаном Бакунцем.

І зараз, навіть на схилі його літ, язик не повернеться назвати Степана Сидоровича дідусем, такий ще бравий чоловік. А що вже пам’ять має, то й молодому можна позаздрити. Ось й про своє переродження в Бакунця розповідає так, ніби це було якщо не вчора, то зовсім недавно:

«Це була одна мить, яка стала доленосною. Мене тоді затримали сталінські посіпаки.

Було це 1944 року. Після жорстокого бою під селом Рудня Рокитнівського району й виснажливого рейду зупинились на перепочинок недалеко від рідних місць, тому надзвичайно закортіло провідати рідну хату, дізнатися про долю батьків. Якоїсь  ночі відпросився у командира, здав зброю і вирушив у дорогу.

Приліг у кущах на околиці лісу. Звідси добре проглядалася місцевість, на рідне обійстя міг потрапити із заплющеними очима, таке все рідне та миле було. Починало світати. До хати заходити відразу не наважувався, тож вирішив почекати, поки молодший брат не вижене пасти корову. Та пройшла година, друга - нікого не було видно.

Втративши на якусь мить пильність, кинувся ледь помітною стежиною – до свого подвір’я. 

– Стій! Руки вгору! – підбігло кілька озброєних людей. Завели у хату. Стрівся очима з батьковими і відвів погляд. Часу для роздумів не було, бо ж якби дізналися, що я його син, усю родину за зв’язок з УПА знищили б. То я перший у батька питаю: «Дядьку, може, бачили десь тут коней наших, що спужалися, мене батько шукати їх послав?». Зрозумів враз все батько, відказує, що не прибивалися до них коні. Мати, що було підійшла, збіліла враз, але також виду не подала, хто я їм. Бакунцем назвався навмання, у нашому селі багато Бакунців було, й дату народження вигадану назвав для протоколу – 27 серпня 1925 року. Колись ще підлітком я колію залізничну чистив, то мені на станції довідку дали, датовану 27 серпням. В цю фатальну мить чомусь згадав про цей папірець та й взяв цей день за відлік для свого перевтілення…».

Потім була в’язниця й «позаочний» суд. Вирок, зважаючи на вік, отримав «поблажливий» – 10 років суворих таборів. Було чоловікові тоді тільки-но 19-ть. Офіцер КДБ, котрий ознайомлював його з вироком, чекав паніки чи розпачу. Та юнак тільки посміхнувся: «Ну то й що – у 29-ть вийду». Говорив то юнацький максималізм й норов український незламний. Ще не знав тоді Степан Сидорович, наскільки серйозні випробування на нього чекають попереду. Та й порівняно з 25-ма роками, які зазвичай отримували вояки УПА для «перевиховання в умовах суворого клімату», десять видалися йому справді незначним періодом життя.

На Колиму він потрапив у 1945 році. На той час там було уже міцне Рівненське націоналістичне «земляцтво». Ще в 1940 році з нашої області на Колиму було вислано близько тисячі чоловік. Щоправда, повернулися з неволі тільки 27-ім. Суворі умови клімату й виснажлива робота в золотоносних шахтах робили свою чорну справу. Люди гинули, як мухи. У всіх поголовно в’язнів був силікоз, особливо від скам’яніння легень потерпали забійники. Незважаючи на посилену хлібну пайку, більше двох-трьох місяців вони не протягували. Кровохаркання, спричинене перенасиченням легенів шахтним пилом, неминуче приводило до смерті.  

Досі з вдячністю Степан Сидорович згадує ту колимську рівненську «діаспору», яка одразу взяла його молодого під свою опіку. Були то розумні й віддані Україні люди – священнослужителі, правники, лікарі. На жаль, вже всі вони відійшли у вічність. Вся репресована інтелігенція загинула ще на Колимі. Важко було міським людям пристосуватися до тих тваринних умов, в яких жили в’язні. Повернулися, як правило, вихідці з Полісся. Бо від природи були більш витривалими.

Знущались з в’язнів жорстоко, за одне слово катували, кидали у карцер, не прощали найменшого зауваження. Дошкуляв голод. Якось назбирав золотих самородків  і домовився з одним робітником, які закладали у шахту вибухівку і зривали руду для наступної зміни в’язнів. Робітник приніс буханець хліба, ковбасу, цукерок, пляшку горілки. Найскладніше і найризикованіше було винести це все через пропускний пункт при виході із шахти. А там перевіряли строго, обмацуючи абсолютно усі ділянки тіла. Степан із друзями знали, що вартові найбільш прискіпливо перевіряють в’язнів спочатку, а коли перевіряють останній десяток, дещо втомлюються і тоді легше можна пройти. Вирішили принесені харчі розподілити на всіх, сховати і спробувати пронести. Так і зробили, і задумане вдалося. У бараці розділили продукти порівну на кожного, і ті крихти, що дісталися друзям, зріднили ще більше, відчуття перемоги зробило їх на якусь мить щасливими. Чотири роки тяжкої неволі підірвали здоров’я, та не зламали душі патріота. Бо у серці з ним завжди жила жага до волі, любов до України.

Після смерті Сталіна режим дещо послабився, а згодом вироки почали взагалі переглядати. Уже на вільному поселенні доля звела його з майбутньою дружиною, уродженою Ганною Корінь. Дівчина також відбула строк за зв’язок з УПА й завітала у гості до земляка з Літвиці, що вже жив на вільному поселенні сім’єю. Запросили до гурту й Степана. Так й зійшлися.

Коли дозволили повернутися додому, без вагань подалися на батьківщину дружини, у Кураш. Тут й пройшла більша частина його життя…

Як найдорожчу реліквію демонструє Степан Сидорович саморобний національний жовто-блакитний прапор. Його з двох клаптів штапелю пошила його люба Ганна Захарівна ще в 1976 році. Власноручно вигаптувала гладдю на стязі золотавий тризуб. На той час за таке «рукоділля» запросто могли опинитися знову у в’язниці.

Запрошує чоловік відвідати повстанську могилу поблизу села, якою він опікується вже десятки літ. Облаштував поховання давно, одразу, як повернулися додому. Але тільки в 1991 році справили над загиблими християнську панахиду. Тут лежить  серед інших і його шкільний товариш й бойовий побратим Петро Приймак.

У 1993 році відійшла у вічність вірна подруга й соратниця Бакунця по боротьбі, пережите й підступна недуга рано покликали її на небо. Ветеран ось уже 25 років оплакує цю велику для нього втрату й радіє лише з однієї обставини – поховали його Ганю вже під нашим українським державним жовто-блакитним стягом з українським священнослужителем.

Нині великою розрадою для ветерана є щирі друзі, з котрими пройшов довгий шлях для утвердження Незалежності на рідних теренах. Бо, де правду діти, українське в Україні довго сприймалося вороже. Завжди радий відвідинам уже молодших побратимів Адама Кузьмича, Степана Буткевича, Олександра Задорожного, котрі часті гості в його домі. Навідується періодично й онучка молодшої сестри Ольга, що мешкає в Кривому Розі.

Про свій вік Степан Сидорович міркує філософськи: каже, що в душі почувається геть молодим, ніби й не висить тягарем усе пережите, а от тіло підводить. Вболіває всім серцем за долю України із запалом вояка, здається, й зараз взяв би до рук зброю та пішов одстоювати рідну землю. Зізнається, що все життя плекає надію, що наша Батьківщина таки буде багатою й по-справжньому незалежною. Бо українців, впевнений ветеран УПА, жоден зовнішній ворог не здолає, якщо вони знайдуть порозуміння між собою.

Людмила РОДІНА.

(Від автора – народився Степан Сидорович Бакунець на Сарненщині, у Тинному. Напочатку війни хата його батька Сидора Шмалюка була спалена, тож сім’я переселилася на хутір Нетушу, повстанці назвуть його Холодним Яром. На хуторі стояла всього одна хата, на два входи. Збудували цю хату поляки, призначена вона була для відпочинку мисливців. Тут у цій хаті на початку 1942-го й була відкрита школа вишколу для підготовки старшин.

Сюди, до цього будиночка, час від часу навідувалися гості. Було їх щораз по сорок – молодих, здорових, повних життєвої сили і енергії хлопців. Розташовувалися у найбільшій кімнаті – світлиці. Приносили із стіжка свіжої соломи і стелили прямо на помості – це була постіль. У кутку кімнати - стіл і кілька стільців. Вони призначені були для вчителів школи, котра мала назву – вишкіл. При навчанні була надзвичайно обережна конспірація. Ніхто з жителів ні Тинного, ні Каменного ні про що не здогадувався. Проходило навчання у два тури по сорок чоловік, люди були переважно з інших районів.

Заняття у вишколі проводились безперервно; вдень сідали учні на соломі попід стінами і слухали викладачів, а з настанням ночі виходили з хати і бігли на луг, де проводились бойові заняття: займалися спортом, навчалися військової справи. Відпочивали дуже мало. Харчувалися всі з одного котла. Було непомірно важко, та всі присутні були пройняті ідеєю високого патріотизму. Сорок днів навчалися хлопці. Ніхто нікого не питав, хто він і звідки, ніхто не знав один одного на ім’я. Кожному було дано псевдо, на яке він мав відгукуватися.

Найчастіше на хутір навідувався “Довбенко”, він же в майбутньому перший сотенний “Коробка”, а в минулому Григорій Перегійняк. Нерідко з’являлися і нові вчителі, інколи вищі чини, які навчали хлопців військової справи, створювали умови, наближені до тих, у які майбутнім воякам прийдеться потрапляти.

Сам будиночок і прилегла до нього територія охоронялись вартовими. Якщо помічали когось чужого, що наближався до оселі, швидко зникали, а натомість подорожнього зустрічав господар. Привітно усміхався, розмовляв з незнайомцем і, дізнавшись у якому напрямку той поспішає, промовляв: – Якраз збираюся в село їхати, то можу підвезти.

Запрягав коня, клав на підводу соломи і виїжджав з обійстя.

Господиня хатини Федора пекла хліб: через день – вісім буханців хліба. Так минали дні за днями. Після закінчення навчання випускники залишали вишкіл,а хатину заселяли новобранці).