четвер, 10 вересня 2015 р.

А  ДОЛЯ  ЛЕГКОЮ  БУВАЄ?

У кожного доля своя, має свій почерк, свою лінію, свою течію. У кожного на денці душі лежить, як найкоштовніший скарб, спогад про рідних, їхню мудрість та доброту. У найскладніші і найдраматичніші моменти життя цей спогад гріє, підтримує, додає сили, надихає. І хоч куди б не закинула нас доля, у пам’яті жевріє теплою згадкою батьківська домівка, її поріг, вікно, з якого вперше поглянув на світ, материнські руки, її велика й любляча душа.
Справіку людина жила і живе на землі різними турботами, клопотами, зустрічами, враженнями. Як на довгій ниві, стикаєшся з багатьма людьми. Одні з часом зникають, мов марево, з іншими навіки зростаєшся, живучи надалі спільними радощами та печалями.

Доля звела мене з чудовою жінкою Софією Попенко. Ще в далекі 80-ті зустрілись, заприятелювали, так й триває наша дружба по ці дні. Від природи моя подруга наділена багатьма чеснотами: мудра, чиста, делікатна й стримана, щедра – одне слово незрівняна людина.
Дитинство у Софії Яківни було складним. Народилася вона в с. Морочне, біля так званих Пінських хуторів, які тоді належали Білорусі. Батьки, за національністю білоруси, в 1939 р. після демаркації кордонів перейшли на українській землі. Були то тяжкі часи, лютували голод та холод. Тяжко доводилося кожному тоді. Батько Софії в той час закінчив Львівську лісошколу і був направлений лісником в Рокитнівський район. Сім’ї приживатися на новому місці довго не довелося. Незабаром новий переїзд – до Володимирця. Тут тато обійняв посаду начальника паспортного стола. Діти пішли до школи. Та важко багатодітній родині виживати на одну його зарплату. Тому незабаром перебралися до Антонівки. У селі завели собі живності: дві корови, свиней, птицю. Виживати стало легше, але турбот та клопоту додалося. Батько працював вже дільничним інспектором міліції, щоб бути ближче до родини.
Та раптово, ніби сонце потьмяніло для них. Під час пологів померла мати. Софії тоді виповнилося лише 10 років. Ой, як все одразу змінилося в її житті, коли родинне вогнище залишилося без хоронительки.
Батько був добрим чоловіком, та не міг дати ради сам у хаті. В домі потрібна була господиня, дітям – мати. Скоро тато одружився вдруге, але за півроку мачуха пішла від них.
Лише через кілька років з’явилася нова господиня Степа Адамівна, котра зуміла розтопити скрижанілі від ранньої втрати матері дитячі серденька, наповнити їхній дім тим теплом, який може дати тільки ненька. Це вона разом з батьком вивела їх в люди й ніколи не розрізняли від рідних, нажитих у цьому шлюбі двох спільних дітей.
Софія, успішно закінчивши школу, вступила до Рівненського торгово-кооперативного навчального закладу, згодом працювала в Рафалівці. Шість років проробила в торговельній мережі. В Рафалівці зустріла своє перше кохання Михайла Леонова, тут народила двох синів. Згодом молода родина переїхала до Криму, думалося, що там краще, ніж дома.
Там моя подруга вступила до Кримського педінституту ім. Фрунзе, на факультет іноземних мов (заочне відділення). Та згодом молода сім’я повертається додому. Тепер вони оселяються в Дубровиці. Чоловік працював в колишній сільгосптехніці, а Софію взяли обліковцем на льонозавод, змушена була йти, бо після закінчення педінституту (а це вже був Рівненський, куди вона перевелася по переїзді) підходящої роботи не знайшлося. Згодом вдумливу робітницю керівництво льонозаводу направляє у Львів для проходження курсів легкої промисловості, закінчивши їх, стала головним економістом підприємства.
Діти підростали, навчалися в школі, допомагали батькам в усьому. У 1971 році не стало чоловіка, треба було самотужки піднімати сім’ю. Незабаром старший з синів Петро одружився, проживав у Криму, порадував маму двома онучками. Молодший син Олександр рано помер, додавши на серці матері ще кілька глибоких шрамів. Покинув вже цей світ й Петро.
У 1988 році Софія Якимівна зійшлася з прекрасною людиною, вдівцем Василем Павловичем Попенком.  На жаль, вже й він відійшов у вічність кілька років тому.
З душевним щемом згадує жінка кращі роки, відвідує рідні могили, спілкується з численними друзями, підтримує їх. Оптимістка по натурі, завжди знаходить тепле й підбадьорливе слово. Свою ж тугу виливає покійним, вірить, що вони чують й підтримують її. Та навіть такі найбільші для жінки втрати, як рання смерть дітей, не зробили її черствою чи відлюдною. Скільки знаю Софію Якимівну, завжди вона радіє людям, порадить та підтримає, знайде кожному втішне слово.
Знаходить час для хороших і корисних справ. Після смерті Василя Попенка видала збірку його поезій «Лебединий поклик». Нині переймається видавництвом книжки чоловіка «Історія Дубровиччини». По-справжньому рідною стала донька Василя Павловича – Алла. На схилі літ саме її відвідини найбільше гріють душу Софії Якимівни.


Тетяна КОВАЛЬЧУК, с.Трипутні.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар