Уклін – за професіоналізм і золото серця

У затишній квартирі Ольги Михайлівни та Івана Івановича ми спілкуємося напередодні Дня фізичної культури і спорту. Дуже рада зустрічі з цими чудовими людьми, шанованими ветеранами педагогічної ниви Дубровиччини. На двох у подружжя – майже століття вчительської роботи. Скільки уроків провели ці чудові люди, скільки допитливих очей на них дивилося, скільки дзвінків шкільних чули? Рахувати не буду, цифри будуть дуже великими. Дві людських долі, які віддані школі, становленню  і вихованню майбутнього України.

Ольга Михайлівна навчала дітей французькій мові. А Іван Іванович працював вчителем фізичної культури. Французьку я не вивчала, але чула гарні відгуки про Ольгу Михайлівну від шкільних друзів, які любили свою вчительку іноземної мови.

А уроки Івана Івановича Лебеди у моїй пам’яті залишаться назавжди, вони були партнерським спілкуванням педагога та учнів. На уроках цього Вчителя ми не лише поліпшували свій фізичний стан, а й набиралися море позитиву. Ніколи Іван Іванович не образив жодного учня, він не вимагав неможливого від дітей, кожен працював у міру своїх сил. Наші  спортивні невдачі (попри старання вони були) Іван Іванович згладжував підтримкою, доречними і дуже позитивними жартами. На уроки фізкультури до Івана Івановича Лебеди ми йшли залюбки, бо відчували, що Вчитель кожного цінував і поважав. Все це у моїй пам’яті залишиться назавжди. Попросила Івана Івановича розповісти про свою життєву і вчительську долю.

 

Полюбив фізкультуру зі школи

1 серпня 1945 році у сім’ї Івана Лебеди, який мешкав на Борку (теперішня вулиця Степана Бандери), народився син Іван. Він був другою дитиною у сім’ї (виховали батьки п’ятеро дітей). Підростав, як і всі повоєнні діти, змалку привчаючись до праці, допомагав батькам поратися по господарству.

«Пасти корову та гуси – це була невід’ємна частина мого дитинства, – каже Іван Іванович. – Мама трудилася деякий час  в міжкголгоспбуді, потім прибиральницею, а тато був заготівельником. Батько повернувся з війни інвалідом першої групи. Але, попри слабке здоров’я, він багато працював, завжди дбав про нас, виховував хорошими людьми. У школі №1 я навчався не найкраще, але фізкультуру дуже любив, її викладав Степан Микитович Кулик. Він був дуже мудрим і добрим вчителем, прищепив мені любов до свого предмета, до спорту загалом. Я виступав на різних змаганнях із задоволенням, тренувався і прагнув досягати  гарних результатів. Спорт у школі – то була моя віддушина. Це були повоєнні роки, труднощі переживали всі. Що мали на той час для розваг дітлахи, окрім рухливих ігор на вулиці? Не у всіх було і вдосталь хліба на столі. І наша сім’я переживала різні часи. Але сімейна злагода, щирість і любов у родині завжди нас об’єднували».

 

Армійська юність – гарні спогади

Після закінчення школи Іван Лебеда йде працювати на будівництво. У Дубровиці у той час почали зводити школу №2. Хіба ж він знав тоді юний дубровичанин, що саме на цій  будові, пройдуть найкращі роки його трудової діяльності?

А незабаром була служба в армії. Три роки – в групі радянських військ в Німеччині (Лейпціг). Іван Іванович називає їх хорошою школою життя. Юнак з Полісся побачив, як живуть люди за кордоном, був вражений порядком, дисципліною, красою німецьких міст. Спортивний поліщук і в армії відразу проявив свої здібності у спорті. Гандбол і волейбол стали для Івана Лебеди перепустками на змагання високих рівнів серед армійців. Талановитий спортсмен виступав за збірну команду контингенту військ Радянського Союзу у Німеччині. Саме під час служби в армії Іван Лебеда став кандидатом у майстри спорту з гандболу.

– «Не шкодую, що три роки віддав армійській службі, – резюмує мій Вчитель-спірозмовник, – вона дійсно потрібна хлопцям, щоб все переосмислити і більше зрозуміти життя, навчитися по-справжньому відповідати за свої вчинки, планувати і реалізовувати свої плани». Іван Іванович показує мені свій армійський фотоальбом. Високий, статний військовослужбовець на всіх фото вирізняється серед товаришів по службі. В армії Іван Лебеда завоював авторитет і повагу командування, про що свідчать грамоти і подяки.

 

І навчався, і працював

Повернувшись з Німеччини, Іван Лебеда розпочав свою трудову діяльність вчителем фізкультури у Заслуччі. Паралельно вступив на навчання до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту на факультет «фізична культура». Як зазначає Вчитель, інститут дав багато знань, але найкращий досвід прийшов саме під час роботи.

– Пригадую, приїхав у Заслуччя, школа малокоплектна, спортзали нема, спортінвентар відсутній. А такі прекрасні учні у школі – виховані, відповідальні, щирі. Я був вражений їх щирістю і доброю поведінкою – пригадує Іван Іванович, – і подався я у Колки в сільську раду, щоб випросити щось для школи. З розумінням там поставилися до мого прохання, мене підбадьорили і виписали для школи лижі, м’ячі, шашки, шахмати. Так і почав я працювати. Надворі постійно проводив уроки, але з інтузіазмом і з любов’ю до дітей. Отак починалася моя трудова діяльність. А згодом я перейшов працювати у Колківську школу вчителем військової справи і фізкультури. Три роки трудився у Колках.

Сорок років віддав ЗОШ №2

А з 1974 році Іван Лебеда закінчує навчання в інституті і переходить на роботу в Дубровицьку ЗОШ №2. Сорок років життя  педагог віддав роботі у цьому закладі. Сорок років його уроки фізкультури були для учнів особливими миттєвостями шкільного життя. Грав Іван Лебеда за вчительську команду з волейболу, потрапив у збірну області з цього виду спорту і грав у фінальному матчі серед педагогів України. Не раз він захищав честь району з легкої атлетики. Учні Івана Івановича виступали  на першості області з волейболу, баскетболу, лижних змагань. Вчитель розповідає:

– У 1974 році ми посіли перше місце в області з легкої атлетики, пізніше були третіми в області з баскетболу,  було багато інших досягнеь.

Окрім уроків фізкультури, була і позакласна робота. Завжди старанно готувалися до районної спартакіади школярів (10 видів спорту). Я отримав звання старший вчитель, а згодом – вчитель-методист. Роки в роботі збігали швидко. Часто відривався від сім’ї у вихідний, бо були змагання, спартакіади. Життя пройшло у педагогічній роботі. Як вийшов на пенсію, звісно, сумував за школою, але завжди з радістю допомагав своїм колегам і, вже, перебуваючи на заслуженому відпочинку.

У нас був дуже дружній вчительський колектив. Ми разом відпочивали: їздили по гриби, а взимку на лижах покоряли Відішову гору, ходили у туристичні походи. Мені завжди щастило з директорами та колегами. Я щиро вдячний всім колегам та учням, батькам, які були у моїй вчительській долі.

Іван Лебеда був постійним суддею районних змагань, разом з колегою Володимиром Михайловичем Мартинчиком почергово на найбільших спортивних змаганнях працювали головними суддею і секретарем. У школі №2 завжди було багато спортінвентаря. База збереглася і донині.  Вчитель радіє, що школа №2 бере участь практично у всіх районних змаганнях, як і раніше.

Думки про викладання фізкультури

– Вчитель фізкультури повинен робити все можливе, щоб  покращувати здоров’я учнів і навчити їх правильно займатися спортом, прищепити любов до фізкультури загалом, - розмірковує Іван Іванович. Робота вчителя-фізкультурника, на перший погляд, нескладна, але відповідальна. Діти наслідують вчинки дорослих, і вчителів також. Тому вчитель повинен бути дуже вимогливим до себе, до своєї поведінки, володіти високими особистими морально-вольовими якостями – чесністю, справедливістю, витриманістю, організованістю, і, разом з тим, терплячістю, чуйністю, тактовністю. Я вважав кожного учня особистістю. Знав, що майстром спорту кожен учень не стане, не ставив ніколи в табель поганих оцінок, не вимагав надможливого, розумів, що у кожної дитини свій потенціал, закладений природою. Я просто цінував учнів і був їм і наставником, і другом. У той час вимагали виконання нормативів, бувало хтось не міг їх зробити. І це я розумів, головне – діти ходили на уроки і хотіли займатися. Було у мене і багато хороших спортсменів, вони гідно представляли Дубровиччину на обласних змаганнях. У нас викладали легку атлетику, баскетбол, волейбол, футбол. А пригадуєте, як о 8.40 біля школи проводили зарядку? Збиралися всі разом і робили вправи. Це було дуже корисно. Хочу зазначити, що любов до спорту, окрім вчителів, можуть прищепити дітям і батьки, хоча б елементарно, роблячи вдома разом зарядку. Відпочивайте разом з дітьми: катайтеся на велосипедах, на лижах, бігайте, ходіть на футбол, у турпоходи, просто гуляйте, відволікайте дітей від комп’ютерів і телефонів. Спорт значно краще від інтернет-ігор.

Життя і вчительська доля – на двох

Чарівна Ольга Шитова була однокласницею Івана Лебеди. Подобалася дівчина юнакові і в школі. А їх кохання народилося, як красень Іван повернувся з армії. Ольга Михайлівна закінчила факультет «іноземні мови» Дніпропетровського державного університету. Змалечку дубровичанка любила німецьку, а згодом захотіла вивчити французьку. Ольга Михайлівна каже, що ця мова така мелодійна, як українська, а особливо подібний звучанням дубровицький діалект.

Ольга Михайлівна Лебеда (Шитова) – перша вчителька французької мови у Дубровиці. З 1973-го до 2017-го року викладала. Десять випускників Ольги Михайлівни закінчили факультети іноземних мов (вивчали зокрема і французьку). Вчителька пишається, що має послідовників-педагогів. Діти Івана Івановича та Ольги Михайлівни – дочка Мирослава та син Юрій також закінчили Київський державний лінгвістичний університет. Вони працюють у столиці. Мирослава – старший викладач педагогічного університету ім. Б. Грінченка, а син – менеджер однієї з Київських фірм. Іван Іванович та Ольга Михайлівна мають троє чудових онуків.

4 вересня виповнилося 49 років, як Ольга Михайлівна та Іван Іванович поєднали свої долі.

І переплелися і особисте, і робота. Разом вдома, разом  в одному навчальному закладі, разом на відпочинку. Багато учнів подружжя перевозило на оздоровлення, на екскурсії, часто чоловік і дружина були класними керівниками в паралельних класах. Бути  постійно поруч, здавалося б, непросто. Але любов, взаємоповага, доброзичливість завжди допомагали подружжю знаходити спільні рішення, розуміти і підтримувати один одного. Їх сімейна,  батьківська і вчительська доля – це єдине ціле, позитивне, щире і прекрасне.

У вільний час Іван Іванович дуже любить рибалити і збирати гриби. Зараз подружжя днями господарює біля батьківської хати Ольги Михайлівни. Ці щирі і приємні люди завжди раді бачити своїх учнів, яких завжди називали своїми дітьми. Іван Іванович каже, що є у їх житті хороші люди, друзі, наприклад, такі, як Борис Пальонко, який завжди готовий прийти на допомогу.

Найбажаніші гості у домі моїх співрозмовників – їх діти та онуки. Розрослося дерево Івана Івановича Лебеди – дерево Вчителя, батька, господаря. Хай радує воно ветеранів педагогічної праці, шанованих Вчителів своїми плодами.

А ще Іван Іванович, як досвідчений фізкультурник, любить бувати на міському стадіоні. Проривом у спортвному житті району він називає будівництво спорткомплексу і дуже очікує на його відкриття.

 

Від автора: спілкуємося з Іваном Івановичем, і мені здається, що я знову зараз піду із задоволенням на урок фізкультури. Якщо метатиму «гранату», і вона полетить зовсім не туди, Вчитель зауважить, що це була репетиція, і наступна спроба буде кращою. А перед тим він представить кожного з нас з пошаною як олімпійського чемпіона, підтримає і підбадьорить. І нема на цьому уроці некомфортних ситуацій чи незручності за свою фізичну підготовку. Є бажання стати кращими!

Іване Івановичу, дякую Вам за золото – золото Вашого серця. Воно досі у моїй душі! Коріння Вашої культури і позитиву проросло у серцях Ваших учнів, так само як і мудрість шанованої Ольги Михайлівни. Іване Івановичу, ви завжди жартували і казали вітання: «З новим ріком!». Хай попереду у вас та вашою люблячої дружини буде ще багата нових років, на радість дітям і всім нам.

Люба КЛІМЧУК.