ПАВЛО ГОЛЯКА: «ЗАЛИШИТИ СЛІД НА ЗЕМЛІ»

СЬОГОДНІ СВОЇМИ РОЗДУМАМИ ПРО РОБОТУ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ЖИТТЄВІ ПРИНЦИПИ ТА ОРІЄНТИРИ ДІЛИТЬ­СЯ СЕЛЕЦЬКИЙ СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА ПАВЛО ГОЛЯКА.

Ви у місцевому самоврядуванні не новачок. Скільки років вже очолюєте Селецьку сільську раду?

Так, не новачок. Ось уже третє скликання допрацьовую, а здається і зовсім не 15 років минуло.

Героїня відомого радянського фільму «Москва сльозам не вірить» про систему управління говорила так: «Головне зуміти організувати роботу трьох людей, а далі – впораєшся і з тридцятьма та більше». Які Ваші секрети успішного управ­лінського менеджменту?

Працюючи керівником у місцевому самоврядуванні, голов­не - це вміння розбиратися в людях, давати їм завдання, які відповідали б їхнім можливостям і потребам та добиватися якісного виконання. Що можна до цього додати?

Для мене бути ефективним менеджером означає проявля­ти емпатію й терпіння, адже кожна людина - це окрема осо­бистість і завдання керівника, насамперед, - бути не тільки розумним, а ще й мудрим.

Як би пафосно це не звучало, але всі ми хочемо залишити слід на землі. Які добрі справи розкажуть про Павла Голяку?

Знаєте, перебуваючи на посаді, найперше чим керуюся - це принципом робити по-чесному все і для всіх, не порушуючи законодавство. А про добрі справи, я думаю, нехай оцінять люди. Мене тішить, що за свою каденцію я зробив багато хо­роших справ, але для того я і йшов на керівника громади, щоб реалізувалися мрію не тільки свою, а всіх мешканців – бачи­ти свої села Селець та Ясинець процвітаючими. За цей період протягнутий до сіл природний газ. До речі, коли в далекому 2007 році я поставив таку мету, як газифікація наших насе­лених пунктів, то дуже багато скептиків було, які не вірили, що щось з цього вийде. Не підтримала і наша районна влада мої починання в цьому плані, не сказав би що заважала, але й не вникала і не цікавилась. Допоміг мені в цій усій справі син нашого земляка, колишнього голови колгоспу Петра Бо­ришевського Володимир, який давно проживає у Рівному та колишній зам. міністра, теж наш земляк Анатолій Руднік, яких я зустрів на провідну неділю на міському кладовищі, та отак і домовилися. Я поїхав сам у Київ, не обійшлося і без наших мациків, справа зрушилася з місця. Тепер маємо газ, хоч ціни і кусаються, але люди мають для опалення субсидії, і я думаю, що добре, що така справа зроблена.

За цей період асфальтовано майже усі сільські дороги, тільки деякі мають білощебеневе покриття, проведено освіт­лення вулиць, облаштовано територію біля сільської ради, проведено ремонт будівлі сільської ради, в якій розміщене і відділення пошти, приміщення тепер опалюється, працюють санвузли. До речі, ремонтні роботи в середині приміщення робили своїми силами колектив працівників сільради: фарбу­вали, шпаклювали, клеїли шпалери, встановлювали двері та таке інше.

Три роки тому запроваджено святкування Дня села Селець та Ясинець, яке проходить на престольне свято 22 травня в День Святого Миколая Чудотворця. Вітаємо в цей день з подарунками по номінаціях наших земляків: старожилів, під­приємців, молодят та ін., співаємо, танцюємо, частуємо кулі­шем, рибною юшкою місцевих жителів та гостей свята. Шко­да, що через Covid-19 не вдалося провести свята цьогоріч, адже коли люди працюють, то треба знайти час і відпочити та посвяткувати. Але, нічого, наздоженемо, аби усі були живі та здорові.

Села у нас охайні, чисті, люди працьовиті та добрі. Я пиша­юся, що маю за честь очолювати таку громаду і вдячний лю­дям, які довірилися мені та обрали сільським головою.

Хочу завершити до кінця каденції ще декілька важливих справ, дуже зашкодило в роботі поширення коронавірусної хвороби, карантинні заходи обмежили в багатьох діях, але, на­разі, облаштовується сквер Шевченка в центрі села Селець, треба лавки встановити, клумби впорядкувати, наразі вели­кий будівельний об’єкт має розпочатися – будівництво нової сучасної лікарської амбулаторії в селі Селець. Загальна ко­шторисна вартість об’єкту становить майже 8,5 млн. грн., ос­новне фінансуватиметься з державного бюджету, а сільраді потрібно віднайти кошти для співфінансування проєкту в розмірі 815 тис.грн. На сьогодні 200 тис. уже перераховано, тендер на будівництво уже відбувся, скоро має початися бу­дівництво.

Мали ще в цьому році зробити ремонт приміщення будин­ку культури. Розроблена проєктно-кошторисна документація, але знову таки, задумане не вийшло через той самий корона вірус.

Головний показник роботи органу місцевого самовряду­вання – це бюджет. Чи просто було Вам, по суті, лірику, під­корити суто математичні показники?

До речі, математику в школі не дуже полюбляв. Але в циф­рах напрочуд легко орієнтуюсь, запам’ятовую навіть до копій­ок, так що, не дуже то і важко з цим.

Важливо те, як наповнити бюджет сільради і правильно його розподілити, а з цим буває складніше .

Патріотизм, у вашому розумінні, - це що?

Буду говорити банальні речі, але патріотизм до своєї країни - це одне з найперших чеснот, що має бути в людині. Я дуже люблю свою Україну, вважаю себе патріотом, тому, що так це відчуваю. Патріот – це не тільки той, хто говорить рідною мо­вою, не той, хто всюди кричить: «Я люблю свою країну», а ще й той, хто своїми вчинками хоч якось виявляє свою любов до Батьківщини, хто виховує в собі переможне почуття гордості, той, чиє життя стає життям свого народу!

В мене з цього приводу є одна справа, яку я запланував до­вести до завершення, з Божою поміччю і людей, впровадити в дію важливий об’єкт, можна сказати свою мрію – пам’ятник усім борцям, воїнам, які загинули за нашу Україну, захищали та захищають її зараз. Пам’ятник планується встановити біля приміщення сільської ради в центрі села Селець. Мені дуже болить наша Україна, хочу внести свій вклад, адже на даний час в нашому місті Дубровиця та взагалі в районі ще не спро­моглися встановити такий об’єкт пам’яті. Ви знаєте, що в на­шому Сельці живе родина загиблого воїна у російсько-україн­ській війні Олега Ващишина і я маю перед ними виконати цей обов’язок. Буду старатися реалізувати цей задум до кінця свого строку на посаді Селецького сільського голови, багато перешкод і в документах, і фінансових, та і пандемія переш­коджає, але буду старатися зробити все можливе. Розпоча­ли над цим працювати з травня цього року, уже на сьогодні розроблено ескізи, до речі, робить пам’ятник знаменитий не тільки на всю Рівненщину, а на весь світ скульптор голова Рівненського обласного осередку Національної спілки худож­ників України Петро Подолець. Думаю в середині осені вста­новимо, як Бог дасть здоров’я і нічого не завадить

Найпростіше тому, хто нічого не робить, його можна крити­кувати тільки за лінь. За що критикували Вас?

О, критикувати у нас люблять. Я така людина, що сприй­маю будь-яку критику, якщо слушна і по справі – прислуха­юся, інколи і дякую, адже збоку видніше, хоча і не завжди. Ми живемо в такий час, що завдяки можливості спілкування по мобільному телефону, телебаченню, а про інтернет-ресур­си, особливо соціальні мережі, то вже і не говорю, всі дуже обізнані і розуміються і в медицині, і політиці, і будівництві, і у військовий сфері, порадників і критиків дуже багато, от тільки шкода, що мало хто може особисто допомогти, або посприяти для громади своїм часом, коштами та таке інше. Я уже звик до цього і не дуже дивуюся та і спокійно вислуховую. Може людині нема з ким поспілкуватися чи висловитися, нічого, я послухаю. Якщо чесно, то не ображаюся на злісну критику, адже знаю, що всім не вгодиш, хоча стараюся завжди робити по справедливості.

 

Ви були активним поборником реформи місцевого са­моврядування, децентралізації. Що ж стало на перешкоді створення ОТГ на базі Селецької сільської ради?

Це питання неоднозначне. Скажу відверто, з самого почат­ку я прихильно і з розумінням поставився до реформи місце­вого самоврядування, одним з перших запропонував колегам інших сільських рад почати обговорення і об’єднатися, але не зустрів спільного зацікавлення. Навіть після створення Ми­ляцької та Висоцької ОТГ, коли держава почала фінансово надавати допомогу для новостворених громад і реальна пер­спектива хорошого майбутнього в об’єднанні була очевидна, так ніхто і не прийняв мою пропозицію по об’єднанню. Було рішення наших депутатів, їздив до ближніх населених пунктів з пропозиціями, обговорювали на загальних зборах громад, однак справа так і не зрушилася з місця, напевне люди побоя­лися змін чи що. Але шляху назад нема, я це розумів і в цьому році знову ж таки почав проводити роботу в цьому напрямку і збори і рішення громад сіл уже були, і їздив у Рівне, говорив з головою та заступниками ОДА, наводив докази про реаль­ні можливості створення спроможної та потужної Селецької ОТГ, але нас не внесли в перспективний план для об’єднання, робота була проведена колосальна, але ми не змогли проби­тися через бюрократичну стіну. Знаєте, як ото жартують: «Жи­раф великий, йому видніше», у провладних кабінетах області та в Кабміні вирішили, що укрупнення буде кращим, якось так. Шкода, що так вийшло, хоча дехто говорив, що ми недопра­цювали, але я так не вважаю, я зробив все, що від мене зале­жить, і навіть більше, а от ті що так говорять, могли у свій час вплинути на процес і можливо все було б по іншому.

Кадри вирішують все. Цей лозунг не втратить своєї акту­альності ніколи. Трохи про Ваших соратників по депутатсь­кому корпусу ради.

Знаєте, чомусь побутує така думка, що в селі нема людей, які уміють і можуть працювати на різних посадах, бо нібито повиїжджали всі уми до міст, або за кордон. Неправда, у нас є багато хороших і працьовитих, і розумних людей. Мені є на кого опертися, колектив сільради маємо надзвичайно зла­годжений, хороші всі фахівці. За стільки років спільної робо­ти уже один одного і підтримують, і замінять. Депутатський корпус дуже сильний у нас, сесії проходять злагоджено, ніхто палки в колеса не ставить, рішення приймаються виважено, всі усвідомлюють - працюємо на громаду. Я їм за це дуже вдячний.

До речі, хочу сказати, що дуже нелегко мені працювалося б, як би не наш місцевий підприємець, теж Павло Голяка, та небайдужі жителі-активісти. Завдяки Павлу, його техніці та працівникам у нас організовано вивозиться сміття, обріза­ються дерева, очищаються водойми, коситься стадіон, по­стійно проводиться прибирання кладовища, встановлюють­ся зупинки та багато іншого, і все це на чистому ентузіазмі.

Ви стали учасником безпрецедентного досі в Україні судо­вого процесу між сільською радою та «Нафтогазом» і зуміли вийти з нього переможцем. Трошки докладніше про це.

Було і таке. Великий досвід судової практики, можна так ска­зати, набув я завдяки цій ситуації. Чому сталося так, що НАК «Нафтогаз України» звернулася з позовом до суду стосовно стягнення заборгованості за будівництво підвідного газопро­воду високого тиску до сіл Селець та Ясинець у сумі близько 19 млн.грн.? Тому, що високопосадовці з Мінфіну не передбачи­ли ці кошти в держбюджеті, аби відшкодувати «Нафтогазу» за будівництво газопроводу, хоча це було обумовлено в угоді про будівництво. Оскільки замовником робіт напряму являлася сільська рада, от і претензії були висунуті нам. Неодноразово зверталися ми до Кабінету Міністрів з листами, звертався я і їздив до обласного керівництва, але ніхто не допоміг і навіть не пробував нам допомогти. Почалася судова тяганина, і тоді, коли уже я увійшов у цей процес, то дізнався, що не одні ми потерпаємо від цієї безгосподарності з боку держави, а усі ті сільради, які в той період проводили газ в свої села (це десь близько 300), і вони програли уже в перших інстанціях суду. Ну як же так? Держава нам побудувала газопровід, люди за свій кошт протягнули мережу по вулицях, а тепер ще і повертай такі величезні кошти. Звідки їх взяти?

Але я не відступав, виїздив 38 разів на засідання суду різ­них інстанції в Рівне, а потім і у Київ. Накінець, після довгих двох років, в Києві відбулося останнє судове засідання колегії судів Верховного Суду України. І ухвалою цього ж Верховного Суду об’єднаної Касаційної палати Господарського Суду було прийнято остаточне рішення на користь Селецької сільської ради. Я не міг повірити, що зробив це. Єдиний випадок в Україні. НАК «Нафтогаз України», яка на той час мала 156 мі­льярдів статутного фонду (зараз можливо і більше) і Селець­ка сільська рада з далекого Полісся, яка втерла носа такій по­тужній компанії. Мало хто знає, що мені довелося пережити за цей час, але справедливість перемогла.

З огляду на попередній досвід, як дивитеся на ті реформи, що вже незабаром зачеплять кожного з нас - які перспекти­ви, виклики, підводні камені бачите попереду?

Реформи однозначно потрібні, треба щось міняти і міня­тись самому, треба робити кроки вперед і я завжди був за. Так, тяжко буде, але треба рухатись вперед, просто це все тре­ба робити правильно і виважено. Треба наперед продивляти­ся і враховувати попередні помилки, щоб потім не наступити на ті ж самі, як кажуть, граблі. Ми всі живемо зараз у часи великих змін, таке випробування випало нам, і саме ми має­мо зробити так, щоб не прийшлося наші помилки виправляти наступним поколінням.

Якщо брати конкретно, то мене хвилює те, що Дубровиць­кого району як такого не буде, не зважили на нас і в плані кількості ОТГ, яка подальша перспектива нашої лікарні, і чи поміняються знову плани вже цієї осені через можливу другу хвилю Covid-19, і ще багато чого хвилює.

У Вас є певний власний алгоритм, як організовувати пере­двиборну кампанію. Що б порадили в цьому плані учасникам майбутніх перегонів?

Не пам’ятаю, хто сказав, що у нас країна суцільних виборів. Так, вибори настільки стали звичним явищем, що уже дехто забув, яку партію представляв, підтримував на позаминулих чи навіть минулих.

Алгоритм один – бути щирими з людьми.

Я хочу сказати, що будь-які вибори мають бути насамперед чесними і прозорими, тим більше в нас, тут, де кожна люди­на, як на долоні. Не займайтеся брудною агітацією. Чомусь, так завжди виходить, ще й не почався виборчий процес, а всі вже між собою пересварилися. Треба пам’ятати, що вибори закінчаться, хтось виграє, а хтось і ні, але завжди і у всьому треба лишатися людьми, ми ж розумні люди, і кожен хоче по­кращення для свого міста, села, країни. Тож давайте будемо так і робити, і щоб після можна було дивитися сміливо в очі один одному.

Наскільки Ви оцінюєте свою роботу на посту сільського голови?

Я навіть не можу визначити, якою шкалою це має бути оці­нено. Напевне, як і не придумано такого виміру, щоб виміряти щирість, добро, розчарування, радість, біль. Інколи буває, що днями крутишся, як білка в колесі, а оглянешся і ніби нічого такого і не видно зробленого. Але, буває і таке, що результат дуже помітний, частіше виходить, ніж ні. Тоді і радість прихо­дить і задоволення. Мабуть через те, що плани і цілі ставлять­ся реальні, в хмарах не літаю.

Ваше життєве кредо?

Кредо? Працювати відповідально і жити по совісті. А ще, мені не все рівно, що залишиться після мене.

Улюблений політик?

Я б не сказав, що в мене є сучасний політик, який мені б імпонував. Але можу признатися, що мій улюблений україн­ський політик – Кость Левицький, будівничий інституцій, май­стер парламентаризму, конструктивних компромісів і страте­гічної терпеливості. Ось в кого можна багато чого повчитися сучасникам.

Які моральні якості цінуєте в людях?

Дуже поважаю людей, які завжди шукають щось хороше навіть у тих життєвих ситуаціях, над якими інші плачуть. Ще в людях мені подобаються такі риси, як: вміння вчитися на своїх помилках, здатність визнавати свою неправоту, а також основне – бути людяними і вміти співчувати і цінувати чужу працю. Образливо, коли ідеш і бачиш, як валяються недопал­ки і пляшки під будинком культури чи просто в центрі села, як нищиться зроблене, як місця відпочинку на природі стають, наче вигрібна яма. Це ж наше з вами, чому ж так?

Наскільки Ви є принциповою людиною?

Принциповість - одна з коштовних особистісних якостей, що додають характеру людини діяльну спрямованість. В моїй роботі є дуже багато обставин, коли треба приймати складні і неоднозначні рішення і інколи, як то кажуть, для блага при­ходиться поступатися своїми переконаннями. Але в чому дотримаюсь принципової позиції так це в тому, що ніколи не піду на порушення закону.

Якби не місцеве самоврядування, де б Ви ще себе реалізу­вали?

Цікаве питання. Я думаю, що нічого нового уже не приду­маю, адже до того, як я прийшов у місцеве самоврядування уже зміг себе випробувати і реалізувати багато в чому. Ще в юні роки я вивчився в Рівному на слюсаря і встиг перед тим, як служити в армії, попрацювати за цією спеціальність майже два роки у місті Харків у конструкторському бюро на величез­ному на той час заводі, що виробляв двигуни для тракторів. До речі, навички дуже знадобились по життю. А в армії вза­галі два роки був водієм. А далі життя в професійному плані змінилося кардинально. Мене весь час вабило мистецтво – музика, і я здійснив свою мрію. Вступивши до Дубенського культосвітнього училища, вивчився на духовика і працював у закладах культури Дубровицького і Зарічненського району керівником клубів, вчив музиці дітей і навіть започаткував створення дитячого шкільного духового оркестру в Залужжі. А, ще під час викладацької роботи в Зарічнянській дитячій музшколі мною було створено також духовий оркестр. На цьому навчання моє не закінчилось і аби досягнути більшого, закінчив Брестське музичне училище. Майже тридцять років пропрацював у Дубровицькій дитячій музичній школі викла­дачем по класу кларнета. Потім випробував себе у підприєм­ницькій діяльності, у свій час був помічником представника Президента по підприємництву та регуляторній політиці. А уже з 2006 року по цей день очолюю Селецьку сільраду. Ось так-то.

Найближчі плани на майбутнє…

Не скажу, що живу тільки сьогоднішнім днем, але і далеко не заглядаю. Як то кажуть – аби Бог дав здоров’я. Думаю, що маючи за плечима різноплановий досвід, ще зможу його ви­користовувати на благо свого народу і України.

Ваше хобі?

Окрім музики, яка стала зараз уже хобі, люблю рибалити, але останніми роками дуже рідко вдається вирватися і насо­лодитися риболовлею на березі якоїсь водойми. А ще, люблю футбол. Ось уже з цим легше. Тепер, завдяки сучасним гадже­там, матчі можна переглядати не тільки онлайн. Колись ще з дитинства і сам був гравцем та так, шо отримав надскладну травму ноги і довго провалявся в лікарні. Можливо, коли б не це, то присвятив би своє життя спорту, хто знає...

Знаю, Ви дуже любите тварин. Чи не пора вже мати нам якусь свою зоозахисну організацію?

Так, тварин дуже люблю. Вважаю, що ми тим і називаємося людьми, що маємо наших «братів менших» любити і захища­ти. Ніколи не поділяв поглядів на такий вид відпочинку і за­хоплення, як мисливство, чомусь нині стало дуже модно, осо­бливо серед високих чинів. Вважаю вбивство є вбивство, як можна від цього отримувати задоволення? Ось тут вважаю, що не завадило би мати зоозахисну організацію.

Маю в господарстві котів, не одного, навіть коли чужі при­биваються, то теж приживаються, шкода якось їх. І песик є, як же без цього.

Як переважно минає Ваш вихідний?

Вихідних, як таких, рідко буває. Відвідую з дружиною храм, хоча не завжди виходить, бо навіть коли вдома, все рівно все крутиться навколо питань по роботі. Знаєте, в нас і люди не дадуть забутися, в них же теж вихідний, то треба повирі­шувати питання з сільським головою, а коли ж ще? І тоді ідуть до будинку, або телефонують... То хтось з сусідами за межу земельної ділянки воює, то діти з будинку виганяють, всяке буває. Я уже звик, не відмовляю нікому, консультую, даю роз’яснення, іду мирити, за виключенням ну дуже неко­ректних питань.

Коли, є справді час, особливо в неділю, то дивлюся той же футбол по телевізору, зазвичай, це уже вечорами. Люблю ми­луватися природою і слухати тишу, а ще згадати минулі роки та відвести душу, граючи на саксафоні, і дуже люблю співати.

Дякую за розмову!

Людмила РОДІНА