Живе і дихає спортом

Уявити осівський «Сокіл» без Ляшка Віктора Федосійовича – неможливо. Адже 26 років він відстоював його футбольну славу на полі, а потім став затятим вболівальником. У свої майже 65-ть жодного домашнього та виїзного матчу досі старається не пропускати. У часи злетів та падінь – завжди поряд з командою, тому вже не мислить своє життя без неї та без «гри мільйонів». Напередодні свята було приємно поспілкуватись зі страрійшиною осівського спорту, який своєю відданістю улюбленій справі надихає.

 

А захопився він нею, як каже сам, «з пелюшок». Згадує, як малим гонив свої і сусідські корови, щоб заробити копійки і купити омріяний футбольний м’яч. Дитинство тоді не було легким. Мій співрозмовник пам’ятає часи, коли бракувало взуття і навіть їжі. Та попри це ті роки згадує лише з теплом, бо вміли колись радіти життю та шукати втіху у простих речах. Та й спортом займались значно більше.

«На стадіон йшли малі і старі. Тоді люди приходили поспілкуватись між собою, зараз же сидять в телевізорі та Інтернеті. Змінились цінності, світ технологічнішим став і водночас більш замкненим. А колись не зупиняло нічого. Пам’ятаю, як перші бутси привезли без шипів. Їх треба було вирізувати зі шкіри. Ті саморобні шипи потім пробивали ноги, поки зіграєш - геть поранишся. Але нічого, ремонтували – і знову на поле. Навіть з м’ячами проблеми були. Траплялись моменти, коли догравали гумовими м’ячиками, бо не було  інвентаря. Та й спонсорів не мали, як зараз. Тоді цим займались на ентузіазмі. Щоб голова колгоспу виділив транспорт для поїздки, слід було піти і заробити допомогу. Тож всією сільською командою вставали о п’ятій ранку і їхали сінаж вантажити, картоплю в саджалку засипати чи на току працювати. За це давали мінімальні відрядні по одному рублю, транспорт, і люди були раді. Бо настільки горіли бажанням».

Саме завдяки  ентузіазму небайдужих утворилась у 1964-му футбольна команда Осови. «Соколом»  вона називалась з першого дня, – розповідає ветеран спорту. – Молоді хлопці, які тоді ще ходили в середню школу в Бережницю, бо в нас на той час її не було, згуртувались. І так почалась історія команди, яка потихеньку розвивалась. Повернувшись з армії уже зрілими юнаками, ми продовжили цю історію, далі розбудовували закладений до нас фундамент, берегли започатковані традиції. Колгосп допоміг закупити форму, технічний рівень підтягнувся. Ентузіасти власними руками облаштовували стадіони. До служби звели два, але вони нині вже відійшли в забуття. А прийшовши додому з армії, збудували стадіон в центрі. І він по даний час діючий. Умови там доволі хороші – роздягалку доробили, лавочки, турніки, брусся. Все є, була б лиш охота займатись».

Захоплюватись та стежити за футбольними баталіями Віктор Федосійович почав з десяти років. Дивлячись через малесенький телевізор на геніїв тодішньої гри, натхненно занотовував найцікавіші миті і збирав вирізки з газет. Ця літописна звичка збереглась і надалі. Завдяки зусиллям пана Віктора у «Сокола» є альбом з детальним родоводом команди, починаючи з 64-го року і донині. Є світлина кожного футболіста і розповідь про нього – в які роки грав, на якій позиції і пам’ятні моменти з його життя. Старіші фотографії, каже співрозмовник, зібрати виявилось непросто, але врешті зробив все стовідсотково. Такою дослідницькою реліквією далеко не кожна команда може похвалитись. Є у осівського ентузіаста і власний домашній альбом, гортаючи котрий теж приємно поринути у спогади футбольного минулого. Бо згадати є що. Наприклад, до дрібниць пам’ятає свій перший гол.

«Восьмий клас закінчував. Старші гравці нас випустили на заміну у матчі з Озерськом. От тоді я вперше й поцілив у ворота супернику. Радості було без меж. Хоча ми приїхали пізно, а на наступний ранок мав бути останній випускний екзамен, за що батьки перцю підсипали. Але це були дрібниці порівняно з тим, що був забитий гол і виграш нашої команди з рахунком 13-1».

Згадує пан Віктор і перемогу у 87-му, яка принесла «Соколу» перше чемпіонство району. І прикру поразку у боротьбі з Орв’яницею, коли через несправедливе суддівство довелось замість першого отримати третє місце. І найкращий гол через себе у Бережниці. І свою заключну гру в 1996-му в Золотому. «Перемог і яскравих моментів було багато, бо команда грала на високому рівні. Але чомусь зажди найбільше закарбовується перший досвід і останній», – зауважує співрозмовник. А я його слухаю і дивуюсь, з якою точністю він розповідає про спортивні баталії, що відбувались кілька десятків років тому.

Віктор Федосійович забивав голи за «Сокіл» до 41 року, а потім передав естафету  молодому ентузіасту Столяру Сергію Анатолійовичу, вчителю фізкультури місцевої школи. Ветерана радує, що гідна зміна продовжує справу і примножує спортивну славу Осови. Каже, що зараз, як ніколи, у селі підтримується і процвітає спорт.

Сам пан Віктор хоча й не грає у футбол, як раніше, та спортивного запалу в нього досі не відбавляти. Донині «дружить» з волейболом і може при нагоді покопати футбольного м’яча. А ще є незамінною підтримкою для спортсменів на змаганнях. Їздить на кожен матч, де бере участь Осова, не залежно чи це футбол, чи волейбол, чи інший вид спорту. Недарма кілька років тому отримав нагороду як найкращий вболівальник.

«В першу чергу місія вболівальника – підтримка команди, – розмірковує про роль «12 гравця». – Вже згодом відбувається «розбір польотів» гри. І він так само може висловити свою критичну думку, що було не так. Адже, окрім тренера, багато бачить, відчуває, багато емоцій крізь його душу проходить. Вболівальник – це частина команди і важливий елемент футболу. Без підтримки на трибунах не було б таких яскравих емоцій після забитого голу і потужної атмосфери. Зараз без вболівальників зовсім не те. Але пандемію – це світове нещастя, треба пережити. З часом все обов’язково налагодиться, ввійде в свою колію, прийде вболівальник, і буде знову продовжуватись звичне життя і футбол».

Цікавлюсь, чи доводилось Віктору Федосійовичу бувати на масштабніших аренах і матчах, бачити великий футбол?

«Був і бачив. Їздив на ключові ігри «Динамо»  в Київ. Згадую, з якими труднощами через п’яті руки вдалось дістати білет на дербі київської команди з московським «Спартаком». Всі білети в мене досі бережуться у спортивному альбомі. Навіть на грі хокейної команди був. З дитинства любив цей вид спорту, хоча й умов для нього не було. Саморобні ковзани, саморобна ключка – ось і весь інвентар. Правда, з тих часів збереглась шайба, на якій вибий рік і ціна у 20 копійок. Останній часом кілька разів відвідував матчі «Шахтаря» у Львові».

А яка команда найбільше до душі осівському любителю спорту? – далі запитую.

«В першу чергу «Динамо» (Київ). Роками склалась ця традиція вболівання. Як би біло-сині не виступали, вдало чи не дуже, вболівальник має пережити з командою всі моменти. Залишатись з нею в часи смутку і радості. А зі світових лідерів до душі «Барселона». Взагалі є багато хороших команд – є на кого рівнятися, є на кого дивитися, є з кого брати приклад. Тому підключив собі за абонплату три канали «Футбол 1», «Футбол 2» і «Футбол 3», і слідкую за ними перед телевізором».

А за що так любите «гру мільйонів»?

«Футбол для мене - не просто вид спорту. Це життя, це спілкування, це емоції, це здоров’я. Це гра номер один у світі завдяки своїй непередбачуваності та видовищності. Це те, чим дихаю і живу. Щоразу з нетерпінням чекаю моменту, аби кудись поїхати зі своїми хлопцями, подивитись і повболівати».

Чимало трофеїв зібрано за роки спортивного захоплення. Досі, якщо «Соколу» вручають медалі та грамоти, Віктору Федосійовичу виділяють такі ж як представнику команди. Для нагород у ветерана відведений цілий спортивний куточок. Його дбайливо допомогла впорядкувати дружина. Знайшлось в ньому місце і для грамот, отриманих за перемоги із перевезення врожаїв. Адже чималий відрізок життя пан Віктор пропрацював водієм в колгоспі на габаритних машинах. А ще був на півставки в той час інструктором спорту. «Хоча воно все пройдено, але це моя історія, яку не викреслиш. Хочеться її зберегти, для цього і слугує такий куточок праці і спорту, що гріє душу».

З дружиною Віктор Федосійович топче життєвий ряст у взаємоповазі та любові уже більше чотирьох десятиліть. Виховали двох доньок, тішаться чотирьом онукам. Питаю, чи розділяє вона захоплення ентузіаста?

«Якби не розділяла, то в мене не було б ні часу, ні можливості на це. Вона довгий час була в клубі художнім керівником, потім у школі викладала музичну справу і малювання. Відтак теж тримає руку на пульсі культурного і спортивного життя в селі. Тож розуміння та підтримка, я б сказав, стовідсоткові в нас в цьому плані».

Вільний час мій співрозмовник любить проводити на «тихому полюванні». Поки розмовляли, поставив до печі чергову порцію запашних дарів лісу. У неділю та на свята ходить з дружиною на Божу службу до церкви. Обожнює активність і спілкування з людьми. Каже, що геть не домосід. Любить правду і не терпить зради та боягузтва. Щастя для нього – явище багатогранне. Це і вірні друзі, і міцна сім’я, і улюблене заняття, яке дарує задоволення, додає йому молодості, сил і натхнення.

«Не треба засмучуватись через те, чого не маєш. Навпаки починати цінувати і радіти тому, що в тебе є. А маємо ми для щастя значно більше, ніж думаємо. Просто цього не помічаємо в погоні за «повітряними замками».

Напередодні свята фізичної культури Віктор Федосійович бажає всім здоров’я, більше займатися спортом, любити життя з усіма його відтінками і любити Україну, вірити в Бога, в людей і насамперед в себе. А ми в свою чергу зичимо ветерану спорту, аби він ще багато років надихав молодь своєю активністю та невичерпним ентузіазмом.

 

Леся КОНДРАТИК.