Олександр Легкий: «Я НЕ ХВОРИЙ, У МЕНЕ ПРОСТО РАК»

ІСТОРІЮ ОНКООДУЖУЮЧОГО ОЛЕКСАНДРА ЛЕГКОГО ЗІ СВАРИЦЕВИЧ ПЕРЕЖИВАЛИ РАЗОМ З НИМ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ (ПО-СВОЄМУ, ЗВИЧАЙНО). В НІЙ БУЛО ВСЕ – БОРОТЬ­БА, БІЛЬ, НАДІЯ, КОХАННЯ, НЕРОЗУМІННЯ, ДОПОМОГА, ПІДТРИМКА, МОЛИТВА. ПІСЛЯ ЧИСЛЕННИХ ХІМІЙ ТА ПЕРЕСАДКИ КІСТКОВОГО МОЗКУ В ТУРЕЦЬКІЙ КЛІНІЦІ ЗАРАЗ САША ВДОМА. ЙОГО ЧЕКАЄ ДОВГЕ ВІДНОВЛЕННЯ. АЛЕ ЦЕ ПОЧАТОК ПЕРЕМОГИ ЗІ СТРАШНИМ ВОРОГОМ – РАКОМ КРОВІ 3-Ї СТАДІЇ. ЯК ВІН ЗМІНИВ ЖИТТЯ ХЛОПЦЯ ТА ЧОМУ НАВЧИВ – ЧИТАЙТЕ У НАШІЙ РОЗМОВІ.

Про життя до…

«До діагнозу я жив, як і всі: ходив на роботу, проводив час з друзя­ми, відпочивав і будував плани на майбутнє. Був сповнений амбіцій, ставив перед собою багато цілей, розвивався в професії. Загалом на­солоджувався своєю молодістю».

Про початок боротьби

«Одного дня я відчув дискомфорт у горлі. Там явно щось заважало. Спочатку промайнула думка, що, можливо, це ангіна. Однак лікарі відправили на УЗД і побачили знач­но збільшені лімфовузли і новоут­ворення в грудній клітині (як потім з’ясувалося, воно було розміром з голову новонародженої дитини). Мене скерували на комп’ютерну томографію. Вголос діагноз ще не озвучували. А я навіть й не подумав глянути на результати. Просто че­кав дня, коли покажу їх лікарю. На них подивилась моя дівчина Юля, і прозвучала фраза: «Саш, це зло­якісний процес». Так і почалась ця історія.

Як це – дізнатися, що у тебе рак? Наче влетіти в стіну на швидкості 200 км/год. Тільки при зіткненні розсипається не стіна, а життя. Описати почуття в цей момент дуже складно. Не можеш сказати ні слова, хочеться заховатись від людей. Тоді я лиш знав, що від раку помирають…».

Про важкі місяці онковійни

«Місяці лікування були дуже не­простими. Особливо перші, коли розпочинається весь кошмар з хіміями, і одночасно треба прийня­ти той факт, що тобі 26-ть і в тебе рак. Життя змінилось кардиналь­но. До цього я міг зробити будь-що і все сам. А під час лікування був прикутий до ліжка і самостійно ба­гато чого вже не мав змоги викону­вати, навіть елементарних речей. В цьому і була складність, бо відчу­вав безпомічність.

Найважче дались курси хімії і їх численні побічні дії. Зізнаюсь чесно, що руки опускались часто і не раз помирала віра, адже коли ти весь із болі - дуже складно шукати пози­тив. Що змушувало не здаватись? Я хотів жити. Тим більше мій лікар сказала, що такий діагноз лікуєть­ся, це і тримало мене, коли наступа­ли періоди відчаю і закінчувались всі сили. До того ж мав неймовірну підтримку. Тисячі людей повірили в мене і я не міг їх підвести, бо в таких випадках підтримка – одне з най­важливіших! Перевірено на собі. А ще упродовж всього лікування у мене був девіз: «Я не хворий, у мене просто рак».

Про реалії та труднощі, з якими зіштовхуються он­кохворі

«Найперше - це дороговартісне лікування. Хіміопрепарати і супут­ні до цього ліки надто дорогі для простих людей. Сім’ї змушені про­давати все, що мають, і залазити в позики. Також в мене є неприємна історія, пов’язана з Національним інститутом раку, але не хочу акцен­тувати на цьому увагу. Мені просто дуже шкода, що в головній установі України, де люди лікуються від он­кології, такі умови і ставлення».

Про лікування в Туреччині

«Мене часто запитують, чому вибрав Туреччину? Завжди від­повідаю так: я обирав не клініку і не країну, а лікаря, де б він не був. Здивувало його відношення до па­цієнтів. Він приходив до мене і в 10 вечора, і в суботу, знаю історію, коли навіть ночував біля хворих. Я був вражений, наскільки цей лікар віддає всього себе, щоб рятувати таких, як я. Рівень медицини там звичайно відрізняється: найновіше обладнання, є все на місці, ліки в наявності, нікуди не треба бігти чи їхати, щоб їх знайти. Всюди прове­дуть і все розкажуть. Там комфор­тно, чисто. В палаті ти один, а не 4-5 чоловік. Але всі ці умови коштують великих грошей. Мені пощастило лікуватися в Туреччині, але завжди буду вдячний рівненській гематоло­гії, лікарям і персоналу, які там пра­цюють. Вони зробили максимум, що було в їх силах, аби лікування виявилось дешевшим і комфортні­шим. З Інституту раку в Києві я по­вернувся в Рівне і ні разу про це не пошкодував».

Про нинішнє самопочуття

«Зараз почуваюсь відносно до­бре. Звичайно, що відчуваю слаб­кість, бо всі курси хімій і пересадка забрали багато сил. Але як я люблю повторювати – аби не гірше. Пере­садка внесла багато коректив, як мінімум це 100 днів суворого до­тримання всіх правил – як в житті, так і в харчуванні. Трансплантація кісткового мозку обнулила мій ор­ганізм і імунітет, і тепер я живу, як новонароджений. Тобто все – з чи­стого аркуша».

Про те, що болить

«Під час лікування повністю змі­нилось коло спілкування, мене по­чали оточувати такі ж, як і я люди «в діагнозі». Багато з них ставали для мене друзями. Іноді разом ми забували про хворобу, навіть якщо в цей момент нам капали хімію. Але найважче те, що сьогодні ми посміялись, попили каву, а на ранок цієї людини не стало. Дуже склад­но щодня знаходити в собі сили боротись далі, вірити, що перема­гаєш хворобу, коли бачиш, що рак виявляється сильнішим і забирає людські життя. З цим неможли­во змиритись і кожна така історія збиває тебе з ніг, але зі страхом в очах ти піднімаєшся і йдеш далі, бо хочеш жити. Відразу згадую Сашу Шабуніна з Зарічненського району. Я не можу пробачити раку, що він переміг його. До цих пір не хочу це сприймати і намагаюсь часто не згадувати.

Також ми всі, онкоодужуючі, були один одному помічниками, всі щиро тішились успіхам кожного. І з радістю проводили додому тих, хто вже в ремісії, в своєму колі на­зивали їх випускниками. Я бережу спогади про кожного, хто пройшов­ши весь складний шлях лікування – щасливо крокував коридорами з надією більше ніколи не поверта­тись в це відділення. Ці радісні мо­менти вкарбувались в пам’ять всіх, хто їх проводжав».

Про нетрадиційні методи

«Мені приходили десятки пові­домлень про альтернативні методи лікування. У Юлі була розмова з чо­ловіком, який запевняв, що вилікує мене лимонами, апельсинами та грейпфрутами (його номер також нам написали люди). Звучить без­глуздо. До того ж він сказав, що якщо я почну приймати хімію, то буду лежачим інвалідом, і це в кра­щому випадку. Я дякую їй, що вона не дозволила мене до нього завез­ти. Взагалі це дуже небезпечно. На початку лікування ми і так були в паніці і не знали, що робити. Такі пропозиції і слова запросто могли збити з толку, бо тоді дуже складно прийняти правильне рішення. Ніяка сода, трави, вода, ворожки мене не вилікували б. Я вірю, що це втрата дорогоцінного часу, якого в таких випадках обмаль.

Я був в такому стані, що вже не міг нічого вирішувати, за мене це зробила Юля. Вона вибрала пра­вильний шлях. Але кожен іде своєю дорогою, і яку стежку не обрали б – потрібно повірити, що вона пра­вильна».

Про те, чого не варто го­ворити

«Кілька разів мені казали фразу на кшталт: «В мене теж недавно батько помер від раку». Цього точ­но не хочеться чути, коли в тебе рак 3-ї стадії. Але я пропускав такі сло­ва повз. Також говорили, що рак не лікується, і приводили якісь свої докази. Це взагалі під забороною. Не треба радити альтернативні ме­тоди і розповідати про те, які хіміо­препарати шкідливі. Це абсурдно читати, коли ти проходиш вже чет­вертий курс хімії. І звичайно, краще чути, що ти онкоодужуючий, це вже підсвідомо налаштовує на те, що все лікується».

Про нерозуміння

«Змінюється все... Рідше дзво­нить телефон від людей, яких ти називав друзями. Можливо, вони бояться телефонувати, можливо, просто не розуміють, або ж тепер ти не можеш бути їм корисним. Натомість я знайшов близьких людей серед тих, хто лікувався в цей період. І донині ми підтримує­мо зв’язок, один одному допома­гаємо, що не скажеш про багатьох інших, з ким спілкувався раніше. Загалом скільки було підтримки - рівно стільки ж від чужих було байдужості і нерозуміння. Сказано і написано багато не дуже приємних речей на мою адресу. Але я нама­гався акцентувати увагу лише на позитивному».

Про уроки з присмаком хімії

«Коли ти не знаєш, чи настане в твоєму житті завтра – ти цінуєш все, що в тебе є сьогодні. Цьому я навчився, і це прекрасно. Почи­наєш помічати радість в дрібницях. І так набагато легше жити, коли у всьому бачиш сенс і добро.

З початку хвороби задавав собі питання: « Чому саме я!?». Але, ска­жу чесно, так і не знайшов відповіді. Безумовно, я подивився по-новому на життя і його цінності, переставив пріоритети, але чому захворів – не знаю. І зараз вже не шукаю розгад­ку. Просто тепер розумію, що в один день життя може закінчитись, тому не треба його марно витрачати».

Про поради тим, хто так само на шляху боротьби

«Дуже люблю одну фразу і завжди оперую нею: « Рак - не вирок. Це ще один привід згадати, що ти живий». Порадив би навчитися жити одним вдихом, кроком і моментом. Всім, хто перестав вірити, хотів би ска­зати – терпіть! Просто терпіть ці всі нестерпні часи і болючі рани. Я знаю, як це тижнями ненавидіти ранок, але біль тим і важливий, що він змушує рухатись вперед. Най­головніше в цьому періоді – пере­жити момент, коли здається, що все втрачено. І повірте, це можна пережити. Завжди пам’ятайте, що у кожного своя історія. Знайдіть лікаря, якому повністю довіритесь. Шукайте підтримку в тих, хто поряд. Надихайтесь щасливими історіями про перемогу над раком. Відкидай­те всі страхи і сумніви, які так часто підкрадаються. Ні в якому разі не треба себе жаліти, інакше потім не­можливо зібратися. І щодня щиро вірте у свою перемогу! Моліться Богу – він вас чує!».

Про підтримку

«Мене підтримали тисячі людей з України і поза її межами. Люди перейнялись історією і допомага­ли фінансово і морально. Без їх­ньої допомоги я б не назбирав таку суму. Поруч були рідні, які за першої можливості навідувались, підтри­мували, допомагали у вирішенні тих чи інших питань. Я не втомлюсь всім дякувати! Така підтримка про­бирає до сліз!»

Про свого ангела-охоронця

«Ми познайомились з Юлею у спільних друзів на весіллі, після чого пів року не спілкувались. На­ступна зустріч була на Різдво, тоді і почали більше дізнаватись один про одного.

Вона поруч зі мною з першого дня хвороби. Ми були разом лише два місяці, коли дізнались, що у мене рак. Так вийшло, що моїх близьких в той час не було поруч і всі обов’язки переклались на неї. Я вже був у важкому стані, часто траплялись страшні приступи, я задихався, падав посеред дороги, а вона мене тягнула до найближчої лікарні, і там надавали першу допо­могу. Юля водила мене з кабінету в кабінет, вела розмови з лікарями, приймала важливі рішення, бо я був вже не в змозі це робити. Був момент, коли час йшов не на дні, а на години, і вона зі сльозами на очах випросила необхідні нам до­кументи, без яких не могли почи­нати лікування. Одночасно ходила на роботу, а ввечері готувала мені їсти, несла в лікарню, залишалась зі мною на ніч. І зранку знову бігла працювати. Я щасливий, що вона є у моєму житті. Дякую Богу і її мамі за неї. Насправді можу багато хоро­шого сказати про Юлю. Життя мені показало десятки причин, щоб за­плакати, а вона в свою чергу сотні причин, щоб посміхатись. А тепер я хочу віддавати їй все те, що Юля зробила для мене. Ніколи її не від­пущу і обіцяю, що ми будемо щас­ливі!».

Про щастя

«Я щасливий, бо я здоровий. Мої рідні та близькі здорові і поруч, що може бути краще?».

Про мрії

«Я хочу забути про те, що відбува­лось останні 1,5 року. В пам’яті ли­шити лише приємні спогади. Хочу мати свою справу, зараз думаємо над цим, хочеться спокою і сім’ю. А взагалі невеликий будинок, в ньому дві донечки – і я найщасливіший у світі».

Записала Леся КОНДРАТИК

P.S. Реабілітація після пересадки кісткового мозку потребує багато коштів. Тому залишаємо реквізити Олександра для тих, хто має змогу поділитись часточкою добра: При­ватБанк: 4149 4991 2904 7633. Легкий Олександр.