Незабутня зустріч, або Довга дорога додому…

Сьогодні я хочу розповісти про людину – неординарну, цікаву і, водночас, дуже просту й щиру. Його ім’я – Віталій Радько.  Ім’я – майже невідоме моїм односельцям. А він – один із нас.   Життєвий шлях цього чоловіка досить непростий. Скажу більше – не з легких.

Народився Віталій Радько 13 серпня 1953 року в селі Орв’яниця у звичайній простій сільській родині. (Хоча в його родовому дереві присутнє польське коріння). Дитинство, повне прикрощів та образ та ще багатьох різних негараздів, залишили  свій гіркий відбиток у душі дитини. А був він дуже вразливим хлопчаком  і, водночас, терплячим. А все тому, що виховувала його лише мама. Хлопчина ж зростав дуже допитливим та розумним. Наука давалася йому легко, тому й вчився він охоче. Він вперто йшов вперед по життю, щоб досягти своєї мети. Найбільше він любив музику. Лише вона рятувала його від душевного болю, дарувала спокій та умиротворення. Тому, навчаючись у школі, він паралельно освоював музичну грамоту. Це й допомогло йому у виборі майбутньої професії. Після закінчення Орв’яницької восьмирічки та Бережницької середньої школи вступив до Ровенського музичного училища, яке успішно закінчив. А потім були перші робочі будні. Все ж мрія про вищу фахову освіту не залишала талановитого юнака. Три роки поспіль він намагався вступити до того ж Ровенського інституту культури. І щороку йому не вистачало по одному балу. Проте доля все ж йому всміхнулася, і Віталій став студентом. Саме в інституті познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Це було і є кохання всього життя. Та подальші життєві перипетії змусили Віталія змінити місце проживання: він оселився у Нікополі, де разом із дружиною працювали за фахом і не тільки. Але й там сім’я  проживати довго не змогла. На це теж були свої непрості  причини. З етичних міркувань – не називаю… В середині 90-х родина Радьків переїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, де вже мешкали батьки дружини. А там, звісно, довелося теж нелегко. Та Віталій і там не здався. Бо світ таки не без добрих людей. Він шукав себе і – знайшов…у медицині. Отримав другу фахову освіту. А ще рік часу провів на Тибеті, де  досконало вивчав тамтешні медичні секрети. Додатково освоїв ази гіпнозу. Завдяки цій освіті зміг працювати в ізраїльських медцентрах та клініках. Там він вже був відомим лікарем масажистом-терапістом.

А оскільки був дійсно кваліфікованим спеціалістом і хорошим лікарем, то й, відповідно, мав багато клієнтів-пацієнтів. Хоча й без конкуренції не обходилося. І там були свої недоброзичливці. Але, знову повторюся – світ не без добрих людей.

На життєвій дорозі Віталія була зустріч з відомим музикантом Венгеровим, яка зіграла вирішальну роль у його майбутньому. 

 Завдяки цій людині наш односелець робив великі досягнення своїми добрими справами. Тому що й сам був і є надзвичайно порядною і щиросердною людиною. Згодом чоловік забрав до Землі Обітованої свою маму. Вона побачила свого сина таким, що знайшов себе, йшов по життю впевнено. Зі спокійною душею жінка відійшла у вічність. І похована там – на Святій Землі.

А Віталія знали вже у всій Європі, а згодом і в Сполучених Штатах, де нині й мешкає ця незвичайна людина. Там він –  відомий лікар, але, найперш – прекрасний сім’янин. Чоловік, котрий, подолавши стільки незгод, поневірянь, завдяки своїй силі волі та максимуму зусиль, нелегкої праці досяг багато в своєму  житті. І залишився, насамперед, – ЛЮДИНОЮ!

У його теперішньому житті є все чи майже все: чудова сім’я,  дві дорослі доньки з вищою заокеанською освітою, троє онуків. Та й саме життя за океаном, у якому вже було безліч поїздок по всьому світу: від країн Європи до далекої Африки. І всюди траплялися йому добрі, чуйні люди. Так, напевне, Бог дає. (А дає Всевишній стільки, скільки людина може витримати й пережити!).

Тепер Віталій – на відпочинку або, як ми кажемо, – на пенсії. Може приділити вже більше часу на спілкування з друзями,  що лишилися тут – на малій батьківщині. А вони є в Дубровиці та Рівному. Саме їх і відвідував час від часу наш земляк, а от до рідного села їхав неохоче. Та й був у ньому лише двічі за останній десяток років. Тому й вирішили  друзі допомогти чоловіку …поріднитися, якщо можна так сказати, зі своїм селом, поновити теплі стосунки з ним. (Це родина Ірини та Віктора Деркачів з Дубровиці).

І ця зустріч, завдячуючи саме цим людям, нещодавно  відбулася. Зустріч, яка повністю змінила його погляди, думки відносно рідної домівки та односельців. 4 травня Віталій Радько відвідав Орв’яницю. Я зустрічала його у центрі села і бачила,  як нелегко  було йому. На обличчі – вираз скутої невпевненої людини – чи варто це робити?! Адже, жодної рідної людини тут вже немає. Це було помітно й тоді, коли підійшли перші односельці.  Віталій почувався ніяково, якщо так можна сказати.

Згодом до нас приєдналася Ніна Іванівна Кузьмич, яка  допомогла йому прийти в себе, відвідати могили родичів, що поховані на цвинтарі. Після чого він зустрівся з її матір’ю, яка була найближчою подругою мами Віталія. І спогади, спогади, спогади…

Лише згодом Віталій Радько завітав до нашої школи. Ми, як годиться, зустріли великого гостя з паскою, бо був же великодній тиждень. А всередині на нього чекала ще одна приємна несподіванка – живий учнівський коридор і щирі оплески. Я бачила, як мінялося його обличчя. Здивування, несподіванка, радість були присутні в його погляді. 

Невеличка екскурсія школою і – зустріч з односельцями в актовій залі. Його здивуванню не було меж. Схоже, це дійсно по-справжньому вразило його до глибини душі.

А коли я підвела однокласників та сусідів – це ще більше розчулило чоловіка. Ми з Іриною намагалися зробити все так, аби ця зустріч була невимушеною  і щирою. Нам це вдалося. І  полилася розмова – така ж щира і невимушена. На екрані демонструвалися слайди його життєвої дороги  та слайди про Єрусалим. Тоді Віталій запалив свічі зі Святої землі –  своєрідний благодатний вогонь – вогонь єднання його із рідним краєм. Почергово говорили: директор школи Алла Буткевич; його однокласники і просто односельці. Атмосфера була напрочуд теплою, дружньою. Цьому ще й сприяли веселі музики. Його   неперевершені друзі: Віктор Деркач та Петро Пасько грали та співали. А Віталій говорив – дуже скромно. Проте слухали його всі – навіть учні. А потім були знімки на згадку і з однокласниками (на фото), і школярами. Я ж подарувала йому історію села, якої він, звісно, не знав. Йому було дуже приємно. І хоч ця школа була вже не його, все ж залишила хороший спомин, я впевнена, назавжди.

А потім була дружня розмова за святковим столом у тісному колі вже найближчих друзів. Віталій все більше відходив душею і не міг вже приховати почуття щирої радості. Всі ми бачили, як  оживала ця людина і народжувалася знову, народжувалася у нових думках, поглядах, сподіваннях. Принаймні, це бачила так  я. Залишав Віталій село вже з легкою душею. А коли сідав до маршрутки, то обіцяв приїхати ще хоч раз,по-можливості, бо вже добре знає,що його тут з радістю чекають. Так і має бути.

Ось така цікава й незабутня зустріч була у нас, орв’яничан, 4 травня.

Враженнями поділилася Тетяна Васькевич