ЕВТАНАЗІЯ  ЦЕНТРАЛІЗОВАНОГО  УПРАВЛІННЯ

Термін «евтаназія» вперше вжив Ф. Бекон ще в XVII ст. для визначення «легкої смерті». Папа Іван Павло ІІ дав таке визначення цього терміну: «Евтаназія – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання».

Те, що нинішня управлінська система віджила себе, вже немає сумніву. Процес децентралізації влади в Україні не є новим завданням державного управління, але залишається актуальною проблемою. Адже за діючої системи державотворення публічне управління занадто сконцентроване в центрі, територіальний рівень не забезпечений ресурсами для реалізації декларованих повноважень, і, як правило, функціонування виконавчої влади на місцях зводиться до банального документообігу. Як наслідок – у людей формується негативне ставлення до влади, громадяни стають все більш впевненими в її неспроможності. Оскільки на ділі сільський голова, що наділений за законом масою повноважень, виявлявся геть безпорадним навіть у вирішенні найбанальніших проблем – таких, як прибирання підвідомчої території, розчищення вулиць від снігу тощо. Перекоси з формуванням бюджетів, коли сільські ради можуть розраховувати виключно на те, що їм «капне згори», унеможливлювали чимало гарних ініціатив, а то й душили їх ще в зародку. Й будь-яке гарне починання, що все-таки вдавалося втілити, як правило, було підкріплене не бюджетними коштами, а вливаннями ззовні.

Донедавна за таким принципом жили й сільські ради, що об’єдналися в Миляцьку територіальну громаду. Заступник сільського голови Геннадій Рожко, котрий до цього довгий час був Жаденським сільським головою, зізнається прямо: «Якщо сільський бюджет не дозволяв навіть покрити потреби для забезпечення фонду заробітної плати працівників ради, то про які перспективи могла йти річ. Ми, звичайно, писали ці перспективні плани, подавали свої пропозиції «догори», однак жодну з них так зреалізовано й не було. Для Жадені вже тривалий час гостро стоїть потреба в розширенні школи, облаштуванні просторого дитячого садочка. Проте, скільки я не стукав у владні двері, коштів для цих об’єктів не знаходилося».

Одразу зауважу, це зовсім не означає, що одразу після об’єднання ситуація в цій раді докорінно зміниться – бо не можуть в один рік «за щучим велінням» оновитися  ті школи й клуби, зарівнятися дороги, що не бачили ремонту десятиліттями. Проте громада вже має чималий бюджетний капітал й може сама вирішувати, куди його вложити першочергово, аби досягти суспільної злагоди.

Про «плюси» та перестороги добровільного об’єднання територіальних громад ми говорили у широкому колі зацікавлених – старост, апарату Миляцької сільської ради, представників освітніх, медичних, закладів культури. А ініціаторами такого обміну думок стали районна та обласна профспілкові організації працівників державних установ. Взяли участь в цій дискусії й представники Офісу реформ, що діє при обласній державній адміністрації.

Василь Курилас, консультант з правових питань цього офісу, одразу зауважив, що в Милячах вже склався гарний рушійний тандем – енергійний та рішучий голова, обережний та педантичний заступник. Тож, на його думку, хоч піонерам не завжди легко й просто, бо йдуть вони в авангарді й завжди ризикують більше за інших, проте вже перші реальні результати в цьому ризику є. А їхній приклад надихає інших. Нині, за інформацією Офісу реформ, в Україні виявили бажання до об’єднання 172 громади, у нашій області першопрохідців – 13. На Дубровиччині вже завершила процес об’єднання, окрім Миляцької, й Висоцька територіальна громада. Незабаром там вже відбудуться вибори. Люди прагнуть  змінити ситуацію, щоб бути самостійними, незалежними, економічно спроможними, справжніми господарями на своїй території.

Миляцька сільська рада, на думку консультанта Офісу реформ з бюджетних питань Людмили Кушнер – одна з найбільш спроможних. Держава виконує свої зобов’язання щодо підтримки новоутворених об’єднаних формувань, тож вже нинішнього року рада має 9,5 млн. грн. державної субвенції. Однак, застерегла відомий в області фінансист, державні кошти люблять порядок, рахунок й передбачають суворий контроль. З огляду власної практики, порадила підходити до освоєння державних інвестицій вкрай вдумливо – спрямовувати їх не на проїдання, а на розвиток.

«Процес реформ – тяжкий. А в Україні особливо, оскільки відбувається не паралельно у всіх сферах, що призводить до колізій у законодавстві, тож доведеться стикатися не з однією неоднозначною ситуацією, – підкреслила Людмила Володимирівна. – Тому раджу вкрай обдумано підходити до прийняття управлінських рішень, що стосується державних коштів».

З районною владою пані Кушнер порадила бути добрими партнерами. І в межах розумного зважати на прохання поділитися субвенцією, оскільки районні бюджети зі створенням громад виявилися вразливими в тому плані, що на їх утриманні залишилися установи та функції загально районного значення,  на котрі фінансовий ресурс розділений між районом та громадою. Разом з тим консультант з бюджетних питань похвалила цю раду за оперативність у створенні ЦНАПу, тим паче віднедавна всі «реєстраційні» надходження залишатимуться в бюджетах місцевих рад: «Отак копійка до копієчки й формується загальна територіальна казна».

Багато слушних порад дав працівникам ради й голова обласної профспілкової організації працівників державних установ Іларіон Кучерявий. Про налагодження партнерства з місцевим населенням задля збереження на підвідомчій території здорової криміногенної обстановки говорив представник поліцейської станції, що базується на території ради, Сергій Левчук. «Ми прибули сюди не з каральною метою, а в цілях профілактики», – підкреслив офіцер поліції. Про роботу з неблагополучними сім’ями, дітьми, що опинилися в складних життєвих обставинах, інформувала начальник служби у справах дітей Олена Лобзун.

«Ми вже не безпорадне немовля, – в такому віці (а минуло майже дев’ять місяців з об’єднання громад) здорова дитина вже може спинатися на ноги», – пожартував сільський голова Федір Хлебович. Розповів очільник громади про перші свої напрацювання. Як й годиться, вони спрямовані на задоволення потреб громади: налагодження співпраці з банківськими установами, щоб не тратила людина заради сплати 85 копійок держмита двадцять гривень на дорогу до Дубровиці; створення філії музичної школи, бо таланти зростають не тільки в наближених до Дубровиці селах; викорінення «довідкових» черг шляхом запровадження комп’ютеризованого документообігу; будівництво нових об’єктів; ремонт доріг тощо.

Планів у Федора Федоровича чимало. Всі вони посильні, бо керується цей чоловік простою селянською мудрістю. Снаги й досвіду також вистачає. Слухаєш Хлебовича й віриш – майбутнє в України за такими ось громадами, де є лідер. А стара централізована система управління вже потребує евтаназії. Як на мене, зволікати далі нікуди.

Людмила РОДІНА.