На намисті життя – 80

7 травня нашій землячці, трудівниці, дитині війни, Ганні Миколаївні Дуці з Дубровиці виповнилося 80. Живе вона на вулиці Березовій, неподалік ліцею. Хоча й пролягла Березова у центрі міста, є тут багато хатинок, збудованих ще на початку минулого століття.

Невеличкі, чисті і охайні – вони, як мовчазні свідки історії Дубровиці,

бо не одне покоління дубровичан виросло на їх подвір’ях.

З Петром Козорізом та Михайлом Боговичем, членами районної ради ветеранів, йдемо вітати ювілярку гарного травневого дня. Звичайно, дорогих подарунків придбати для іменинників рада не в змозі, бо фінансування її мізерне, але людська увага зайвою ніколи не буває. Іменинники відчувають в такі моменти, що не забули про них у цьому світі земляки.

Свої роки Ганна Миколаївна збирала довго, як низку намистинок, нанизуючи на ниточку. Роки були різного «кольору», іноді вони розсипались, а вона, зболена життям, деколи в розпачі, збирала їх до купочки, знаходила в собі нові сили: знову робила низку намиста своїх років, допоки не стало аж 80.

Відчиняємо хвіртку. Жінка порається на обійсті, розвішує випрану білизну. Вітаємося і звертаюся до господині (прийняла її за щонайменше на років 10 молодшу сестру ювілярки): «А де ж Ганна Миколаївна, ювілярка наша?».

– А я і є іменинниця, Ганна Миколаївна Дука, – відповідає, посміхаючись, жінка і запрошує до оселі.

Попри прожиті нелегкі роки, подарував Бог ювілярці зовнішню і внутрішню красу, виглядає Ганна Миколаївна в свої роки «на відмінно».

 У хаті чистенько, охайно, все до ладу. Не віриться, що живе тут чотири покоління цього сімейства. Власне, Ганна Миколаївна, син з невісткою, онуки та правнучок.

– Місця всім вистачає. Головне, щоб у домі спокійно було, це найголовніше, любов і повага поміж рідними. А прибрати в хаті – це ж не складно, – додає ювілярка.

Петро Ілліч зачитує вітальну листівку від влади і громади, де щирі побажання, слова шани і поваги. Ганна Миколаївна слухає уважно, а на словах, де йдеться про чорні і червоні нитки на рушнику її долі, на її обличчі з’являються сльози. Є що згадати, є над чим поплакати, бо словами біль душевний не передаси, а от душа сльзами й сама очищається.

Ділиться думками Ганна Миколаївна:

– Народилася у Дубровиці на вулиці Воробинській. У сім’ї було, окрім мене, ще четверо дітей. Коли виповнилося мені чотири, спіткало родину велике горе – не стало мами. Її смерть змінила наше життя назавжди, бо жодна людина не в змозі замінити дітям найріднішу людину сповна. А війна посилює проблеми і неспокій. Найменшому братику на час смерті мами було лише півтора року. Батько взяв турботу про нас на свої плечі, він був надзвичайною людиною, нашою опорою. Кілька разів намагалися тата призвати на війну. Пригадую, ми, діти, посадимо на санчата найменшенького і веземо під двері військкомату. Подивляться люди у формі на дітей і відпускають тата додому. Отаке моє дитинство, без мами, рано лягло на мої плечі багато відповідальності за братиків. Коли було мені 13, то тато одружився. В дім прийшла молода дівчина. Вона мало знала, як піклуватися про дітей, але до нас доброю була.

 З воєнного часу пригадую, як у першій школі був госпіталь, везли туди поранених на підводах. А ще запам’яталося, як німці давали нам хліб і консерви, щоб тато дітей нагодував. По закінченню школи хотіла вступати в медучилище, але тато сказав, що треба вдома допомагати, по господарству лад давати. Медсестрою не стала. Отож все життя пропрацювала у шкільній їдальні кухарем. Розтоплювали раніше в їдальнях вдосвіта вугіллям, щоб діткам обіди зготувати. У 1957 році вийшла заміж за Михайла  Дуку. Виховали з чоловіком чотирьох діток (доньку і трьох синів), всім дали освіту. (Донька Ольга, до речі, зреалізувала мрію мами і працює медсесестрою у пологовому вже багато років).  Жили, як і всі інші, працювали, дітям малим дбали. Вчилися вони – теж все для дітей. Воно ж вдома, можна обійтися без багатьох речей, а дитині у світі треба допомагати. Статків не нажили великих, бо ніхто за чесно зароблені гроші їх нажити не міг.

З великою любов’ю розповідає Ганна Миколаївна про своїх дітей. Відчувається, що зміст її життя – родина. Діти, онуки, правнучок – це її найголовніше багатство. Якщо у них все гаразд – то й серце материнське спокійне. А ще так багато допомагає віра у Бога.

– Лягаю з молитвою і прокидаюся з молитвою. Вона дає мені світло, заспокоює душу. Молюся за здоров‘я рідних, за добро, за спокій у світі. Добре, що зараз люди йдуть до церкви разом з дітками, живуть з вірою. Бо ж були часи, коли дзвони з церков знімали, пам’ятаю цей страшний період і у нашому місті. От ми вінчалися у храмі Різдва Богородиці, згодом там був довгий час склад, святиню перетворили на господарське приміщення. Почала ходити до Свято-Миколаївського храму. Але дуже добре, що відновили церкву, де ми з чоловіком перед Богом обітницю давали.

Так багато можна говорити про життя. Нескінченно. А в чому ж щастя для кожного з нас?

Навіть не запитую про це у Ганни Миколаївни. Бачу, як загоряються її очі, як говорить про родину, як тепло згадує покійних батька і чоловіка. Спомини – це теж частина нашого життя і нашого щастя, бо душу зігрівають особливим хвилюванням.

Яка вона книга життя наших батьків, дідусів, прабабусь? Вишита на полотні червоними і чорними кольорами. Але так добре, допоки родина має стержень – берегиню сімейного вогнища, яка молиться за кожного. Напередодні Дня матері поспілкуватися з мамою, бабусею і прабабусею Ганною Миколаївною Дукою було так тепло і щиро.

Любов КЛІМЧУК.