Бойовий волонтер України – янгол світла і добра

У неділю, 8 травня, у Львівському гарнізоні відбулися урочисті заходи з нагоди Дня пам’яті та примирення, під час яких вшанували військовослужбовців-учасників антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях. Зокрема, у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді Високомобільних десантних військ понад 100 солдатів та офіцерів, волонтерів та членів родин військовослужбовців отримали відомчі відзнаки «Знак пошани», відзнаки командира 80-ї окремої десантно-штурмової бригади та пам’ятні нагороди «Честь і слава», «За оборону Луганського аеропорту», «За оборону Донецького аеропорту», «Бойовий волонтер України», «За жертовність і любов до України» тощо.

Наша землячка, волонтер Світлана Правник розповідає:

– Церемонія нагородження розпочалась біля пам’ятного знаку львівським десантникам, які загинули на Донбасі упродовж АТО. Солдати та офіцери, розгорнувши Бойовий Прапор бригади, вшанували пам’ять бойових побратимів хвилиною мовчання. Згодом, у клубі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади відбулася церемонія нагородження.

Колишній комбриг 80-ї бригади, полковник Андрій Ковальчук  сказав: «На Донбасі ми втратили найкращих. Не лише солдат, але й громадян держави. Якби була можливість, ми б зробили все, щоби повернути побратимів. Але вони зараз дивляться на нас з неба». Ідея нагородження пам’ятними медалями «За оборону Луганського аеропорту» та «За оборону Донецького аеропорту» належить членам спілки учасників бойових дів в АТО «Побратими України». Поки нагороджували посмертно, йшов дощ. Небо плакало за нашими полеглими синами, коли ж перейшли до відзначення живих – засяяло сонце. Так Бог вшанував захисників. Було так трепетно дивитися, як хлопці на милицях ставали на коліна, аби вклонитися тим, хто ніколи вже не побачить неба над головою.

До речі, Світлана Правник цього дня була нагороджена орденом «Бойовий волонтер України» за здійснення волонтерської діяльності у зоні проведення бойових дій на території України. Орден «Бойовий волонтер України – янгол світла та добра» складається з образу святого Архангела Михаїла, який знаходиться зверху щита. Сам орден символізує мужність волонтерів, що допомагали українським воїнам на передовій.

Також наша землячка під час церемонії отримала нагороду за нашого земляка Дмитра Булачка, який охороняв Луганський аеропорт, а зараз перебуває на реабілітації після операційного втручання. За станом здоров’я Дмитро не зміг бути присутнім на церемонії нагородження. Пані Світлана каже, що вважала за честь отримати і передати нагороду нашому земляку-герою:

– Коли прозвучало його ім’я, на душі стало по-особливому тепло. Де б ми не були, відчуття земляцтва зігріває душу, додає позитиву, а тим паче в такій обстановці. Рада, що разом з міським головою Богданом Микульським, секретарем виконкому Оксаною Краглевич змогла передати нагороду Дмитру, потиснути йому руку, розповісти про церемонію нагородження. Думаю, навіть невеличка часточка цього позитиву додасть нашому захиснику сил для повного видужання.

Отож, користуючись нагодою, ми вирішили поцікавитися у Світлани Леонідівни, волонтера, депутата районної ради настроєм і думками з приводу волонтерської діяльності і отримання цієї нагороди.

У кожної справи є свій початок…

Моє волонтерство розпочалося  підсвідомо, як і у більшості українців. Допомогти тому, хто цього потребує, тим хлопцям, які пішли захищати землю нашу, нас з вами, не заховалися і не шукали причин, аби «не піти» – це була справа честі для кожного, хто «в тилу».

Пригадую час, коли в Україні розпочалося АТО. Телебачення, газети, радіо, спілкування з солдатами – всюди казали про те, що там, на Сході, не вистачає для вояків ні продуктів, ні одягу, не вистачає найнеобхіднішого – бронежилетів. Разом з Василем Конончуком багато разів завозили м’ясопродукти (зокрема, й нашого поліського мацика) в Рівне, де організовували їх збір нашим військовим на Сході. Просто не могли стояти осторонь, коли наші молоді земляки потребували там допомоги. Так потрапили в «Руєвит». Якось нам запропонували: «А чому б вам не започаткувати волонтерську діяльність у своєму районі, думаємо, зможете організовувати людей на добрі справи». Ось так все і розпочалося…

Війна по телевізору і в реальності різна?

Чесно кажучи, їхала туди вперше, де був неспокій і цілковито  не уявляла, що таке війна. І лише там зрозуміла сповна, що наша Україна справді поділена на два світи: мирний і там, де війна. За час своєї волонтерської роботи ми відвезли у зону АТО тонни продуктів, три автомобілі, багато одягу, засобів особистої гігієни тощо. Рада, що вчасно допомагали з бронежилетами. Кожен раз вирушали туди з молитвою і гарним настроєм, їхали в 30-градусний мороз, в дощ і спеку. Думки, що побачу наших хлопчиків, відвезу їм домашні смаколики, поговорю про життя завжди були стимулом до поїздки. Кілька разів потрапляли під обстріли, бувало таке, що не знали, чи взагалі живими додому повернемося. Наприклад, під час однієї нашої поїздки мої побратими-волонтери отримали контузії в зоні АТО, було ночували у підвалах, віч-на-віч з сепаратистами зіштовхувалися. Але внутрішнє задоволення від наданої допомоги нашим хлопцям – воно вище всіх наших негативних моментів, воно – найголовніша  згадка про всі поїздки. Дякую Богові, що оберігав нас від усього лихого.

Пригадайте свою першу дорогу до наших земляків-захисників

Перша поїздка – це у серпні 2014-го. Переганяємо «Опель» у 80-аеромобільну бригаду з двома волонтерами з «Правого сектора» – двадцятирічними юнаками. З хорошими намірами і добрим настроєм перетинаємо кордон Луганської області. У Сватово  раптова неприємність – пробиваємо колесо. Вечір. Сутеніє. До нас  і нашого авто нікому нема справи. Стоїмо, не знаючи: де допомогу просити? Із кафе, що поряд, лунає пісня «Как упоительны в России вечера». Окремим людям весело, хоч поряд війна. Чуже місто, невідома сторона. Що робити? Як пояснити незнайомцям, хто ми і куди ми? Поряд зі мною двоє  юнаків, хвилююся не так за себе, як за них. Згодом біля нас зупиняється джип:

«Кто вы? Откуда, Что случилось?, – незнайомець розпитує нас  з підозрою. Пропонує, як не дивно, свою допомогу. Затягнув наше авто до військової частини. Там ми і заночували, у безпеці, у своєму авто. Вранці незнайомець, який нам допоміг, привіз нам сніданок і полагодив колесо. Це був мер міста Сватово. Він сприяв нам, ризикуючи власною безпекою. Досі згадую цю людину з вдячністю. Де б ви не були – всюди знайдуться хороші люди. Це Бог допомагає нам їх руками.

Попри все, після прожитого і пережитого залишаються найсокровенніші спогади. За час волонтерської діяльності що там, глибоко у вашому серці?

Мій щемливий спогад і досі всі невиплакані сльози – це ті поїздки в зону АТО і у мирні східні регіони, коли у зворотній бік везли найдорожче, везли матерям синів у домовинах. От  часто згадую про нашого героя Сашка Ярмоліча. Багато разів перекручую у голові події тої поїздки, складаю їх, як пазли, воєдино, а вони знову розлітаються на шматочки сердечного болю, розпачу. Тут приїхали з гостинцями до солдат, тут розмовляю з Сашком по телефону. А за мить – я вже чую, що мій молодий земляк поранений.

«Він виживе, ми зробимо все, щоб вилікувати, реалібітувати». Знову у голові сотні думок вже про можливе лікування, про найкращі клініки. І тут, як страшний чорний грім – заберіть тіло солдата додому. Звісно, заберем, не покинемо хлопця на чужій землі. Хай прийме дитину рідний край, рідна земля, хай мати викричить над труною свій біль. Нам випала ця відповідальна місія. З зони АТО вирушаємо вже у харківський морг. Побачене там – це розмова не для людей зі слабкими нервами. Я медсестра. Бачила всяке, але є речі, від яких волосся дибки стає. Це про морг. Про наших українських синів, що там перебували. Нам телефонували з Дубровиці, радили, підказували, допомагали. І Сергій Киркевич вболівав, і інші  добрі люди долучалися заочно до організації цієї справи. Мені так боляче, бо нас розділили з Сашком якихось 10 кілометрів, за крок до нашої зустрічі не стало нашого героя. Забрали хлопця нашого  з Харкова, веземо тіло, обстрілють бус наш. Не дають дитині навіть у домовині спокою. Вириваємося з зони АТО. Під Києвом бус ломається. В інший перезавантажуємо труну. От така важка була Сашкова дорога додому. Але всеодно, якось спокійніше на душі, як дитина спочиває у рідній землі, як по-християнськи вона похована.

Згодом привезли ж додому Олежика Ващишина на перепоховання. Пригадую: їдемо забирати нашого героя в Запорізьку область, який вже рік спочивав там, як безіменний. Поруч зі мною Женя – мама Олега. Молю Бога про одне, щоб він дав їй сили витримати оцю зустріч з сином після року пошуку, безсонних ночей. Цвинтар. Доглянуті могили наших українських синочків, похованих, як Безіменні. Доглянуті могили, але, як сироти, вони стоять, бо не виплакали на них мами, не рідна земля на солдатах. Забираємо нашого Олежика з цієї чужої землі. Маму попередньо ліками «укріпили». Витримала наша Женя, як свята мучениця. І знову я хвилююся вже за зворотню довгу дорогу додому, будемо ж з мамою найдорожче везти – її кровинку, яка не в змозі її обійняти і прикласти до своїх синівських грудей. Юру Сокола теж ми у домовині привезли до рідного дому. Це не передати словами. Про це й говорити важко і боляче, й від мовчання серце груди розриває.  Хлопчики наші, всі шестеро хай вам на небі буде спокійно у царстві Божому.

Після такого не могла спати ночами, важко передати словами внутрішній стан. Я стала по-інакшому дивитися на життя і на цінності людські. Говорять за твоєю спиною – хай говорять, заздрять – то їх справа, не переймайтеся дрібницями. Є вічні цінності – любов до ближнього, здоров’я, мир на землі. Ці цінності сповідують там, на війні, в першу чергу. Там інший світ, інші закони людського буття, де суєта і негатив несумісні з дійсністю.

Під час волонтерської діяльності у мене з’явилася нова родина. Хлопці  вітають зі святами, телефонують, їх рідні підтримують зі мною зв’язок. Рада кожному спілкуванню, рада, якщо прислужилася і морально, кому могла.

У ваших руках така гарна нагорода, заслужена…

Моя нагорода – це  наше спільне визнання, втілення людяності, гуманізму багатьох наших земляків. Це спільна наша нагорода. Кожен, хто долучався до справи волонтерства, зробив свій вклад в отримання її. Хтось давав тисячі, а хтось вив’язав шкарпетки. Всюди душа у допомозі. Безмежно вдячна хлопцям, з якими їздила на Схід. Вони навіть не хотіли, щоб їх поіменно називали. Відзначу і нашу районну владу, дівчат Оксану Голяку та Ірину Ракович, які теж багато робили для захисників. Кажу «спасибі» Катерині Отупор, яка своїми організаторськими здібностями, небайдужістю багато сприяла нашим поїздкам разом з Катериною Катюхою. Вдячна Василю Отупору, який допомагав, а потім сам воював. Спасибі велике Василю Конончуку,  Олегу Марцинкевичу, Людинській і Кривицькій школі, працівникам Берестівської сільської ради, Анатолію Клюйку, Світлані Годунко (моя незмінна помічниця в організаційних справах), Світлані Красько,  Віталію Суховичу (директору Висоцького лісгоспу), Анатолію Боровцю за велике сприяння (попередньому директору Дубровицького лісгоспу), підприємцю Івану Коржику, громаді віруючих з Людині, Ганні Мунько, Андрію Романушку, Віктору Гумену, Оксані Макарицькій, Сергію Столярцю, Олені Войкіній, Олегу і Наталії Маркевичам, Руслану Жакуну, Валентину Колоді, колективу магазину «Лілія», Володимиру Краську, Наталії Лавор, Броніславі Січевській, Лілії Лотушко, Сергію Лясковцю, Галині Чирук, Олександру Яцковцю, Оксані Сої, Сергію Опанасику, Світлані Красько, Сергію Тушичу. Вибачте, кого не назвала, бо якщо всіх перелічувати, то мало газетної площі буде. Переконана, що Бог віддячить людям за їх вклад у волонтерську діяльність.

Що важливо особисто для мене? Коли просто щиро кажуть «дякую», без пояснень, пафосу і зайвих слів. У цьому випадку  розумію – зробила те, що насправді було потрібно.

Ми всі мріємо про мир…

Допоки політики не домовляться, війна не закінчиться. Коли ж ми говоримо про сепаратизм, то він є всюди, навіть у нашому районі. Про це свідчать і зірвані прапори, і надписи на зупинках. Будьмо патріотами, не лише показово, а й в душі. Будьмо патріотами не тільки тоді, як одягаємо вишиванку, а  у своїх думках, щоденних справах. Заради тих, хто не повернувся з цієї війни, заради тих, хто нині з автоматом на Сході, тих, кому сниться війна… Заради наших дітей і онуків.

За волонтерську діяльність Світлана Правник була нагороджена: 1 грудня 2014 року медаллю «За гідність і патріотизм» від фонду «Руєвит»; 1 жовтня 2015 року «Сильному духом» Міністерства оборони України; 8 травня 2016 року медаллю «Бойовий волонтер України» за волонтерську діяльність у зоні бойових дій.

Галина Гордієва, тітка Олега Ващишина:

У той важкий і складний для нашої родини рік, коли ми розшукували нашого племінинника багато спілкувалися з Світланою Леонідівною. Вона нам допомагала у пошуках – організаційно, документально, психологічно. Жодного разу не відмовила у наших проханнях, сприяла і у телефонному режимі, і в особистих зустрічах. Світлана Леонідівна давала поради, підключала до пошуків особистісні і волонтерські зв’язки. Наш біль вона пронесла і через свою душу. Привезла нам Олежика додому. Хай хранить Бог цю чудову людину за її благородні справи у волонтерській діяльності і людські якості.

Довідково: Дмитро Булачок – захисник Луганського аеропорту, десантник 80-аеромобільної бригади. Наш земляк вже переніс вже 10 операцій після поранення в ногу.Зараз у Діми період реабілітації. Хай посилає Господь якнайшвидше видужання нашому захиснику.

Любов КЛІМЧУК.