пʼятниця, 11 грудня 2015 р.

Справжнє добро не має ціни

Якось на одній з політичних телепрограм батько, котрий втратив сина-добровольця, розповів, яке бюрократичне пекло та шквал людського цинізму йому довелося здолати, аби син таки отримав статус загиблого. До того ж він справедливо зазначив: «Перш ніж прагнути реформ в державі, ми повинні насамперед змінювати себе. Елементарно бути добрішими один до одного. Допомагати та підтримувати в біді. І лише тоді ми станемо жити краще».
Направду складно з цим не погодитись, адже війна нам показала, що життя насправді річ крихка та швидкоплинна. В ній немає часу на байдужість та черствість. Недарма ж саме завдяки зусиллям волонтерів тисячі солдат не померли з голоду, не замерзли та не загинули з рятівною каскою чи бронежилетом. Десятки тисяч інвалідів не втратили віру в людяність, а дітки із сиротинців не забули відчуття душевного тепла. Напевно саме на такій любові, взаєморозумінні та добрі ще й тримається наш світ.
А уявіть, що було б, якби кожен долучився до благодійної справи. Можливо, Україна перестала б бути серед лідерів за кількість невдоволених життям, а її громадяни стали щасливішими врешті-решт. Неспроста вчені із Стенфордського університету довели, що секрет щастя  саме в милосерді та допомозі іншим. І, мабуть, не помилюся, коли скажу, що найщасливіші ті, хто вміє допомагати за волею своєї душі, безкорисно, не чекаючи взамін подяк чи винагород. Про одну з таких щасливців хочу розповісти.
Олена Боярин молода мама, дружина, успішний підприємець, а ще щира та небайдужа людина. Саме вона не залишилась осторонь, коли бійцю Денеці Антону довелось іти на фронт та допомогла йому не тільки зібрати речі першої необхідності, але й придбати автомобіль. «Пам’ятаю, що на збори у нас було надзвичайно мало часу. Та все ж хотілося максимально постаратися, аби встигнути купити все потрібне. Тому з чоловіком підключили до збирання коштів своїх знайомих та родичів. До того ж я розмістила банківські реквізити в соціальній мережі. В результаті завдяки хорошим людям нам вдалося забезпечити Антона одягом, продуктами, ліками та транспортом, а в останній момент перед його від’їздом ще й зимовою гумою».
Олена додає, що незнайомих людей долучилося дуже мало. Тому надзвичайно вдячна тим, хто скинув гроші на картку. «Можливо, тих 9 чи 50 гривень не відзначились суттєво на загальній сумі, але, як кажуть, копійка до копійки. Хтозна, чи без цих коштів була б досягнута кінцева мета. Звісно багато, хто питав у батьків Антона та й у нього самого, чому якась чужа дівчинка збирає йому гроші? Напевно це зіграло свою роль. До того ж, якщо на початку війни кожен вигрібав все із своїх погребів та гаманців, то до того часу люди втомились від усього цього. Зараз хлопець, на щастя, дома. Ми дуже здружилися з ним та його сім’єю. Так, допомагаючи, інколи не уявляєш, що отримуєш значно більше».
Не залишається Олена байдужою і до вихованців дитячого будинку. «Все розпочалось випадково. Якось натрапила на повідомлення Ольги Самойленко з Колок, котра просила відгукнутись на листи діток. Звісно серце йокнуло, адже вони не винні, що доля їм не подарувала батьківської опіки та тепла. Тому перечитала всі листи, зв’язалась з волонтеркою громадської організації «Мрії дітей», аби запитати, чим краще допомогти. Насправді цій малечі не так багато і потрібно. Крім іграшок, дехто просить елементарні речі, котрі для нас є дрібницею – мило, рушники, дезодорант. І коштує це все не захмарну суму. Хоча ніякі гроші не можна порівняти з тими емоціями, які відчуваєш, коли бачиш на фото, як діти світяться від твоїх маленьких подарунків. І після цього тобі хочеться допомагати ще і ще».
Нині, напередодні свят, дівчина закликає всіх бажаючих побути Миколайчиками та Дідами Морозами і здійснити мрію діток. «Навіть ми, дорослі, чекаємо якогось дива, що говорити про малюків, для яких увага та не така вже й дорога іграшка буде ціннішою, ніж для нас коштовні речі. Адже справжнє добро не має ціни».
Підсумувати слова Олени хотілося б невеликою історією, котру я почула дуже давно, однак і досі часто згадую. «Одного разу йшов чоловік край моря. Він помітив, що за ніч на берег викинуло велику кількість морських ракушок і зірок. З радістю, насолоджуючись ранковим сонцем, він пройшов не одну милю по піску. Однак раптом побачив, як хтось танцює на пляжі. Коли чоловік наблизився, то побачив, що фігурка насправді сумлінно повторює якусь дію. Підійшовши ще ближче, він зрозумів, що це дитина. Маленька дівчинка старанно збирала на березі морські зірочки і кидала їх назад у море. Від здивування чоловік зупинився і запитав:
«Навіщо ти це робиш?»
«Якщо я залишу на березі, то сонце висушить зірок і вони помруть. Я кидаю їх у море, бо хочу, аби вони жили».
Чоловік замислився, а потім, згадавши скільки миль він пройшов, сказав: «Але ж цих зірок я бачив на березі мільйони. Тож, що ти можеш змінити?»
Дівчинка повільно нагнулась, підняла ще одну зірку, кинула її в море і промовила: «Можливо, ви праві, але саме цій зірці я змінила життя».
Отож, вирішивши комусь допомогти, не варто опускати руки та відмовлятися від своєї мети через відсутність коштів чи можливостей. Не треба рятувати одразу цілий світ, навіть кілька гривень можуть змінити і навіть вберегти чиєсь окремо взяте життя. Тому сміливо робімо добро, адже його, як і любові, забагато не буває.
Леся КОНДРАТИК.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар