пʼятниця, 4 грудня 2015 р.

МАЮ ТАКУ ПЕНСІЮ, ЩО ОТРИМАВШИ ЇЇ, НЕ ЗНАЮ, КУДИ ТАКІ «ВЕЛИКІ» ГРОШІ «ВБУХАТИ»

Міжнародний день інвалідів щорічно відзначають 3 грудня. Ініціатором проведення цього символічного дня стала Організація Об’єднаних Націй.
Більшість із нас рідко стикається з проблемами інвалідів і майже ніколи ці проблеми не входять у сферу наших безпосередніх турбот. Ми навіть не замислюємося про те, як багато таких людей мешкає поблизу нас й що особисто можемо зробити для них. Нас зовсім не хвилює наявність чи відсутність пандуса біля адмінприміщень чи магазинів або ж ширина дверей будівель. Коли ти можеш долати відстань на власних двох, зовсім не замислюєшся, як це вдається візочнику чи людині з вадами зору. Недарма багатому важко збагнути, чим живе бідний. А найбільш багатий в цьому житті той, кому випало народитися здоровим.
За різними оцінками, в Україні проживає близько 2,5 мільйони інвалідів, які становлять 5% населення. Вони є повноцінними членами суспільства і хочуть вільно пересуватися, не відчувати дискримінації у навчанні, працевлаштуванні, мати можливість отримувати ті ж послуги та вільно відвідувати такі ж громадські місця, як і здорові громадяни. І в цьому плані чинне законодавство на боці людей з обмеженими можливостями. Так, зокрема за законом у всіх будинках громадського призначення повинен бути пандус. Що ж бачимо насправді. З продуктових магазинів в Дубровиці лише у «Вопаку» обладнана нормальна доріжка для інвалідного візка, де наявні поручні та зручний кут підйому. Відсутні пандуси в деяких аптеках, що взагалі абсурдно, адже саме в ліках інваліди мають першочергову потребу. Не облаштовані комфортні умови для візочників і біля Укрпошти, районого відділку міліції, будинку культури, деяких перукарень, закладів харчування тощо. В окремих же будівлях пандуси зроблені для годиться – без перил, зі слизьким покриттям та крутим підйомом.
Однак найгірше те, що складність потрапити до тої чи іншої установи є чи не найменшою бідою серед вервечки проблем інвалідів. Втім ще з радянських часів в нашому суспільстві вкоренилась відстороненість до співгромадян з особливим потребами, адже згідно з ідеологією вони не виписувались в так звану «норму». Тому й не дивно, що ми не знаємо, не задумуємось та й не хочемо помічати, що насправді турбує інвалідів та як їм живеться в сьогоднішніх реаліях.

Наша хороша подруга Софія Дем’яненко з Колок – інвалід від народження. У неї важке ураження опорно-рухового апарату внаслідок ДЦП. До вісімнадцяти років Софія ні разу не була за межами рідного подвір’я. Коло її спілкування обмежувалися виключно рідними. Жінка соромилася своїх вад. Її тонка артистична натура була налаштована на прекрасне. А себе вона вважала помилкою природи, допоки не почала вишивати. Саме таке незвичне для людини з порушенням функції рук захоплення дозволило Софії підвищити самооцінку й примирило з навколишнім світом. Лише в дорослому віці Софія побачила сторонніх людей й була вражена, що її сприймають як повноцінну й навіть захоплюються нею. Адже попри обмеженні можливості, вона виявилася щедро обдарованою тонким художнім смаком та терпінням. Тож вигаптувані її недужими руками серветки – це власна невелика Софіїна перемога над вироком долі. Щоправда, велика заслуга в цьому всієї родини Дем’яненко. Сестри, з якими мешкає Софія, опіку над нею не вважають ні заслугою, ні жертовністю, тим паче карою. І сьогодні, якби запитав у них, чи почуваються вони щасливими, всі сестри в один голос відповіли б  «так». Тут давно навчилися радіти з малого, навіть таким, на наш погляд, буденним речам, як навчитися вишивати, можливості піклуватися один про одного, ділитися душевним теплом й радіти банальним речам – дощу за вікном, цвірінканню пташок, муркотінню домашнього улюбленця Сірка, уже тому, що ти живеш, а отже віддаєш себе іншим. Бо давно в цій родині панує біблійний принцип, де справжня любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається, все зносить, ніколи не перестає. Недаремно ж ще Сократ говорив, чим менше людині потрібно, тим ближче вона до Бога.
Але не кожен з інвалідів живе в оточенні дбайливих та люблячих людей. Володимир Вельгун з Лугового, про якого не раз писала наша газета, прикутий до ліжка вже дев’ятий рік внаслідок інвалідності, що настала в результаті дорожньої аварії. Для таких як Володимир людей вкрай важлива своєчасна й повноцінна реабілітація. При сприятливих обставинах можливе максимальне відновлення функцій. Спершу Володимир дуже покладався на це й не втрачав надії повернути рухливість. Великою мотивацією була допомога й опіка найдорожчих людей – матері та дружини. Чоловік пройшов кілька курсів реабілітації в санаторії Саки, допоки Крим ще був доступним для нас. Займався самотужки. Але…
«Нині все пустив на самоплив. Інколи виникає бажання взяти гантелі, але кому їх мені подати? Дружина не витримала й влаштувала своє життя, мама померла рік тому. Молодший брат та батько втіху шукають в оковитій. Опікується мною сестра, двічі на день провідує. Та вона сама чекає на дитину, як буде далі, навіть не знаю. Вже звик не заглядати в майбутнє. Минув день, то й добре…», – ділиться Володимир.
Як інвалід першої групи загального захворювання на великі поблажки від держави чоловік розраховувати не може. Гарантовані йому пільги, каже, обмежуються безкоштовним проїздом у приміському транспорті (!), пільговим забезпеченням ліками за висновком лікаря й санаторно-курортними путівками. Жодною з цих привілей чоловік, за зрозумілих причин, скористатися не може. Адже людині, яка непевно себе почуває навіть в інвалідному візку, потрапити в маршрутне таксі, примарна можливість. А звідси й обмеження лікарської допомоги, що також залишається для Володимира поза межами доступності. Щодо санаторно-курортного лікування, то йому пропонували й не так давно путівку в Очаков чи Бердянськ. Відмовився, бо й супроводжувати нема кому, й, за відгуками інших візочників, умови в санаторіях не зовсім прилаштовані до їхніх обмежених можливостей. Адже процедури розкидані по кількох корпусах, а усі перешкоди, як-от двері, ліфти, підйоми-спуски мало прилаштовані для малорухливого інваліда на візку.
«Та й пенсію маю таку, що отримавши її, просто гублюся, куди такі «великі» гроші «вбухати»?, – жартує чоловік. Дійсно, прожити на 960 грн. на місяць й здоровій людині важко. Але хіба котрийсь з чиновників, хто встановлює ту межу забезпеченості для інваліда, зважив, приміром, на вартість пакунка памперсів? Певно, враховано було лише те, що при їх дороговизні, раціон інваліда не насичений смаколиками, щоб ті памперси часто міняти.
Недоступними для Володимира є вітаміни й елементарні побутові умови. В його сільському будинку всі зручності – на вулиці. Зиму доводиться переносити по-спартанськи. Та навіть улітку звичайна вулична прогулянка для цього інваліда – вже подія. Адже його візок мало пристосований для грунтівки. Але чоловік дякує добрим людям й за таку можливість бодай якось пересуватися. Функціональне ліжко та візок дісталися йому від команди тодішнього народного депутата Сергія Кошина. Досі згадує інвалід добрим словом і свого знаменитого земляка, і його помічника Богдана Микульського. А своїм найкращим другом вважає заступника директора районного терцентру Людмилу Берестень. «Ця жінка стала моїм добровільним волонтером», – каже Володимир.
Нарікає на скруту та байдужість держави і Федір Смирнов з Миляч, інвалід першої групи загального захворювання. Так сталося, що за прикрим збігом обставин він простудився, це дало ускладнення на весь організм, в тому числі на кістки. Півтора року пролежав в лікарні доки поставили остаточний діагноз і в результаті ось уже 23 рік опинився прикутим до візка. За весь цей час жодної серйозної допомоги не отримав. Чоловік розповідає, що навіть коляску мусив шукати самостійно через родичів та знайомих. Зрозуміло, що отримав не надсучасну, котра була б пристосовану до комфортного пересування. Однак доводилося (та й і зараз доводиться) миритися з тим, що «перепало». І лише нещодавно, в жовтні цього року, йому дали можливість самостійно вибрати та безоплатно отримати візок. Для цього Федору потрібно лише приїхати в Дубровицю та написати заяву. Здавалося б, залишилася дрібниця. Проте для інваліда без власного транспорту та допомоги десяток кілометрів стає  нездоланою смугою перешкод.
Наразі за Федором доглядає мама, котру теж з кожним роком все більше підводить здоров’я. Відтак щомісячно родині доводиться віддавати на ліки чималу суму, яка здається непідйомною, зважаючи на скудні доходи. До того ж вони ще й повністю сплачують комунальні послуги. «Субсидії в нас немає. Скільки не зверталися в управління соціального захисту, завжди чули одну відповідь: «Вам пільги не передбачені». Виявляється, моя хвороба не «тягне» на допомогу, до того ж я не інвалід Чорнобильської катастрофи, котрим передбачені значно ширші права. Прикро, що в нашій державі інвалідність ділять на достойну та недостойну якихось пільг», - з гіркотою підсумовує Федор.
Отож, таких історій можна переповісти багато, адже в нашому районі лише на обліку в управління праці та соціального захисту перебуває 601 інвалід. А додайте ще сотні тих, хто отримує пенсію і рахується в списках управління пенсійного забезпечення. На жаль, всі вони в більшості випадків залишаються сам на сам із своїми проблемами. І згадують про людей з особливими потребами лише один раз в рік – в день їхньої скорботи, а не свята. Тому, чи не пора зробити висновки і збагнути, що інваліди – це звичайні люди, яким потрібне розуміння та реальна підтримка з боку оточуючих і держави, а не їхня напускна жалість. 
Людмила РОДІНА, Леся КОНДРАТИК

Немає коментарів:

Опублікувати коментар