Українські пенсіонери:

жити чи виживати?

Нещодавно в Дубровиці, як і у всій Україні, здорожчав хліб, в середньому на одну-дві гривні на буханець. Фірми-виробники підняли вартість найголовнішого продукту один за одним. Прочитала цікаве пояснення експерта: «Хлібобулочні вироби зростають в ціні. Це обумовлено тим, що люди більше будуть зараз купувати хліб, особливо пенсіонери, які не могли собі дозволити це в попередні роки». Дивні слова. Як на мене, багато пенсіонерів у нас можуть тільки й дозволити собі – хліб, дешеві макарони, олію та найнеобхідніші ліки.

У квітні генеральний директор Української асоціації постачальників торговельних мереж Олексій Дорошенко нагадав, що протягом останніх п’яти років в країні скорочувалося виробництво хліба також на фоні падіння купівельної спроможності пенсіонерів. Вже тоді він зауважив, що після підвищення пенсій пенсіонери почнуть купувати хліб у достатній кількості, і «це підніме ціни вгору». Що ж влітку, як бачимо, хліб зріс у ціні ще раніше від пенсій (їх мають перерахувати у липні). На зростання ціни на хліб також впливає тенденція поступового підвищення вартості зерна у світі та брак жита в Україні. Що ж, цікавий підхід на ринку – вдарити по пенсіях підвищеними цінами на хліб. А зрештою ж не на бензині чи солярці це робити, бо ж літні люди на автівках пересуваються мало. Якщо ж відняти з місячного доходу пенсіонера витрати на ліки, то на прожиття справді залишаться копійки.

Навесні цього року віце-прем’єр-міністр України Павло Розенко заявив, на заробітну плату чотири тисячі сто гривень можна прожити досить пристойно в нашій державі. Ловлю себе на думці, що можливо урядовець у підсвідомості поплутав гривні з доларами. Бо ж на чотири сто прожити дійсно можна, якщо одягатися у секонд-хенді, смажити все на олії, користуватися найдешевшим транспортом, ну і дуже-дуже економити на всіх харчах. Не забуваймо, що не зважаючи на те, що ви, працююча людина, щомісячно віддаєте кошти у фонд соціального страхування, у лікарні вам доведеться витратити величенькі суми. Знову ж таки напрошується думка: «А про які 4 100 йдеться?». Ми і наші міністри живемо в одній і тій самій країні?

А поки що для порівняння, у соціальній мережі знайшла суму заробітної плати Павла Розенка за грудень 2018 року. Про це з посиланням на дані секретаріату Кабміну повідомляє видання «Українські новини».

«Розенку за грудень було нараховано 174312 гривень, з них посадовий оклад становив 17000 гривень, надбавка за вислугу років – 8500 гривень, надбавка за інтенсивність праці – 14450 гривень, індексація – 563 гривні, премія – 88400 гривень, матеріальна допомога – 45399 гривень», – йдеться в документі. При цьому сума утриманих податків склала 33991 гривню. Таким чином, фактична сума грошей, отримана віце-прем’єром, склала 140321 грн.

Що ж із такими доходами можна сміливо припускати, на яку суму достойно має жити середньостатистичний українець. Як кажуть, говорити – не мішки носити.

Про платоспроможність населення нашого району неодноразово розмовляю з продавцями на міському ринку. Одна із жінок, яка вже кілька років продає у нашому місті у четвер м’ясну продукцію, зауважила: «Як копали масово бурштин, то товару привозили до вас втричі більше. І, як правило, люди купували дорогі ковбаси, не шкодували собі харчів ні для святкового столу, ні просто для обіднього – у будні. Зараз товару веземо значно менше, та й то це м’ясні вироби, які мають прийнятну ціну. Зрозуміло, що й якість їх не найвища. Якщо чесно, то бувають такі четверги, коли взагалі не їдемо до Дубровиці торгувати, бо знаємо, що поїздка взагалі не окупиться».

Наостанок трішки оптимізму. Як каже мені знайома дев’яносторічна бабуся: «Просіть у Бога здоров’я, дякуйте за кожен прожитий день. Часто, думаючи про хліб на столі, забуваємо про хліб духовний».

Люба КЛІМЧУК.

Мої вірші – наче мої діти

Ольга Захарівна Грейнер народилась на Дубенщині, згодом закінчила Чернігівський юридичний технікум, працювала спочатку в Радивилові, потім у Дубно. Професійна доля закинула працювати Ольгу Захарівну до Дубровиці. Багато земляків знають і шанують цю чудову жінку, пам’ятають спілкування з нею у нашому місті. Адже поріг управління праці та соціального захисту населення, управління Пенсійного фонду, де трудилася Ольга Захарівна, переступала переважна більшість жителів району. Зараз Ольга Грейнер на заслуженому відпочинку і живе на Київщині. Вона пише прекрасні вірші, які часто читаю у мережі «Фейсбук». Це поезія про життя. З талановитою, чуйною, мудрою людиною і автором прекрасних поезій сьогодні наша розмова.

Ольго Захарівно, яке місце у Вашому серці посідає Дубровиця?

В Дубровиці пройшла найбільша і найважливіша частина мого життя – з 1981 до 2013 року. 30 років працювала у соціальній сфері, спочатку в райсоцзабезі (це тепер управління праці та соціального захисту населення), потім в управлінні Пенсійного фонду України. В Дубровиці пройшла моя юність, там я зустріла свою долю, там народились і виросли наші діти. Все найкраще, найрадісніше, найяскравіше відбулося в моєму житті саме в цьому місті. І, на жаль, все непоправне теж. Осиротіли діти, осиротіла я, відійшли у небуття близькі родичі. Дубровиця дуже дорога мені, я ніби душею приросла до неї, до її неповторних краєвидів, до її працьовитих невтомних людей. За час роботи я спілкувалася з величезною кількістю людей, причому людей похилого віку і людей з особливими потребами. В переважній більшості тільки позитив отримувала від них, з багатьма і досі підтримую зв’язок. На Дубровиччині люди надзвичайно добрі, душевні, працьовиті і наполегливі. Такими пам’ятаю і пам’ятатиму. На роботі познайомилася і з найкращою подругою – Марією Назарівною Поліщук, з якою пліч-о-пліч пройшли всі випробування і досягнення, яка й зараз ніби сестра для мене. Бог посилав і посилає мені хороших людей на життєвому шляху, і я не перестаю йому дякувати за це. Зараз так склалось в моєму житті, що її Величність Доля змінила докорінно моє життя. Я виїхала з Дубровиці, живу на Київщині в сім’ї доньки, милуюся гарними краєвидами, тішуся внучками, скучаю за Дубровицею. Бо старому дереву так важко прижитися на новому місці.

Соціальна сфера, де Ви працювали, – це робота для чуйних і відповідальних. Чи змінила Вас професійна доля?

Робота в соціальній сфері не з легких, особливо, коли пропускаєш через своє серце людські долі, стараєшся хоч чимось (бодай добрим словом) допомогти, коли дивишся трудову книжку людини, а бачиш все її життя. Разом з тим я навчилась бути терплячою, більш вимогливою до себе, навіть мужньою. Це свого часу допомогло мені в боротьбі з важкою онкологією. Бо бачила не один приклад, коли людина боролась, то перемагала, а коли опускала руки, то… Я безмежно вдячна людям, з якими працювала і спілкувалася за роки життя в Дубровиці. А дубровичанам хочу побажати, як і всім людям, здоров’я, благополуччя, миру і мудрості в їх душі, взаєморозуміння і єдності.

У чому полягає сенс слова «щастя» для Вас?

З плином часу змінюється розуміння (та й значення) цього слова. Але завжди це – мов спалах блискавки – неочікувано, трохи лячно і прекрасно. А розумієш це, коли вже розкотисто гримить грім. А ще – щастя, мов маленькі сонячні промінчики, які осявають життя. Пам’ятаю, як в далекому дитинстві хрещений подарував мені аж 10(!) маленьких плиток шоколаду (такі були по 17 копійок, мабуть, 20 грамові, з діагональними поділками), а я все розтягувала насолоду від їх споживання. Ніби дрібничка, але це було моє маленьке дитяче щастя. Тому й пам’ятається. Потім було ще багато таких пам’ятних моментів. Коли вперше стала на ноги після 8 місяців перебування у гіпсові, коли успішно закінчила школу, коли вперше відчула смак поцілунку на губах. Народження дітей, їх перші усмішки, зубки, кроки, їхні успіхи. Внучки-сонечка, які тепер найголовніші, особливо найменша, бо потребує найбільше уваги. Щастя – це справжні друзі, коли ти думаєш, що треба подзвонити, а твій телефон уже подає сигнал, бо твоя подруга телефонує тобі. Це люди, з якими хочеться спілкуватися, хай навіть на відстані. А ще щастя – це можливість просинатись вранці, бачити, як сходить сонце, як виблискує роса на траві, як тьохкає соловейко, як п’янко пахне квітуча липа. Просинатись і відчувати, що просто живеш. От з таких маленьких промінчиків і складається велике сонце по імені «щастя».

 Які людські риси Вам не до вподоби?

 Не люблю фальші, нещирості, підступності, лестощів. Не люблю двояких людей, які з усім і усіма погоджуються. Не люблю обіцяти, знаючи, що не виконаю обіцянку. Не люблю, коли мене переконують, що чорне – це просто забруднене біле.

Читаю Вашу прекрасну поезію і розумію,  поетичне слово – це квіти Вашої душі.

Вірші… Не знаю, як правильно сказати. Це наче діти, яких доля посилає, зароджуються в любові, народжуються в муках, а тоді стають невід’ємною частиною життя. Ніколи не можу писати, так сказати, на замовлення, буває, одне слово чи фраза місяцями пульсує в мозку, а потім в одну мить виливається потоком слів. А що з цього виходить – судити вам, дорогі читачі.

Ось така щира розмова з чудовою Людиною відбулася у нас напередодні Трійці. А щоб більше пізнати душу Ольги Захарівни, яка виливається у вірші, сьогодні пропонуємо Вам поезію талановитої авторки – Ольги Грейнер.

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.

* * *

В хвилину болю, в радості хвилину

Розрадою мені стає світлина,

Де мама молода, а я – дитина.

На хвилях спогадів в минуле лину…

Святкове в мами плаття з крепдешину,

На чорнім тлі рожеві й білі квіти.

«Як підлосту, даси мені надіти?» –

Кажу, гримаску скорчивши невинну…

– Звичайно, дам, а краще – я нашию

Тобі багато плать, моя рідненька.

Лляну голівку ніжно гладить ненька,

Маленькі ручки обвивають шию…

Пронісся час, немов ріка до моря,

Шалений ритм дорослого життя.

І мама відлетіла в небуття,

Залишивши у серці згусток горя,

Моя найменша внученька, матусю,

Вже старша, аніж я на тій світлині.

Сьогодні щиро Богу помолюся,

Щоб зустріч нам послав.

Хоч в сну промінні

До рідних рук вустами притулюся…

* * *

Проріджую моркву.

Зозуля кує,

Акації пахнуть медово,

А сонце у краплях роси виграє

Усміхнено і веселково.

У кроні каштана палають свічки

Захоплююче, мерехтливо.

Пливуть, наче хмари по небу, думки,

Тихенько, неспішно, ліниво.

Сіра зозуля, на думку спада,

Щороку безжально й жорстоко

Своїх зозулят в чужі гнізда вклада,

А потім кує одиноко...

Та й серед людей є зозулі такі,

Що ніг під собою не чують.

Лишають дітей, забувають батьків

І роду свого не шанують…

Проріджую моркву.

Вже й спина пече –

Не дивно, літа ж не дівочі,

І цівкою піт з-попід хустки тече,

Втомились напружені очі.

З дитинства ж таке в мене правило є:

Завершувати розпочате.

Останній рядочок.

Зозуля кує,

Вертаюсь, стомившись, до хати.

Я дякую Богу,

що сили дає

Боротись, любити, писати.

* * *

Їду в Дубровицю, серце хвилюється,

Душу охоплює щем.

Ніжною зеленню травень хизується

І поливає дощем.

Їду в Дубровицю, з громом і зливою.

Як вже давно не була

В місті, в якому була я щасливою,

Де моя юність пройшла.

Для свіжого ока місто змінилося,

Парк за два роки підріс,

Місць відпочинку багато з’явилося –

Втіха малій дітворі.

Велично костел куполами спинається

В неба безмежну блакить.

На башті годинник не зупиняється,

І ніби з часом уперто змагається –

Б’є щогодини, здається – щомить.

Стрілись, нарешті, з подружкою кращою,

Містом гуляємо вдвох.

Світлини з Іулянією Гольшанською

Та з знаком «до міста любов».

І тістечко з кремом, і кави горнятко,

В кав’ярні – приглушений джаз.

Складаємо, мов до зернятка зернятко,

Новин і спогадів пазл.

Бог допоміг і сусідок побачити,

Й двір, у якому жила.

Наче із юністю на побачення

Шанс мені доля дала.

В місце спочинку і вічного спокою,

Тих, хто пішов назавжди,

На цвинтар пішла, сьогодні ж день

проводів,

З букетом свіжих гвоздик.

Серце від болю й тривоги забилося –

Стільки могилок нових.

А в голові мимохіть прохопилося –

Скоро й мені вже до них…

Небо похмуре, а зелень всміхається,

Вмита весняним дощем.

Їду з Дубровиці… серденько крається,

Душу охоплює щем…

Тихо надія з містом прощається:

«Я повернуся іще і іще»…

НАПІВЖАРТОМА

В перегонах і

суперечках

Намагаймося

не забувати:

З зерен жита

не виросте гречка,

Що посієм – те й будем

збирати.

І (вкотре!) граблі

під ногами

Знов лежать, підступно,

зловтішно.

Коли б все відбувалось

не з нами,

То було би, може,

і смішно…

Так, цеглинка – ще

не будинок,

А одна краплинка –

не море.

Та з найменших таких

частинок

І складається Успіх

чи Горе…

Вибір маєм зробити

мудрий,

Так, щоб потім

не жалкувати,

Й не шукати компактної

пудри

Від грабель синці

маскувати.

* * *

Колючий вітер хмари крає,

Хова в них сонечко від нас...

Весна розгублено зітхає,

Обійми вітру розмикає ,

Як я твої... наш вогник згас...

Терпи , душе, усе минає.

Загоїть рани лікар-час...

ВСІМ МОЇМ ДРУЗЯМ

Ніжний промінчик

Осяяв фіранку,

Сонечко встало.

Доброго ранку!

Доброго ранку

Всім друзям, знайомим,

Кави горнятко

Чи чаю з лимоном,

Чи з бутербродом,

Чи з круасанчиком,

Миру й добра вам

З цим сонячним зайчиком,

Що посміхається

Через фіранку.

Все буде файно!

ДОБРОГО РАНКУ!

Ольга Грейнер.

СВІТ НАШ ТРИМАЄТЬСЯ НА ДОБРІ ТА ЛЮБОВІ

Орв’яниця

«Коли останній раз ви слухали весну?..» – такими своїми поетичними рядками звернувся Соломіївський сільський голова Олег Білотіл, вітаючи орв’яничан з Днем села у вівторок біля сільського клубу. Бо й дійсно, в щоденних клопотах, схилившись над грядками, тижнями занурені в косовицю та заготівлю сіна, кілька разів на місяць зриваючись на «полювання» за колорадськими жуками, ми мало зважаємо на ту красу, що нас оточує, не завжди помічаємо неординарних, колоритних особистостей, простих і скромних місцевих самобутніх митців, які свято оберігають прадавні традиції, звичаї та ремесла, передають їх з покоління в покоління. Але добре, що в нас є Зелені свята. Оповиті серпанком чарівності, вмиті червневими росами, вони дають людям короткий перепочинок від повсякденної роботи, дарують втіху, насолоду і нагоду зустрітися за гостинним столом.

Зовсім недавно почала Орв’яниця храмувати на Трійцю. Адже що таке якихось чверть століття для села, котре має тисячолітню історію? Та все ж цьогоріч Трійцю Орв’яниця гуляла з розмахом – аж три дні.

У неділю, 16 червня, малиновим передзвоном з самого ранку покликала прихожан на урочисту службу Свято-Троїцька церква. Прибрана в духмяне зілля, причепурена дбайливими руками, вона в цей день була особливо святковою. Та й недаремно – цьогоріч величне християнське свято П’ятидесятниці збіглося з 25-річним ювілеєм храму.

Проте власне самі іменини відправили в церкві наступного дня, 17 червня. З’їхалися численні гості з навколишніх сіл, святкову літургію відслужили п’ять священиків. Божественно співав церковний хор, віршами та пахучими літніми квітами вітали священнослужителів дітки, обласний депутат Микола Лобчук подарував величезну бурштинову ікону «Свята трійця», тепло говорив про земляків сільський голова. Хресною ходою тричі всі обійшли навколо церкви, приємно було бачити те безперервне коло вірян, що прийшли цього дня до церкви прославити Спаса нашого Христа та й просто поспілкуватися між собою.

«Я дякую сьогодні всім будівникам, жертводавцям та прихожанам цієї прекрасної церкви. І кажу, що ви, ті, хто славить Бога своїми ділами та молитвами, є головною окрасою нашого храму. Моє серце радіє, коли несу вам Слово Боже», –  сказав настоятель храму отець Богдан. Гарними словами він згадав і попереднього настоятеля отця Степана, котрий доклав багато зусиль для становлення церкви в рідному селі.

Собор священиків молитовно відзначив ювілей парафії і в приході отця Степана.

А вже 18 червня, на третій день Трійці, День села святкували біля сільського клубу. Виставка робіт мисткинь-вишивальниць Надії Подик, Олени Радкевич, Марії Буткевич, високохудожні пейзажі знаного в селі художника Олексія Фурсовича зібрали багато поціновувачів. Дітей вабили розважальні атракціони, а концертна програма пройшла просто на ура. До урочистого концерту підійшли з творчістю та гумором. Готувалися серйозно. Адже таке дійство у селян буває практично раз на рік. Ведучі концерту від усього серця вітали теплими словами земляків. Згадали і тих, хто народився останнім в селі, і хто став на весільний рушник, і найстарішу пару, і найповажнішу за віком орв’яничанку. Всім їм були подарунки від сільської ради і особливе пісенне вітання від артистів.

І вокальні колективи з Лютинська, і уславлене «Намисто», і неперевершена «Мелодія» зривали шквал аплодисментів. Солісти Олена Чернецька, Сергій Кот та Лідія Корень також були на висоті. А пісенне привітання родини Фурсовичів багатьох взагалі пройняло до сліз. Тепло вітав нових односельців отець Богдан, по-родинному щиро – пресвітер церкви ЄХБ Павло Фурсович. Окрім сердечних вітань, помічник народного депутата Василя Яніцького Оксана Слободзян передала грамоти від його імені великому патріоту рідного села Степану Васильовичу Буткевичу та директору школи Аллі Іванівні Буткевич.

А скільки талантів відкрила в нашій Орв’яниці невгамовна Ірина Потер, навчаючи старовинному танку «Печонеє порося». Під її орудою навіть новачки стали дуже вправними танцюристами.

Всім згодом посмакували козацький куліш та навариста рибна юшка, запашний узвар, приготовлені кухарями нашої школи, за що їм наше велике спасибі. Відчувалося, приправили вони страви великою любов’ю до рідного села, тому й споживали всі з апетитом. Були ще й потім пісня та танці, справжнє єднання закоханих в Орв’яницю людей.

«У мене за плечами довге життя. Мало вже залишилося моїх однолітків на цьому світі. Інколи сам собі думаю, Бог мені продовжив віку за те, що чотири роки активно пропрацював на будівництві церкви. Хоч старий, але люблю бувати серед молодих, сам тоді душею молодію. От і сьогодні ніби в юність свою повернувся, долучившись до такого гарного дійства», – поділився враженнями від свята місцевий старожил Петро Трохимович Ютовець. Дідусь прожив в парі зі своєю Євою Марківною більше 65 років душа в душу. І ось в зеніті літ, ділячись мудрістю від пережитого, твердо вважає, що світ наш тримається на добрі та любові. Саме цього він і зичить всім своїм односельцям.

Людмила РОДІНА.

Лютинськ

Основні урочистості відбулися в центрі Лютинська. Для дошкільнят і молодших школярів були встановлені атракціони. Працювало декілька торгових точок. Для всіх гостей було зварено уху і виготовлено гіганський сендвіч. У Будинку культури пройшов святковий концерт. Помічник народного депутата Василя Яніцького Адам Кузьмич провів від імені депутата нагородження воїнів АТО, громадських активістів села та подарував дитячому садочку великий новий телевізор. Свято відвідало значна кількість односельчан і вдалося воно яскравим і змістовним. Жителі дякують організаторам свята за цікаве дійство.