Мої вірші – наче мої діти

Ольга Захарівна Грейнер народилась на Дубенщині, згодом закінчила Чернігівський юридичний технікум, працювала спочатку в Радивилові, потім у Дубно. Професійна доля закинула працювати Ольгу Захарівну до Дубровиці. Багато земляків знають і шанують цю чудову жінку, пам’ятають спілкування з нею у нашому місті. Адже поріг управління праці та соціального захисту населення, управління Пенсійного фонду, де трудилася Ольга Захарівна, переступала переважна більшість жителів району. Зараз Ольга Грейнер на заслуженому відпочинку і живе на Київщині. Вона пише прекрасні вірші, які часто читаю у мережі «Фейсбук». Це поезія про життя. З талановитою, чуйною, мудрою людиною і автором прекрасних поезій сьогодні наша розмова.

Ольго Захарівно, яке місце у Вашому серці посідає Дубровиця?

В Дубровиці пройшла найбільша і найважливіша частина мого життя – з 1981 до 2013 року. 30 років працювала у соціальній сфері, спочатку в райсоцзабезі (це тепер управління праці та соціального захисту населення), потім в управлінні Пенсійного фонду України. В Дубровиці пройшла моя юність, там я зустріла свою долю, там народились і виросли наші діти. Все найкраще, найрадісніше, найяскравіше відбулося в моєму житті саме в цьому місті. І, на жаль, все непоправне теж. Осиротіли діти, осиротіла я, відійшли у небуття близькі родичі. Дубровиця дуже дорога мені, я ніби душею приросла до неї, до її неповторних краєвидів, до її працьовитих невтомних людей. За час роботи я спілкувалася з величезною кількістю людей, причому людей похилого віку і людей з особливими потребами. В переважній більшості тільки позитив отримувала від них, з багатьма і досі підтримую зв’язок. На Дубровиччині люди надзвичайно добрі, душевні, працьовиті і наполегливі. Такими пам’ятаю і пам’ятатиму. На роботі познайомилася і з найкращою подругою – Марією Назарівною Поліщук, з якою пліч-о-пліч пройшли всі випробування і досягнення, яка й зараз ніби сестра для мене. Бог посилав і посилає мені хороших людей на життєвому шляху, і я не перестаю йому дякувати за це. Зараз так склалось в моєму житті, що її Величність Доля змінила докорінно моє життя. Я виїхала з Дубровиці, живу на Київщині в сім’ї доньки, милуюся гарними краєвидами, тішуся внучками, скучаю за Дубровицею. Бо старому дереву так важко прижитися на новому місці.

Соціальна сфера, де Ви працювали, – це робота для чуйних і відповідальних. Чи змінила Вас професійна доля?

Робота в соціальній сфері не з легких, особливо, коли пропускаєш через своє серце людські долі, стараєшся хоч чимось (бодай добрим словом) допомогти, коли дивишся трудову книжку людини, а бачиш все її життя. Разом з тим я навчилась бути терплячою, більш вимогливою до себе, навіть мужньою. Це свого часу допомогло мені в боротьбі з важкою онкологією. Бо бачила не один приклад, коли людина боролась, то перемагала, а коли опускала руки, то… Я безмежно вдячна людям, з якими працювала і спілкувалася за роки життя в Дубровиці. А дубровичанам хочу побажати, як і всім людям, здоров’я, благополуччя, миру і мудрості в їх душі, взаєморозуміння і єдності.

У чому полягає сенс слова «щастя» для Вас?

З плином часу змінюється розуміння (та й значення) цього слова. Але завжди це – мов спалах блискавки – неочікувано, трохи лячно і прекрасно. А розумієш це, коли вже розкотисто гримить грім. А ще – щастя, мов маленькі сонячні промінчики, які осявають життя. Пам’ятаю, як в далекому дитинстві хрещений подарував мені аж 10(!) маленьких плиток шоколаду (такі були по 17 копійок, мабуть, 20 грамові, з діагональними поділками), а я все розтягувала насолоду від їх споживання. Ніби дрібничка, але це було моє маленьке дитяче щастя. Тому й пам’ятається. Потім було ще багато таких пам’ятних моментів. Коли вперше стала на ноги після 8 місяців перебування у гіпсові, коли успішно закінчила школу, коли вперше відчула смак поцілунку на губах. Народження дітей, їх перші усмішки, зубки, кроки, їхні успіхи. Внучки-сонечка, які тепер найголовніші, особливо найменша, бо потребує найбільше уваги. Щастя – це справжні друзі, коли ти думаєш, що треба подзвонити, а твій телефон уже подає сигнал, бо твоя подруга телефонує тобі. Це люди, з якими хочеться спілкуватися, хай навіть на відстані. А ще щастя – це можливість просинатись вранці, бачити, як сходить сонце, як виблискує роса на траві, як тьохкає соловейко, як п’янко пахне квітуча липа. Просинатись і відчувати, що просто живеш. От з таких маленьких промінчиків і складається велике сонце по імені «щастя».

 Які людські риси Вам не до вподоби?

 Не люблю фальші, нещирості, підступності, лестощів. Не люблю двояких людей, які з усім і усіма погоджуються. Не люблю обіцяти, знаючи, що не виконаю обіцянку. Не люблю, коли мене переконують, що чорне – це просто забруднене біле.

Читаю Вашу прекрасну поезію і розумію,  поетичне слово – це квіти Вашої душі.

Вірші… Не знаю, як правильно сказати. Це наче діти, яких доля посилає, зароджуються в любові, народжуються в муках, а тоді стають невід’ємною частиною життя. Ніколи не можу писати, так сказати, на замовлення, буває, одне слово чи фраза місяцями пульсує в мозку, а потім в одну мить виливається потоком слів. А що з цього виходить – судити вам, дорогі читачі.

Ось така щира розмова з чудовою Людиною відбулася у нас напередодні Трійці. А щоб більше пізнати душу Ольги Захарівни, яка виливається у вірші, сьогодні пропонуємо Вам поезію талановитої авторки – Ольги Грейнер.

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.

* * *

В хвилину болю, в радості хвилину

Розрадою мені стає світлина,

Де мама молода, а я – дитина.

На хвилях спогадів в минуле лину…

Святкове в мами плаття з крепдешину,

На чорнім тлі рожеві й білі квіти.

«Як підлосту, даси мені надіти?» –

Кажу, гримаску скорчивши невинну…

– Звичайно, дам, а краще – я нашию

Тобі багато плать, моя рідненька.

Лляну голівку ніжно гладить ненька,

Маленькі ручки обвивають шию…

Пронісся час, немов ріка до моря,

Шалений ритм дорослого життя.

І мама відлетіла в небуття,

Залишивши у серці згусток горя,

Моя найменша внученька, матусю,

Вже старша, аніж я на тій світлині.

Сьогодні щиро Богу помолюся,

Щоб зустріч нам послав.

Хоч в сну промінні

До рідних рук вустами притулюся…

* * *

Проріджую моркву.

Зозуля кує,

Акації пахнуть медово,

А сонце у краплях роси виграє

Усміхнено і веселково.

У кроні каштана палають свічки

Захоплююче, мерехтливо.

Пливуть, наче хмари по небу, думки,

Тихенько, неспішно, ліниво.

Сіра зозуля, на думку спада,

Щороку безжально й жорстоко

Своїх зозулят в чужі гнізда вклада,

А потім кує одиноко...

Та й серед людей є зозулі такі,

Що ніг під собою не чують.

Лишають дітей, забувають батьків

І роду свого не шанують…

Проріджую моркву.

Вже й спина пече –

Не дивно, літа ж не дівочі,

І цівкою піт з-попід хустки тече,

Втомились напружені очі.

З дитинства ж таке в мене правило є:

Завершувати розпочате.

Останній рядочок.

Зозуля кує,

Вертаюсь, стомившись, до хати.

Я дякую Богу,

що сили дає

Боротись, любити, писати.

* * *

Їду в Дубровицю, серце хвилюється,

Душу охоплює щем.

Ніжною зеленню травень хизується

І поливає дощем.

Їду в Дубровицю, з громом і зливою.

Як вже давно не була

В місті, в якому була я щасливою,

Де моя юність пройшла.

Для свіжого ока місто змінилося,

Парк за два роки підріс,

Місць відпочинку багато з’явилося –

Втіха малій дітворі.

Велично костел куполами спинається

В неба безмежну блакить.

На башті годинник не зупиняється,

І ніби з часом уперто змагається –

Б’є щогодини, здається – щомить.

Стрілись, нарешті, з подружкою кращою,

Містом гуляємо вдвох.

Світлини з Іулянією Гольшанською

Та з знаком «до міста любов».

І тістечко з кремом, і кави горнятко,

В кав’ярні – приглушений джаз.

Складаємо, мов до зернятка зернятко,

Новин і спогадів пазл.

Бог допоміг і сусідок побачити,

Й двір, у якому жила.

Наче із юністю на побачення

Шанс мені доля дала.

В місце спочинку і вічного спокою,

Тих, хто пішов назавжди,

На цвинтар пішла, сьогодні ж день

проводів,

З букетом свіжих гвоздик.

Серце від болю й тривоги забилося –

Стільки могилок нових.

А в голові мимохіть прохопилося –

Скоро й мені вже до них…

Небо похмуре, а зелень всміхається,

Вмита весняним дощем.

Їду з Дубровиці… серденько крається,

Душу охоплює щем…

Тихо надія з містом прощається:

«Я повернуся іще і іще»…

НАПІВЖАРТОМА

В перегонах і

суперечках

Намагаймося

не забувати:

З зерен жита

не виросте гречка,

Що посієм – те й будем

збирати.

І (вкотре!) граблі

під ногами

Знов лежать, підступно,

зловтішно.

Коли б все відбувалось

не з нами,

То було би, може,

і смішно…

Так, цеглинка – ще

не будинок,

А одна краплинка –

не море.

Та з найменших таких

частинок

І складається Успіх

чи Горе…

Вибір маєм зробити

мудрий,

Так, щоб потім

не жалкувати,

Й не шукати компактної

пудри

Від грабель синці

маскувати.

* * *

Колючий вітер хмари крає,

Хова в них сонечко від нас...

Весна розгублено зітхає,

Обійми вітру розмикає ,

Як я твої... наш вогник згас...

Терпи , душе, усе минає.

Загоїть рани лікар-час...

ВСІМ МОЇМ ДРУЗЯМ

Ніжний промінчик

Осяяв фіранку,

Сонечко встало.

Доброго ранку!

Доброго ранку

Всім друзям, знайомим,

Кави горнятко

Чи чаю з лимоном,

Чи з бутербродом,

Чи з круасанчиком,

Миру й добра вам

З цим сонячним зайчиком,

Що посміхається

Через фіранку.

Все буде файно!

ДОБРОГО РАНКУ!

Ольга Грейнер.