понеділок, 8 липня 2019 р.


Мої вірші – наче мої діти
Ольга Захарівна Грейнер народилась на Дубенщині, згодом закінчила Чернігівський юридичний технікум, працювала спочатку в Радивилові, потім у Дубно. Професійна доля закинула працювати Ольгу Захарівну до Дубровиці. Багато земляків знають і шанують цю чудову жінку, пам’ятають спілкування з нею у нашому місті. Адже поріг управління праці та соціального захисту населення, управління Пенсійного фонду, де трудилася Ольга Захарівна, переступала переважна більшість жителів району. Зараз Ольга Грейнер на заслуженому відпочинку і живе на Київщині. Вона пише прекрасні вірші, які часто читаю у мережі «Фейсбук». Це поезія про життя. З талановитою, чуйною, мудрою людиною і автором прекрасних поезій сьогодні наша розмова.




Ольго Захарівно, яке місце у Вашому серці посідає Дубровиця?
В Дубровиці пройшла найбільша і найважливіша частина мого життя – з 1981 до 2013 року. 30 років працювала у соціальній сфері, спочатку в райсоцзабезі (це тепер управління праці та соціального захисту населення), потім в управлінні Пенсійного фонду України. В Дубровиці пройшла моя юність, там я зустріла свою долю, там народились і виросли наші діти. Все найкраще, найрадісніше, найяскравіше відбулося в моєму житті саме в цьому місті. І, на жаль, все непоправне теж. Осиротіли діти, осиротіла я, відійшли у небуття близькі родичі. Дубровиця дуже дорога мені, я ніби душею приросла до неї, до її неповторних краєвидів, до її працьовитих невтомних людей. За час роботи я спілкувалася з величезною кількістю людей, причому людей похилого віку і людей з особливими потребами. В переважній більшості тільки позитив отримувала від них, з багатьма і досі підтримую зв’язок. На Дубровиччині люди надзвичайно добрі, душевні, працьовиті і наполегливі. Такими пам’ятаю і пам’ятатиму. На роботі познайомилася і з найкращою подругою – Марією Назарівною Поліщук, з якою пліч-о-пліч пройшли всі випробування і досягнення, яка й зараз ніби сестра для мене. Бог посилав і посилає мені хороших людей на життєвому шляху, і я не перестаю йому дякувати за це. Зараз так склалось в моєму житті, що її Величність Доля змінила докорінно моє життя. Я виїхала з Дубровиці, живу на Київщині в сім’ї доньки, милуюся гарними краєвидами, тішуся внучками, скучаю за Дубровицею. Бо старому дереву так важко прижитися на новому місці.
Соціальна сфера, де Ви працювали, – це робота для чуйних і відповідальних. Чи змінила Вас професійна доля?
Робота в соціальній сфері не з легких, особливо, коли пропускаєш через своє серце людські долі, стараєшся хоч чимось (бодай добрим словом) допомогти, коли дивишся трудову книжку людини, а бачиш все її життя. Разом з тим я навчилась бути терплячою, більш вимогливою до себе, навіть мужньою. Це свого часу допомогло мені в боротьбі з важкою онкологією. Бо бачила не один приклад, коли людина боролась, то перемагала, а коли опускала руки, то… Я безмежно вдячна людям, з якими працювала і спілкувалася за роки життя в Дубровиці. А дубровичанам хочу побажати, як і всім людям, здоров’я, благополуччя, миру і мудрості в їх душі, взаєморозуміння і єдності.
У чому полягає сенс слова «щастя» для Вас?
З плином часу змінюється розуміння (та й значення) цього слова. Але завжди це – мов спалах блискавки – неочікувано, трохи лячно і прекрасно. А розумієш це, коли вже розкотисто гримить грім. А ще – щастя, мов маленькі сонячні промінчики, які осявають життя. Пам’ятаю, як в далекому дитинстві хрещений подарував мені аж 10(!) маленьких плиток шоколаду (такі були по 17 копійок, мабуть, 20 грамові, з діагональними поділками), а я все розтягувала насолоду від їх споживання. Ніби дрібничка, але це було моє маленьке дитяче щастя. Тому й пам’ятається. Потім було ще багато таких пам’ятних моментів. Коли вперше стала на ноги після 8 місяців перебування у гіпсові, коли успішно закінчила школу, коли вперше відчула смак поцілунку на губах. Народження дітей, їх перші усмішки, зубки, кроки, їхні успіхи. Внучки-сонечка, які тепер найголовніші, особливо найменша, бо потребує найбільше уваги. Щастя – це справжні друзі, коли ти думаєш, що треба подзвонити, а твій телефон уже подає сигнал, бо твоя подруга телефонує тобі. Це люди, з якими хочеться спілкуватися, хай навіть на відстані. А ще щастя – це можливість просинатись вранці, бачити, як сходить сонце, як виблискує роса на траві, як тьохкає соловейко, як п’янко пахне квітуча липа. Просинатись і відчувати, що просто живеш. От з таких маленьких промінчиків і складається велике сонце по імені «щастя».
 Які людські риси Вам не до вподоби?
 Не люблю фальші, нещирості, підступності, лестощів. Не люблю двояких людей, які з усім і усіма погоджуються. Не люблю обіцяти, знаючи, що не виконаю обіцянку. Не люблю, коли мене переконують, що чорне – це просто забруднене біле.
Читаю Вашу прекрасну поезію і розумію,  поетичне слово – це квіти Вашої душі.
Вірші… Не знаю, як правильно сказати. Це наче діти, яких доля посилає, зароджуються в любові, народжуються в муках, а тоді стають невід’ємною частиною життя. Ніколи не можу писати, так сказати, на замовлення, буває, одне слово чи фраза місяцями пульсує в мозку, а потім в одну мить виливається потоком слів. А що з цього виходить – судити вам, дорогі читачі.
Ось така щира розмова з чудовою Людиною відбулася у нас напередодні Трійці. А щоб більше пізнати душу Ольги Захарівни, яка виливається у вірші, сьогодні пропонуємо Вам поезію талановитої авторки – Ольги Грейнер.

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.

* * *
В хвилину болю, в радості хвилину
Розрадою мені стає світлина,
Де мама молода, а я – дитина.
На хвилях спогадів в минуле лину…
Святкове в мами плаття з крепдешину,
На чорнім тлі рожеві й білі квіти.
«Як підлосту, даси мені надіти?» –
Кажу, гримаску скорчивши невинну…
– Звичайно, дам, а краще – я нашию
Тобі багато плать, моя рідненька.
Лляну голівку ніжно гладить ненька,
Маленькі ручки обвивають шию…
Пронісся час, немов ріка до моря,
Шалений ритм дорослого життя.
І мама відлетіла в небуття,
Залишивши у серці згусток горя,
Моя найменша внученька, матусю,
Вже старша, аніж я на тій світлині.
Сьогодні щиро Богу помолюся,
Щоб зустріч нам послав.
Хоч в сну промінні
До рідних рук вустами притулюся…
* * *
Проріджую моркву.
Зозуля кує,
Акації пахнуть медово,
А сонце у краплях роси виграє
Усміхнено і веселково.
У кроні каштана палають свічки
Захоплююче, мерехтливо.
Пливуть, наче хмари по небу, думки,
Тихенько, неспішно, ліниво.
Сіра зозуля, на думку спада,
Щороку безжально й жорстоко
Своїх зозулят в чужі гнізда вклада,
А потім кує одиноко...
Та й серед людей є зозулі такі,
Що ніг під собою не чують.
Лишають дітей, забувають батьків
І роду свого не шанують…
Проріджую моркву.
Вже й спина пече –
Не дивно, літа ж не дівочі,
І цівкою піт з-попід хустки тече,
Втомились напружені очі.
З дитинства ж таке в мене правило є:
Завершувати розпочате.
Останній рядочок.
Зозуля кує,
Вертаюсь, стомившись, до хати.
Я дякую Богу,
що сили дає
Боротись, любити, писати.
* * *
Їду в Дубровицю, серце хвилюється,
Душу охоплює щем.
Ніжною зеленню травень хизується
І поливає дощем.
Їду в Дубровицю, з громом і зливою.
Як вже давно не була
В місті, в якому була я щасливою,
Де моя юність пройшла.
Для свіжого ока місто змінилося,
Парк за два роки підріс,
Місць відпочинку багато з’явилося –
Втіха малій дітворі.
Велично костел куполами спинається
В неба безмежну блакить.
На башті годинник не зупиняється,
І ніби з часом уперто змагається –
Б’є щогодини, здається – щомить.
Стрілись, нарешті, з подружкою кращою,
Містом гуляємо вдвох.
Світлини з Іулянією Гольшанською
Та з знаком «до міста любов».
І тістечко з кремом, і кави горнятко,
В кав’ярні – приглушений джаз.
Складаємо, мов до зернятка зернятко,
Новин і спогадів пазл.
Бог допоміг і сусідок побачити,
Й двір, у якому жила.
Наче із юністю на побачення
Шанс мені доля дала.
В місце спочинку і вічного спокою,
Тих, хто пішов назавжди,
На цвинтар пішла, сьогодні ж день
проводів,
З букетом свіжих гвоздик.
Серце від болю й тривоги забилося –
Стільки могилок нових.
А в голові мимохіть прохопилося –
Скоро й мені вже до них…
Небо похмуре, а зелень всміхається,
Вмита весняним дощем.
Їду з Дубровиці… серденько крається,
Душу охоплює щем…
Тихо надія з містом прощається:
«Я повернуся іще і іще»…

НАПІВЖАРТОМА
В перегонах і
суперечках
Намагаймося
не забувати:
З зерен жита
не виросте гречка,
Що посієм – те й будем
збирати.
І (вкотре!) граблі
під ногами
Знов лежать, підступно,
зловтішно.
Коли б все відбувалось
не з нами,
То було би, може,
і смішно…
Так, цеглинка – ще
не будинок,
А одна краплинка –
не море.
Та з найменших таких
частинок
І складається Успіх
чи Горе…
Вибір маєм зробити
мудрий,
Так, щоб потім
не жалкувати,
Й не шукати компактної
пудри
Від грабель синці
маскувати.
* * *
Колючий вітер хмари крає,
Хова в них сонечко від нас...
Весна розгублено зітхає,
Обійми вітру розмикає ,
Як я твої... наш вогник згас...
Терпи , душе, усе минає.
Загоїть рани лікар-час...
ВСІМ МОЇМ ДРУЗЯМ
Ніжний промінчик
Осяяв фіранку,
Сонечко встало.
Доброго ранку!
Доброго ранку
Всім друзям, знайомим,
Кави горнятко
Чи чаю з лимоном,
Чи з бутербродом,
Чи з круасанчиком,
Миру й добра вам
З цим сонячним зайчиком,
Що посміхається
Через фіранку.
Все буде файно!
ДОБРОГО РАНКУ!
Ольга Грейнер.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар