Олександр Лущик:

«Найкраща  робота  –  оплачуване  хобі»

Сучасна молодь вміє мріти і не боїться діяти. Щораз в цьому переконуюсь завдяки інтерв’ю з талановитими хлопцями й дівчатами. Ось і сьогодні хочу читачів познайомити з Олександром Лущиком. Кілька років тому він змінив луцький офіс на столярну майстерню в Бересті. Пробував, набивав гулі, втім продовжував вперто вчитись. І як результат – нині його шафи та кухні дарують затишок господарям по всій Україні.

Любов до столярства у Олександра напевно закладена генетично. В родинному будинку завжди пахло свіжоструганим деревом – кругом стоять майстерно виготовлені татом роботи. Попри це, в дитинстві Сашка  батькова справа мало цікавила. В нього були інші плани та інтереси. Вступив до волинського вишу на соціолога. Згодом за спеціальністю влаштувався у луцьку компанію.

«Бізнесмен та мільйонер Василь Хмельницький колись гарно сказав – не потрібно все життя ганятися у пошуках справи до душі. Треба зробити так, щоб твоя нинішня робота стала класною. Не жалітись, а вдосконалюватись. Бо багато залежить від нас. Ось і я хотів розвитку нашій компанії, пропонував ідеї, але залишився не почутим. Тож вирішив змінити вектор. Люди часто бояться руйнувати свою стабільність і ризикнути у пошуках чогось кращого. Моє переконання – не треба стояти на одному місці. Виробництво меблів спочатку було просто захопленням, яке мені подобалось.  Але як кажуть, найкраща робота – оплачуване хобі. Так і вийшло».

«То для столярства треба іскра таланту чи вистачає бажання?» – допитуюсь у майстра.

«Головне бажання, а ще спрага до знань. Зараз ми живемо у 21 столітті, з безмежною кількістю інформації. Можна запросто знайти купу книжок, відеоуроків, як зробити найпростіше ліжко чи кухню. Відшукати людей, які можуть навчити і підказати. Я, наприклад, їздив до Хмельницька, де є величезні підприємства з виготовлення меблів. Далі пробувати, набивати гулі, але не зупинятись. Я починав працювати за дуже хорошим правилом, яке запозичив з інтерв’ю одного програміста. Він цікавився програмуванням, йому це подобалось, але на рівні аматора. І ось якось приходить до нього знайомий і просить «написати» сайт. Він цього звісно не вмів, але з впевненістю погодився, попросивши два місяці. За цей час все настільки досконально вивчив, що в підсумку клієнт залишився задоволеним.  В мене той же принцип. Люди  просять – я погоджуюсь. Стараюсь все виконати в термін, що не розумію, вивчаю і консультуюсь. Бо всього не можна знати. Потрібно весь час розвиватися».

Свої перші «столярські» кроки Олександр згадує з посмішкою. Це були полички для квітів. В класі, де вчився хлопець, не було вазонів. І він захотів це виправити. Яка тоді гордість розпирала школяра, бо зробив підставки для зелених декорацій сам, без допомоги і нагляду тата. Ще довго ті полички служили закладу.

Нині ж у арсеналі столяра, чого тільки немає – шафи, ліжка, кухоні гарнітури, дзеркала, качелі, дитячі колисочки та меблі, вішалки. Навіть нічник у вигляді карти України, підставка для телефону з дерева та дубові музичні колонки. Одним словом, все важко й перелічити. Запитую, а за що братися найцікавіше?

«За щось нове, неординарне, де треба вмикати креатив і здобувати нові знання. Люблю, якщо клієнт дає можливість поекспериментувати. Було в мене замовлення, наприклад, коли робив полички у формі хмаринок в дитячу кімнату. Одна мала вигляд літачка: гвинт крутився і навіть колесика обертались. Цікаво співпрацювати з весільним салоном, для якого роблю арки, підставки для квітів, дерев’яні скриньки для обручок та блокноти. Втім  кожен проект по-своєму захопливий. Моя робота – не рутина. Лише два чи три замовлення повторювались. Постійно доводиться створювати щось різне».

Майстер розповідає, що інколи ідеї чергового творіння, як у справжнього митця, приходять навіть вночі. «В такому разі обов’язково встану і запишу її. Але стараюсь не захоплюватись ідеєю. Бо вона може «поглинути». Спочатку обдумаю, почитаю, подивлюсь на схожі роботи в Інтернеті, прорахую нюанси і лише тоді візьмусь за втілення. Таке правило дієве у всьому. Інакше є ризик «натворити» непотрібного».

Щодня Олександр проводить в майстерні від восьми до десяти годин. «Були моменти, коли поринав у роботу з головою – і до півночі, і до другої ночі. Хотів встигнути все. Але рано чи пізно цим «захльобуєшся», стаєш виснаженим і перестаєш отримувати задоволення. Тому стараюсь все розпланувати. Звечора витрачаю півгодини, аби прописати головні моменти. Навіть на вихідні складаю план. І так насправді легше живеться, бо починаєш встигати все. Неодмінно треба відводити час на самовдосконалення. Перед сном читаю літературу, вивчаю мови. Часто переглядаю блоги, де підприємці діляться своїм досвідом, як відкривали свою справу і з якими проблемами зіткнулись. Такі мотиваційні відео надихають рухатись далі».

Запитую у столяра, що його надихає в роботі і житті?

«Сім’я і музика. Слухаю важкий рок і сучасну електронну музику. Часто підспівую і підтанцьовую, коли роблю замовлення. Може збоку це виглядає дивно, але мені допомагає розслабитись у тяжкій роботі. Одружений вже три роки. Дружина з донькою є найбільшими натхненниками, бо все роблю заради них».

Щось романтичне створювали коханій власноруч?

Якось подарував крісло-гойдалку. А на День Валентина вирізав серце з дерева. Хотілось зробити щось особливе і прийшла така спонтанна ідея.

Коли з непримітного шматка дерева народжується така оригінальна річ – напевно особлива магія… За це любите свою роботу?

Це справді магія. Дивишся на матеріал, а в голові вже вимальовується ціла картина – з цього може бути стіл, а з цього кухня... Люблю свою справу за те, що допомагаю людям втілювати їхні бажання і мрії. 

Кажуть, що дерево оживає в руках майстра, тому, мабуть, дуже важливе відношення і налаштування на роботу?

Мають бути лише позитивні емоції. Коли ж робиш щось через силу, без настрою, краще це відкласти. Я тоді закриваю майстерню і займаюсь іншими справами. Бо інакше можна нічого толкового не зробити і витратити дарма час.

Зараз багато масового виробництва. Як зрозуміти, що річ справді якісна?

Складно сказати. В Луцьку якось бачив італійське ліжко, яке коштувало неймовірних грошей. Воно справді було гарне, чудово вифарбуване, але зроблене з м’якої деревини. І як результат – ніжки з часом полопали. Найкраще разом з майстром особисто вибрати матеріал і обговорити всі деталі. Я зажди наголошую: «ось це буде зручно, а це ні, як це поводитиметься в майбутньому, чому це гарно на картинці, а в житті принесе дискомфорт, чому це варто зробити і навпаки».

Як подовжити «молодість» дерев’яним кухням та шафам?

Все любить догляд. Треба елементарно протирати від пилу і жиру. Такі меблі не люблять води, вологих приміщень, прямих сонячних променів. Навіть добре зроблена річ від цього може потріскатись.

Простежується певна мода на меблі?

Звичайно. Зараз популярними стає сучасний дизайн – прості лінії та кольори, мінімум деталей та різьби. Більш яскравіші моделі замовляють старші люди. А молодь прагне мінімалізму, нових технологій. Зараз вже почали робити так, щоб дверцята відкривались кнопкою, за допомогою пульта чи смартфона. Це звичайно дуже дорого, але для когось виправдано.

Що ще приносить задоволення, окрім столярства?

Пишу різного роду рекламні статті для Інтернет-магазинів. Мені це теж подобається. А задоволення отримую від подорожей. Люблю мандрувати Україною, особливо в гори. Там наче перебуваєш на іншій планеті. Відволікаєшся від усього. Люблю книжки – мотиваційні і художні. Вони розвивають мозок, збільшують словниковий запас, а часом дуже виручають в житті влучною порадою. З останнього найбільше справила враження книга «Доставка щастя» Тоні Шей.

Зараз відчуваєте, що знайшли себе?

Я з тих людей, які готові ще експериментувати. Рухатись вперед.  Не думаю, що це остання моя професія. Мені зараз вона до душі. Хочу в цьому вдосконалюватись - переїжджати до Луцька, розширювати виробництво, виходити на нові ринки. Але якщо буде можливість досягти чогось більшого ще десь – я це зроблю.

Щоб порадили  б молоді?

Здобувати нові знання, вчити мови, читати хорошу літературу. Не боятись ризикувати, вірити в себе. Створювати щось своє. Ніхто не каже, що буде легко і одразу все вдасться. Але з чогось починати треба. Вершини підкорюються поступово. Варто просто докласти трохи прагнення, сміливості і бажання.

Леся КОНДРАТИК.