* Подих історії від Григорія Яцути

Весняні свята

(Продовження. Початок у № 24)

Повсякденне життя для наших пращурів дає немало причин, що викликали різного роду звичаї і вірування, які стосувалися найважливішого життєвого питання – хліба насущного, щоденного. Ніколи не маючи достатньо самого хліба, постійно харчуючись ним обов’язково з домішками, наші предки вічно тремтіли за урожай. Бо при невдалому врожаї довгий час приходилося жити впроголодь. Тому ще з дохристиянських часів вони вірили в різних добрих істот, які Бог посилав з неба охороняти і покращувати врожаї людини. Всі ці «боженята і богині» леліяли посіви і не покидали землі, поки господар не завезе урожай в гумно (приміщення для зберігання зернових у снопах). З’являлися вони на землю з першими весняними променями.

Вірили, що першою з’являлася красуня Ляля (Лялька). Зиму вона сиділа замкненою на високій горі. З наближенням весни предки зверталися з молитвами до Бога, Пресвятої Богородиці, святого Благовіщення скоріше прислати Лялю, щоб «Земля одишла, да красна весна до нас пришла» (Ляля – втілення благодатного весняного сонця). Співалося в одній з веснянок. Бог нарешті посилав пташок з золотими ключами, якими ті відмикали темницю, і Ляля виходила на світ Божий. Траплялося це, за народними віруваннями, 25 березня. Тому в цей день від радості ніхто вже не працював: «Пташка навіть собі гнізда не будує» (Наветь пташка собі кубла не в’є). Всі з піснями, пирогами йшли на зустріч Лялі і звали, «гукалі» її: «Приходь найскорій». А щоб Ляля краще чула це гукання, дівчата виходили на Хилінську гору, або просто вилазили на гумно і звідси її кликали.

Вважали, що 22 квітня, коли весна вже почалася, а значить, винуватиця весни –Ляля прийшла. Дівчата в честь її приходу святкували свято, яке по імені винуватиці звалося «Ляльником». На зелений луг приходили дівчата і вибирали найкрасивішу між собою. Одягали її у все біле. Шию, руки, стан перев’язували свіжою зеленню. На голову одягали вінок з живих квітів. З дерну робили трон і садовили на нього дівчину – Лялю. Вибір в Лялі, і навіть проста назва дівчини Лялею, Лялькою, є найвищою похвалою її вроди. Навкруги розстеляли принесені їстівні припаси і плели та розкидали зелені вінки. Дівчата водили кругом Лялі хоровод і все просили її дарувати в цьому році урожай на жито і пшеницю в полі і в городі. Потім дівчата почергово сідали біля ніг Лялі і отримували від неї вінок. Після цього починалося святкове частування. На останок дівчата розбирали собі на пам’ять зелень, якою була прибрана Ляля.

У височан цей звичай в побуті не зберігся. Але місце, де відбувалося це дійство, тобто урочище над Старим Случем, під Хиліном, де святкувалася весна – Ляля, збереглося і до цих пір носить назву «Ляльчиха».

Раділи предки приходу Лялі і дуже багато надій покладали на неї. Від неї чекали і урожаю, і вінка-щастя, і кохання в житті. Вірили, що це правда. Що сама по собі красуня Ляля дуже добра – все готова зробити. Але їй заважає нечиста сила, яка всіляко шкодить благополуччю людини. Щоб благодатний вплив весняного сонця – Лялі був не таким сильним. Бо нечистий збирав над землею тумани, хмари і закривав від людини сонце. На захист людині, на допомогу Лялі, Бог посилав Перуна, який розганяв нечисту силу.

Вірили, що Перун – то красивий юнак: високого росту, широкоплечий, з великою головою, чорнявий. Борода довга, золотиста. Очі чорні. В лівій руці – колчан зі стрілами, а в правій – вогняний лук. Як тільки з’являвся нечистий, то починав шкодити людині. Тоді Перун пускав свою вогняну стрілу. Діставалося від Перуна і людині, коли вона творила недобре. Тільки тут Перун спочатку стукав по небу (гримів), даючи людині знати, що на небі відомі його погані наміри. Якщо людина не боялася його попереджень і продовжувала виконувати свій задум, Перун пускав в її молотом і вбивав на місці або бив у хату людини вогняною стрілою. Хата загорялася, і гасити її було великим гріхом. І жити в такій хаті не можна було. В це вірять і сьогодні. Після такої пожежі, вірили наші предки, там завжди можна знайти перунову стрілу (блискавку). А викопані древ’яні шаблі, сокири, наконечники стріл ще сильніше підтримували віру предків у Перуна. Для них рівнозначними були слова «перун і грум (грім)». До речі, неподалік Висоцька, на лузі між Бродцем і Висоцьком, є велике польове урочище Громлів’є або Громівля, колись воно було обрамлене навколо тисячолітніми дубами. На ньому, ймовірно, було розташоване язичницьке капище. Бо його височани боялися розорювати, через часті громовиці, які траплялися там щороку. Стали на ньому сіяти зернові голландські колоністи, які переселилися до нас у 1811 році, і вже починаючи з сорокових років минулого століття, господарювали тут колгоспники. Тепер це поле стало зовсім голе через повністю знищені браконьєрами старезні дуби.

Предки вірили, що дякуючи Перуну, благодатний вплив Лялі не паралізувався. Весна все ж вступала в свої права. На полях появлялася зелень. Викликав цю зелень із землі Ярило – молодий хлопець-красень. Їздив він на білому коні у білому одязі. На голові у нього був вінок з живих польових квітів. а в лівій руці – жменя житнього колосся. Ярила, як і Лялю, дівчата вітали на святі 27 квітня. Дівчину одягали у все біле, саджали на білого коня. Навколо водили хоровод, постійно співаючи, вихваляли Ярила, бо він впливав магічною силою на урожай: де тільки стане ногою, там уже жито – копою; а куди тільки погляне – там зацвітає. Дякуючи Ярилові, піднімалися перші сходи і поля та починали зеленіти. Для зміцнення ніжних сходів потрібні особливі турбота і догляд. Лише одна несприятлива умова, то сходи, а з ними і урожай – загинуть. Тож вірили, що для охорони сходів Бог і посилає на землю святих Юрія і Миколая. Вірили, що Юрій є у Бога ключником. Обов’язки його по відношенню до сходів були такі: він щовечора йшов до Бога, брав у нього золоті ключі, відмикає ними землю і випускав на землю росу. Цією росою Юрій вкривав ніжні сходи для збереження їх від нічних холодів. А також освіжав їх від денної спеки. А товариш Юрія, Миколай слідкував, щоб для сходів грунт був добрий. Щоб жито не вимокло, або не висохло. Тому Миколай, де жито вимокало – підсушував, а де може висохнути – зволожував. Дякуючи Юрію і Миколаю, сходи укріплювалися і росли швидше і швидше і скоро озимина починала «колосовать» (викидати колос).

Вдячні предки на 29 квітня випікали великий бохон (паляницю) хліба і з смолоскипом несли його в поле. Хліб ніс красивий хлопець-юнак, зодягнений у весняну зелень. В полі тричі обходив засіяне поле і розташовувався на межі. Старики розпалювали велике вогнище, залишаючи біля нього порожнє місце. Там клали обрядовий хліб. Дівчата розсівали на нього зерно жита та інше. Присутні розташовувалися навколо вогнища і святкували аж до пізньої ночі. Потім брали пиріг, ділили його та розходилися додому.

У глибоку давнину на честь Миколая предки справляли «Свічку». Кожна хата щороку по черзі збирала цілий рік віск і виготовляла з нього величезну свічку, яка іноді важила до двох пудів (16 кг). 9 травня ця свічка ставилася в діжку з житом перед образами. Тоді запрошували священника і служили молебень. Свічку окроплювали святою водою. Причт і всіх, хто зібрався на це дійство, садовили за столи і пригощали обідом. Свічка потім відносилася в церкву і ставилася перед іконою Чудотворця Миколая. Образ Його і понині у Висоцьку є найбільш шанованим.

Після 9 травня найважливішим християнським святом вважається Духів день (другий день Трійці). В селянському побуті наступав найщасливіший і найвеселіший час: жито вже починає квітувать (цвісти), і господар радів, що праця його даремно не пропала. Появу квітів предки пояснювали тим, що в цей час, непомітно, Свята Трійця в полі гуляла і квіт накидала. В цей щасливий час і вся природа вдягалася в суцільну і дозрілу зелень. Тому вони цей веселий період називали «Зеленими святами» і все: ікони, хату, двір, подвір’я вбирали зеленими гілками, татарніком (стебла аїру). Відвідували могили родичів на кладовищі з гілками дуба, берези, клена, липи та залишали їх на могилах.

Продовження згодом...

Маємо те, що маємо

Органи місцевого самоврядування представляють одну з гілок влади на місцевому регіональному рівні у вигляді районних, міських, сільських, селищних рад. Формуються вони з представників, яких ми як виборці делегуємо до їхнього складу. Обраним депутатам довіряємо право в межах законодавства представляти і захищати права виборців.

Все тече, все змінюється. Змінилося ціле століття: 20-ий на 21-ий вік, але нічого не змінюється після кожних чергових виборів. Продовжують діяти ті ж самі правила «домовленостей» і голосування «за командою». Це підтверджують результати проведеного так званого «конкурсу» в Дубровицькій районній раді 9.06.2010 р. на заміщення вакантної посади керівника нашої центральної лікарні.

Під час проведення вищеназваної процедури не були створені рівні права і можливості з відбору учасників по допуску до участі в конкурсі.

Наведу цитату двох членів конкурсної комісії від 19.05.2020р. (прізвища упускаю) «… простий лікар, який має 20 років стажу та вищу категорію і не має спеціалізації «Організація і управління охороною здоров’я» не може брати участі у конкурсі». Хто за це проголосував, то й сам 9.06.2020 р. порушив цей конкурсний  заповіт, і своїми руками при однакових можливостях інших претендентів без спеціалізації з управління допустив лише одного з учасників. Хочеться їм задати питання: «А як це розуміти «простий лікар», а який ще може бути?». Це, склалося в мене враження, була гра в «демократичний» конкурс на користь одного з кандидатів, нехтуючи вимогами закону.

Багато запитань виникає до передумов, які накопичувалися за півтора місяці до конкурсу на директора КНП «Дубровицька ЦРЛ».

Перше. Чому за добу до проведення в РДА оголошеного конкурсу на вакантну посаду головного лікаря ЦРЛ проводиться терміново позачергова сесія райради і в авральному порядку змінюють орган управління ЦРЛ, яким ще з 1996 року була РДА? Зауважте, це відбувається в період епідемії коронавірусу, під час активного реформування другої ланки медицини і за декілька місяців до виборів в місцеві органи влади.

Друге. Чому розривають структуру підпорядкування ЗОЗ району, вибірково забравши «під крило» районної ради виключно одну центральну районну лікарню, а районний центр первинної медико-санітарної допомоги і стоматполіклініка залишаються при РДА?

Третє. Чому така «підвищена» турбота проявилася саме зараз, протягом останніх двох місяців? Адже були часи набагато складніші: криза з виплатою зарплат, коли працівники лікарні писали за «власним» бажанням заяви без збереження заробітних плат, а пацієнти оплачували під виглядом благодійних внесків кожний аналіз і обстеження на обладнанні, закупленому за кошти платників податків? Не хочу думати, що винятково заради керівного крісла головного лікаря... Та все ж такий висновок напрошується. 

Четверте. Чому не було організовано депутатами жодної зустрічі з колективом лікарні, в т.ч. не бачили ми й представників постійної комісії з охорони здоров’я при райраді щодо вирішення проблем ЗОЗ, який є опорним для надання медичної допомоги в цілодобовому режимі мешканцям району?

П’яте. А, може, так утаємничено все-таки готували «висококваліфікованих менеджерів» в галузі охорони здоров’я протягом чотирьох років? І тоді, запитується, для чого був цей конкурс, якщо все вже було заздалегідь вирішено у досить вузькому колі?

Не хочеться допускати думки, що ми знову через короткий період повернемося до умов праці, де діє основний принцип: «друзям – все, а ворогам – закон». Я розумію, що один в полі не воїн, тим більше, якщо військо мовчки схиляє голови.

Марія ВАЩИШИНА,

лікар вищої кваліфікаційної категорії КНП «Дубровицька ЦРЛ».

Cправи медичні

Через газету «Дубровицький вісник» я звернувся до керівника стоматполіклініки і колективу знайти порозуміння і вирішити робочі питання, які виникли. Колектив заздалегідь запросив на зустріч М.М. Петрушка на 9 годину 22.06.2020 р. Та, на жаль, ні 22, ні 23 червня його не було, і навіть на дзвінки не відповідав.

Колектив здивований такою поведінкою, а я пояснив їм, що керівник «сумлінно» виконує умови карантину – тримається на відстані, а ще краще піти на самоізоляцію. Гратися в піджмурки – дитяча забава. Рано чи пізно зустріч відбудеться.

Василь СЕМЕНЯКА.

Хто створив РПЦ? Скільки «томосів» має РПЦ?

Події в минулому мають наслідки в сьогоденні і майбутньому.

Це стосується як людського життя, так й історичного процессу

Російська Православна Церква не має Томоса – грамоти визнання з боку Церкви-Матері Вселенського Патріархату. Та проте у диптиху Православних Церков має місце. І ніхто цього не заперечує. Бо кожен народ має право на свою Церкву. Так історично склалося, що московські царі отримали неправдою й підступом визнання. Хтось скаже: «Такий тоді час був. Згадай на Заході були різні інквізиції, спалення і переслідування вчених. А релігійні війни між католиками і протестантами». Та проте одна справа в Європі, інша – на території колишньої Золотої Орди. Ще з середньовіччя в Європі існували парламенти, які обмежували владу королів, імператорів. Церква була незалежною від держави. І ніколи влада не об’єднувалася в одну структуру, як це було у Московській державі. Імперіалізм ставав головним наративом золотоординським, московських, а згодом російських служителів культу. Не Ісус Христос ставав головним у РПЦ, а інший бог – «держава российская от Аляски до Финляндии и Польщи», імперія, народ богоносний і месіанський з царем-богом на престолі. Так було і залишається й донині, від Андрія Боголюбського і Батия, Алєксандра Невського і до Владіміра Путіна. Змінювалися форми, та суть лишалася та ж. Земля Гога й Магога ніколи не родила плоду доброго для споживання людською цивілізацією, який можна було використати для подальшого розвитку. І щоби в повній мірі дослідити РПЦ, як структуру організаційну слід звернутися до історичних джерел.

Першим етапом творення РПЦ як державної структури бачимо під час монгольського нашестя, коли ординці, іновірці-язичники, заборонили своїм воїнам грабувати церковне майно. І тут зіграла не тільки і не стільки Богобоязливість ханів-язичників, а такий собі консенсус з частиною церковної верхівки, суть якого зводилася до постулату «Усяка влада від Бога». Перші «томоси» на церковну діяльність видавали золотоординські хани. А сама Церква у Орді стала ідеологічною і пропагандистською «тьмою» ханського війська. На окупованих теренах вдовбувалося населенню північно-східних окраїн Руси-України  постулат «не боятися Бога, а боятися хана, князя, царя, генсека, президента, бо він є богом і отцем «государства Московского, Российского». А ще ченці, священники РПЦ слугували такими собі співробітниками спеціальних служб, які доносили на інакодумців і невдоволених владою. Звичайно, у Церкви нема заперечень щодо постулату «Вся влада від Бога» і Церкві треба молитися за світську владу, йти до неї, впливати на ті чи інші рішення чиновників, гуманізувати закони, бо саме віруючі є тою Сіллю Землі. На ординсько-московсько-російських теренах постулат «Вся влада від Бога» набрав потворних форм. Російська Православна Церква стала частиною держави. На європейському ж просторі держави існували окремо, а Церква окремо. Звичайно, в європейській історії були такі випадки підкорення державою Церкви. Такі випадки проіснували недовго. І їх можна порахувати на пальцях руки. Церква чинила спротив світській владі. Королям довелося домовлятися з Ватиканом. А з появою протестантизму у XVI столітті такі спроби перестали бути апріорі. Хтось приведе приклад Великобританії, де королі й королеви є главами Англіканської Церкви. Так, королева Єлизавета ІІ є главою Церкви. Реально ж ця Церква існує окремо від держави. 

Наступним одним етапом отримання «томосу» від царя-бога в часи московського середньовіччя (в Європі уже відмовлялися від феодалізму і варварства, наставали часи Відродження, Ренесансу) став етап легалізації Церкви на світовій арені. Московська держава у 1448 році проголосила створення своєї Церкви без Благословення Вселенського Патріарха. Очолив новостворену церкву рязанський єпископ Іона. Процес  легалізацій на світовій арені тривав 141 рік. І то завершальний етап був драматичним для Вселенського  Патріарха Ієремії ІІ. Влада тримала його в заручниках. Під загрозою життя Патріарху довелося підписати лист-визнання Московської Церкви. Навіть не Томос, який мають усі Православні Церкви-Сестри. Шляхом обману, підкупу і маніпуляцій у 1686 році Київська митрополія була насильно приєднана до Московської Церкви. Звичайно, у цій Церкві були спротиви владі. Згадаймо святителя Филипа репресованого, а потім вбитого за наказом Івана Грозного (Лютого). Непослух царю й імперській ідеї жорстоко карався з боку каральних органів Московії, а згодом і Російської імперії.

Зовсім інша ситуація сталася уже за часів Петра І. Замість Патріархату після смерті очільника Церкви Андріана в Російській імперії було створено спочатку Духовна колегія, а потім у 1721 році – «Святейший Правительствующий Синод». Це був державний орган, який управляв Російською Православною Церквою до 1918 року, коли декретом  радянського уряду «відокремили» Церкву від держави. Імператори Всеросійські були «крайними Судиями сей Коллегии».

У перші десятиліття радянської влади Церква і всі віруючі різних конфесій зазнали репресій. Були знищені десятки тисяч священників, котрі не хотіли коритися безбожній владі. З початком Другої світової війни і входженням радянських військ на Західну Україну й Білорусь, постала потреба в контролі над релігійним життям нових громадян СРСР. Якщо були б застосовані попередні методи щодо віруючих, як це мало місце в Наддніпрянській Україні, то Україна б запалала повстанням на релігійному ґрунті. Лаврентій Берія прекрасно розумів це, і тому ще до радянсько-німецької війни 1941-45 років шукав вихід з цієї релігійної ситуації в новоприєднаних колоніях СРСР. Радянське керівництво почало створювати нову Церкву, очолювану функціонерами НКВС з числа священників, які залишилися після репресій та нововисвячених єпископів з числа агентів спецслужб. Правильність цього рішення підтвердилося з початком війни між нацистською Німеччиною та СРСР. Німці, увійшовши на терени України, країн Балтії, Білорусі, виявили в населення потребу у відновленні церковних громад. Німецька окупаційна влада у перший рік війни дозволила відновлювати Божу службу в храмах. Та з осені 1942 року такі дозволи нацистами не видавалися, бо в церквах лунали неоднозначні проповіді. Та й церковні громади часто очолювали агенти НКВС. Щоби відвернути населення окупованих територій та дати стимул до спротиву нацистським окупантам по різні сторони фронту, було прийняте рішення щодо відновлення Патріархії. 4 вересня1943 року Сталін прийняв у себе митрополитів Сергія, Алексія та Ніколая. Після цього був скликаний Собор, на якому був обраний митрополит Сергій (Страгородський). Влада контролювала і управляла Церквою. Цьому приклад директива НКДБ СРСР від 28 вересня 1944 року про скликання Церковного Собору у 1945 році. Відновлені парафії під час нацистської окупації продовжили діяльність уже під радянською окупацією. Фактичним керівником, як і в царські часи, виступала держава. Таким органом була Рада у справах Руськой православної Церкви. На місцях діяли уповноважені цієї Ради. Вони контролювали діяльність священників, фінанси. Ця структура управління проіснувала до 1965 року. Церква й після приходу до влади Леоніда Брежнєва перебувала під керівництвом держави. У 1965 році замість Ради у справах РПЦ, було створено Рада у справах релігій. Так за словами Костянтина Харчова – голови цього органу з 1984-го по 1989 рік, жоден кандидат на посаду єпископа чи іншу високу посаду, будь то член Священного Синоду, не отримував її без згоди ЦК КПРС та КДБ. Патріарх Алексій ІІ признався, що єпископи йшли на компроміси з радянським урядом.

Російська Церква відділена юридично від держави, та не відділена від управління Російською імперією. З 1943 року РПЦ фактично повернулася у владу і стала частиною ідеологічного відділу ЦК ВКП(б) (з 1947 року – КПРС). А з розпаду СРСР зайняла місце самого ідеологічного відділу. Пригадується фотографія першого Собору РПЦ, де замість Ісуса Христа висить портрет «батька народів» Й. Сталіна. Це є зрозумілим людям мислячим, що главою Церкви в СРСР є генеральний секретар ЦК КПРС, а тепер в РФ, з 2000 року президент Росії Владімір Путін. Патріарх чи Митрополит мав у радянський час тільки церемоніальні функції. За таким принципом верховенства церковної влади й побудовані стосунки держави із іншими християнськими конфесіями, мусульманами, прихильниками Будди. Хто в РФ виходить за рамки і стверджує самостійність, інакодумство, виключають із суспільного процесу. Прикладом того є заборона Свідків Єгови, закриття Духовної Академії Баптистів, переслідування прихильників катакомбної Православної Церкви Росії, репресії проти Шамана з Якутії Олександра Габишева, ліквідація в окупованому Криму та на Донбасі релігійних громад, які не хочуть підкорятися імперським наративам «Великой и могучей Российской империи».

У нас, в Україні, між релігійними організаціями і державою побудовані партнерські стосунки, про що свідчать усі настоятелі Церков. Зокрема Митрополит Київський і всієї України Єпіфаній заявив наступне: «Та модель, яка є в російській державі, є неприйнятною для Української церкви. Українська церква завжди покладалася і буде покладатися на український народ. Бо український народ завжди підтримував і буде підтримувати єдину помісну українську православну церкву. Тому в майбутньому я не бачу загрози такого єднання, яке має російська православна церква з російською державою». «Між Церквою і державою повинні бути добрі конструктивні кроки співпраці, а не поглинання. Тому я вірю в те, що і в подальшому Українська Православна Церква буде незалежною, – вона є такою, і буде спільно з державою творити наше майбутнє».

Тарас Баїк, настоятель Свято-Покровського храму

в с. Берестя, протоієрей.