ПІСНЯ НАРОДЖУЄТЬСЯ

З ЛЮБОВІ

«І коли ті літа промайнули? Хіба ж здається, що вісімдесяті жнива на порозі? – каже Марія Олексіївна Корнійчук. – Чудасія в мене з цим днем народження. Мама казали, що народилася я у Петрівку, якраз перед жнивами. А в паспорті записана зовсім інша дата – 24 березня 1940 року.

Тож вже, вважайте, півроку авансом вісімдесятирічна», – сміється ювілярка.

Похмурніє жінка, коли розпитуємо про юність та дитячі роки. Важка то була пора. Жадна на звичні нині дівчачі дрібнички. А іграшки? Скручені з домотканого полотна ляльки - ось вершина дитячих забавок. Розважалися власноруч виготовленими пищалками,  гралися в рухливі ігри - квача чи піжмурки. З ранньої весни до пізньої осені проводили час на вулиці. Трохи подорослішала – вже пасла гусей. Після шостого класу батько  в школу не пустив: «А що з неї вчителька буде?». Сказав пасти корів. Окрім своїх двох, ще мала й «займанки» – так називали ту худобу, що доручали сусіди сторонньому пастуху.

Що пригадаються й зараз з юності? «Був у селі знаменитий гармоніст Василько. От вийде він на село, як заграє. То подружка вже шкребеться у вікно, мовляв, виходь, Марійко, гайда на танці. «Танцювала я невтомно і легко. Зсутеніє тільки, то тихцем із хати і на «вечорки». А там такі веселощі аж за північ, що й додому вертатися не хочеться. А вдосвіта ненька не може добудитися доньку: «Вставай, дівко. Танцювати - ніч вибрикувала б, а вже корови пасти пора. Натягнула спросоння сукенку, а очі злипаються. Ще поки роса ноги морозить, то якось тримаєшся. Бо взуття не було,  бредеш за коровами по стерні боса. Наосліп від нічних гулянок десь ногу наколеш, кров юшить. Землею затер і щоб від корів не відстати – вперед. А вже сонце пригріє – спати так хочеться, хоч плач. Зіб’ємо з такими, як я дівчатами-підпасичами ті корівки докупи і кемаримо про черзі. І вже тоді так себе картаємо за ті нічні танці. А ввечері – знову до гурту», – сміючись згадує Марія Олексіївна своє дівування.

А воно й було зовсім недовгим. Якось прийшов до них в свати Микола  Корнійчук, товариш старшого брата. «Чи ж любила майбутнього чоловіка?» – допитуємося.  «Ой, що я в шістнадцять знала про кохання. Гарний був на вроду. Ще до старшої сестри раніше залицявся. Але батько тоді навідріз відмовив. Мав на приміті іншого, справнішого господаря. А я, ще підлітком зовсім, все підслуховувала, про що ж там воркують Микола з сестрою на лавці під хатою. А вони все гомоніли про буденне – що дощі на перешкоді стануть косовиці, що квочка десь вивела виводок в житті. Тоді молодь була статечна. Дуже сестра не хотіла за нелюба заміж. Плакала гірко, просилася в батька, щоб віддав за Миколу. А він, як назло, вперся, і так його не вмовили ні баба, ні сестра, ні мати. А прожила з тим обраним батьком «господарем» в парі недовго. За три місяці розійшлися, бив він її нещадно. Мстився так за непокору. То потім майнула на заробітки на Південь і там собі знайшла чоловіка до серця. Прожили гарно із другим.  А мені вже дістався Микола. Цього разу батько його за зятя прийняв радо», – продовжує екскурс в минуле ювілярка.

«Сімнадцять літ – дитина з дитиною на руках. Ото мій спогад про перші роки заміжжя. Ногою  колиску гойдаю, а сама куняю над прялкою. Бо ж весна настане, і треба кросна снувати. Який тоді крам був? Все своє – домоткане. Одна розрада – чоловік уважний і свекруха добра. Тридцять три роки прожила з нею під одним дахом душа в душу. Була вона мені ближча за матір. Любила й жаліла, як доньку. Все краще – мені з дитям. Все приказувала, що такого віку і в неї була б донька. Але на останньому місяці вагітності свекруха полола просо. Важко було нагинатися, навколішки ставала, то якась ящірка чи зміюка вжалила коло коліна. Нога спухла, як колода. А дитина народилася через кілька тижнів зовсім квола. Відійшла трохи від пологів та й пішли в поле – і дитя з собою. Поки клопоталися, то десь захлинулася рвотою мала», – отаке тоді було непросте материнство.

А була невістка Марійка чорноокою, в роботі справною, ще й не тільки до танців вдатною, а й до пісень. Всі пішли до колгоспу. І Марійка з Миколою також. То поставили її ланковою. «Рушаємо в поле – співаєм. І льон рвемо – співаємо. І додому вертаємося з піснею», – так починалася їхня знаменита на багато десятиліть Кураська хор-ланка. Співочих дівчат під своє крило взяла тодішня завклубом Ольга Чернявська. Кілька днів збігали ввечері на «співки» і вже опинилися на сільській сцені. Потім був диплом районного огляду художньої самодіяльності. І вже посилають на обласний. «Ми нотної грамоти не знали зовсім. Брали публіку душею. Вкладали в той спів найпотаємніші мрії, своє раннім материнством обірване дівоцтво. Серцем співали», - розказує про ті перші концерти.

Якось після чергового концерту в Дубровиці у далекому 1966 році до кураських молодичок підійшов самодіяльний композитор Дубровиччини Петро Наумович Степанюк. А з 1970 року і до кінця своїх днів (1927-1991) він був незмінним керівником цього колективу.    

Завдяки Петру Наумовичу, його одержимості, заповзятливості з кожною репетицією ретельно відточувалась виконавська майстерність хор-ланки. Вже вони були кращими з кращих.

Під його керівництвом колектив у 1973 році був відзначений  грамотою Президії Верховної Ради України. У 1975 році хор-ланці  присвоєно почесне звання «народний аматорський колектив».

«Був нам Петро Наумович  за друга, порадника, батька. Бо ж, скільки там мали рочків, коли зароджувалася хор-ланка? Двадцять з хвостиком. А він такий статечний, мудрий, людяний. Знайшов підхід до кожного. Вже поспішаємо на репетиції, то й чоловіків з собою тягнемо. Свекруха тільки хитне головою: «Куди ви, діти, натомлені?! Чи ж хочеться…». А й хотілося. Молодість нуртувала, буяла. Хотілося  звісно й співів.

«А скільки курйозів було різних. Вистачило б на цілу повість. Якось поїхали в Білорусію виступати. А їхали не так, як тепер панянки в автобусі. Зверху на вантажівці. Хіба будку хлопці прилаштують зверху на випадок дощу. Ото протрясемося в дорозі, здається, зорі бачим. А вийдем на сцену й все забуваєш. Співали так, що зал не раз зривався оваціями. А ввечері в готелі – свої забавки. Молоді ж всі дівчата та хлопці. Ото зговорилися між собою й вирішили сховати… Степанюкові штани. Дочекалися, щоб задрімав маестро. Підмітили, що на вікні відкрито кватирку, а штани Петро Наумович «для фасону» розложив на підвіконні – щоб стрілок не зіпсувати. То дівчата, як ті вивірки, ящик на ящик і прилаштували  сходинки під вікно. У кватирку перегнулися і поцупили штани у  концертмейстера. Сховала їх Марія Олексіївна собі під матрац. І гигочуть щасливі, дивлячись, що вже вийшов до столу Степанюк в концертних шароварах. Натішилися, насміялися пустунки та й пішли до наставника з повинною. «Ой, дівчата-дівчата, хай вам добре буде», – розсміявся з їх винахідливості.

Об’їздили з хор-ланкою  багато міст України, неодноразово  піднімалися на найпопулярніші виконавські майданчики столиці. Купалися в славі, в нев’янучій через віки українській пісні.

У репертуарі кураської хор-ланки величезна кількість пісень. Це й широко відомі твори прославлених композиторів України, пісні композиторів Рівненщини. Та найбільше їм до вподоби пісні народні. Хор-ланка співає давні веснянки і щедрівки, купальські і петрівські, обжинкові, колискові та сучасні твори. Не одна пара молодят стала на рушничок щастя під весільні обрядові пісні у виконанні колективу:

Не впади, порошино, на весільну стежину,

Де дві долі зійшлися в житті…

Після смерті Петра Наумовича художнім керівником колективу  ось уже майже тридцять літ є Корнійчук Марія Олексіївна. Коли на сцену виходять учасники ансамблю, глядачі наперед знають, що перед ними колектив, який чи не першим в районі на початку 90-х років заспівав повстанські і стрілецькі пісні, що навертають нас до своїх коренів, до свого слова, до своєї історії. Поціновувачі самодіяльного мистецтва вважають ансамбль неповторним художнім колективом. Першооснова цієї неповторності в тому, що своїм співом ансамбль допомагає відроджувати надто дорогі для нас історичні реалії боротьби українського народу за волю і незалежність.

Вже давно минулася молодість. Усі учасниці хор-ланки статечні, поважні бабусі й прабабусі. У самої Марії Олексіївні двоє доньок, четверо онуків та п’ятеро правнуків. Дев’ять років минуло відтоді, як пішов в засвіти її Микола. Доньки також мешкають далеко. Самотньо одній у хаті. Тож і досі пісня – єдина розрада. А ще - вишивання. Довгими вечорами мережить жінка подарунки для онучок та правнуків.

Кілька років тому перенесла Марія Олексіївна тяжку операцію на серці. Це в їхній родині спадкове. Сердечну недугу мав батько. І брат молодший теж.

Кров людська не водиця. Цю істину Марія Олексіївна як ніхто осягнула кілька років тому. Через згущення крові, довелося вдруге дуже швидко поміняти судинні стенти. Довга і тривала реабілітація  супроводжувалася тривалим лікуванням.

Якось в обласній лікарні навіть ледь не засватали. Вподобав чорнооку поліщучку уродженець Радивилівщини. А ще як побачив виступ їхнього колективу по телебаченню, то й зовсім проходу не давав. Все зманював великою пенсією. Аж тринадцять тисяч заробив дідусь на Півночі. Має з сином свій лісопереробний бізнес. Оце шукає господиню в нову хату. Та тільки посміялася Марія Олексіївна на ту пропозицію. Яке вже заміжжя на восьмому десятку? Відповіла наполегливому кавалеру жартома: «Ви гарна партія. Але маю я іншого хлопця. Вже мене зачекався десь в селі Сосновському на вулиці Могилевських». Так замолоду вони з дівчатами називали кладовище.

«Вісім десятків маю за плечима. А от душа й досі юна. І в тій душі завжди – пісня та вишивка. Буває й ві сні привидиться, що десь виступаєм, а перший голос не може вступити. І аж кинешся від  того... Люблю  свою хор-ланку, рідний Кураш, наше Полісся. І пісня народжується з тої любові. Все життя жила тим. До смерті, мабуть, тій любові не зраджу», – каже наостанок ювілярка.

Редакція газети також вітає цю шановану жінку з таким поважним ювілеєм і зичить ще багато-багато світлих та гарних подій на життєвому шляху. А головне – хай ще будуть у нас численні зустрічі на сцені. Бо кожен виступ хор-ланки – це велике свято. З роси та води!

Людмила РОДІНА.