Мріють сісти

за шкільні парти

Хоча надворі літо, багато освітян Дубровиччини не відпочивають. Зокрема, до прикладу, Дубровицький НВК «Ліцей-школа І-ІІ ст.» був досить добре підготовлений до проведення пробного ЗНО, яке відбулося дистанційно. Хоча у цьому передовому закладі району воно мало пройти не вперше, цього року до проведення пробного іспиту для випускників у ліцеї створювалися особливі умови, які відповідали карантинним вимогам. Однак, як ми знаємо, буквально в останні дні перед пробним ЗНО воно було переведене в інший формат. 25 червня у цьому закладі вже провели перше зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) з математики, знову ж таки відповідно до всіх карантинних вимог. А це чималий пласт додаткової підготоки.

Протягом цього тижня освітяни виявляли випускників, які бажають пройти ДПА. Зміни щодо організації випускного освітнього процесу з’являлися чи не щодня, працівникам відділу освіти та нашого райметодкабінету, школярам і їхнім батькам доводиться витрачати чимало часу, щоб зорієнтуватися у процесах і організаційних питаннях. Як результат, дуже мало учнів у районі згодилися писати ДПА. Можна не писати, то й не писали.

Взагалі увага до освітянських питань у суспільстві зараз неабияка. Питання наступного навчального року досить широко обговорюється серед батьків школярів. Всі вони кажуть про те, що дуже втомилися від дистанційного навчання під час карантину і реально не знають, наскільки якісні знання отримали їх діти, адже дуже часто контрольні роботи, тести, завдання писалися разом з татами і мамами. І, зрозуміло, так як учитель наочно пояснить дітям свій предмет, дистанційно ніхто і ніколи не розкаже.

Особливі хвилювання у батьків першокласників. Як сказала мені мама шестирічної Дарини, вона не уявляє, як можна навчити дитину дистанційно писати. Можлива дистанційна форма навчання з першого вересня батьків учнів усіх класів дуже лякає. Діти також хочуть у колективи, до друзів, до вчителів, за якими засумували.

Відразу хочу зазначити, що дистанційний процес втомив і педагогів. Зрозуміло, що прийти у клас, відчути настрій дітей, побачити їх очі, пояснити тему, зрозуміти, наскільки діти цю тему засвоїли – це невід’ємні частини навчального процесу.

Батьки, побоюючись дистанційного навчання з першого вересня, почали збирати підписи під петицією до Президента, з вимогою щоб школярі новий навчальний рік розпочли не вдома, а у шкільних класах.

Є надія, що навчальний рік розпочнеться традиційно для всіх школярів. Однак, все може бути. Саме так я прочитала повідомлення Міністерства освіти і науки:

«Міністерство освіти і науки не переводитиме школи на обов’язкове дистанційне навчання. Навчальний рік 2020/2021 розпочнеться 1 вересня. Формат навчання з 1 вересня буде залежати виключно від епідеміологічної ситуації.  Про це заявила тимчасова виконувачка обов’язків міністра освіти і науки Любомира Мандзій у вівторок, 23 червня.

Рішення про те, чи безпечно буде учням повертатися за парти 1 вересня, будуть приймати комісія ТЕБ та НС та головний державний санітарний лікар на підставі епідеміологічної ситуації і не раніше серпня, ближче до старту навчального року», – зазначила Мандзій, яку цитує пресслужба міністерства, у вівторок 23 червня.

За її словами, зараз Міносвіти готується до нового навчального року. Зокрема, спільно з головним санітарним лікарем готуються вимоги для роботи шкіл в умовах пандемії – за правилами дезінфекції, підготовки приміщень, перебування учнів в школі і т.ін. Міністерство також систематизує досвід освітнього процесу з використанням дистанційних технологій під час карантину в березні-травні 2020 року.

Міністерство має намір оновити законодавство, щоб учням, вчителям та директорам було зрозуміло, як працювати під час карантину і в умовах пандемії.

Зокрема, це стосується Положення про дистанційну форму здобуття загальної середньої освіти, проєкт якої запропоновано для громадського обговорення. Пропозиції до проєкту Положення про дистанційну форму здобуття загальної середньої освіти можна подати до 21 липня 2020 року.

Документ має на меті врегулювати особливості дистанційного навчання саме в закладах загальної середньої освіти, зокрема, на основі досвіду, отриманого під час дистанційного навчання на карантині.

Що додати? Просімо Бога, щоб кількість захворювань на КОВІД-19 у нас падала, і наші дітки безпечно сіли за парти. Але думаю, батьки і надалі наполягатимуть на цьому незалежно від того, як складатиметься епідситуація.

Люба КЛІМЧУК.

Від Франківська до Берліна на велосипедах

Напередодні Дня молоді познайомимо читачів з позитивним та цілеспрямованим 20-річним Петром Садом із Зелені. Хлопець не бачить змалечку. Та усупереч непроглядній темряві, продовжує випромінювати світло і руйнувати стереотипи. Адже грає в шахи, виборює призові місця у спорті, а минулої осені подолав тисячу кілометрів з України до Німеччини на тандемному велосипеді.

Шахи – це спорт, мистецтво та наука

Інтерес до шахів юнаку привили батьки. Коли випадав вільний час, у сімейному колі сідали за гру. Отак маленький Петро завзято переймав від рідних науку вправлятись з фігурами. Ще більше цим захопився, коли поїхав навчатися до Львівської спеціалізованої школи для незрячих і записався там на гурток.

На своє перше юніорське змагання хлопець потрапив в 11 років. Воно проходило в іншому куточку України – в кримському «Артеку». Відтоді він ще не раз побуває на всеукраїнських юніорських шахових турнірах в різних містах. Спогадом про слугує колекція із бронзових, срібних та золотих медалей.

Чесно кажучи, не зовсім уявляла, як незряча людина може наосліп грати в цю інтелектуальну забавку. Петро пояснює, що для цього є особливий інвентар. Шахівниця для спортсменів з вадами зору дещо відрізняється від класичної: білі поля трішки «втоплені», натомість чорні – виступають. У центрі кожної клітинки – отвір, у який вкладається «ніжка» фігури. Тому її не так легко змахнути з дошки. Білі та чорні фігури різняться між собою наявністю рельєфної смужки.

Та головне, що шахові ходи наперед продумуєш в голові, а не перед очима. Інколи доводиться загадувати на кілька кроків вперед. Недарма ж це відмінний тренажер для уяви та розуму, каже хлопець. Шахи – це спорт, мистецтво і наука. Мистецтво, бо має красиві комбінації, етюди. Наука, бо потрібен точний розрахунок. Ну і спорт, бо є напруга, інтрига: можна зробити 30 вдалих ходів і лиш одну помилку, а в результаті програти.

Гра наосліп

У 2016 році Петро відвідав останнє шахове змагання в Одесі і поставив  мистецький спорт на паузу. Натомість його захопило активніше заняття – голбол. Знову ж для мене він став відкриттям. Тому із цікавістю дізналась від Петра про  премудрості спорту.

Голбол – гра для тих, хто не бачить. Тут все по-справжньому: травми, падіння, штрафні, свистки арбітрів та суддів, от тільки в залі серед вболівальників абсолютна тишина, що не притаманно для спортивних змагань. Цей спорт – виключення, тишина є обов’язковою умовою гри. Адже під час матчу гравці покладаються виключно на слух та інтуїцію. І ніщо не повинно завадити спортсмену почути звук дзвіночків всередині м’яча, що летить, і відбити його.

Правила нагадують звичайний футбол: закинути якомога більше м’ячів у ворота суперників та не дати «поцілити» у власні. І це все наосліп. Щоб всі були в однакових умовах, спортсменам одягають спеціальні затемнені окуляри. В кожній команді по троє гравців.

На моє питання, чи голбол – травматичний, хлопець відповідає ствердно. Бо ж м’яч важить немало – майже півтора кілограма. Тож інколи перемога та призові місця дістаються потом і синцями.

Як, наприклад, в його останньому чемпіонаті України. Петро грав за Львівську команду, з якою виборов срібло. Загалом завдяки матчам спортсмену вдалось побувати в багатьох куточках – Харкові, Тернополі, Бахмуті, Полтаві, Львові…

Були поразки та перемоги. «Все-таки спорт є спорт із злетами і падіннями, – додає хлопець. – Але в будь-якому разі він вчить не здаватися, йти до цілі, мотивує і загартовує. А ще допомагає адаптовуватись з моїми особливостями до навколишнього світу».

Мріє допомагати людям

Ще однією цікавою сторінкою у спортивному житті хлопця є участь у велопробігу «Бачу! Можу! Допоможу!». Чотири роки він проходив в Україні. А минулоріч проєкт розширив горизонти і вперше набув статусу міжнародного. Учасники – з порушеннями зору і без – 21 день провели у мандрівці на велосипедах, проїхавши Україну, Польщу та Німеччину.

Ідея велопробігу належить львів’янину Миколі Пеху. Він утратив зір ще у дитинстві. Та це не завадило йому навчатися у Львівському університеті ім. І. Франка та за програмами обміну в США і Англії. Він активно займався громадською діяльністю, організовував пробіги. У 2014-му Микола Пех пішов з життя, але його задуми продовжують втілювати друзі. І саме в його честь пройшов перший тандемний велопробіг.

«Що таке велотандем? Це двомісний велосипед, на якому кермує зряча людина, а позаду – крутить педалі велосипедист з порушеннями зору, – розповідає Петро. – У нашому велопробігу їхало 14 тандемів. Загалом  з організаторами це близько 40 молодих людей з України, Польщі та Німеччини. Таким «кортежем» ми стартували в Івано-Франківську. В дорозі провели три тижні. Не зупиняв навіть дощ. Якось під зливою змушені були крутити педалі цілий день. Маршрут був чітко продуманий, тож намагались від плану не відступати. Лиш по разу під’їжджали поїздом та автобусом. В день долали в середньому 90 кілометрів.

Чи було складно? Та не дуже. Перші два дні дались важко, а потім ввійшов в ритм. Позаду нас їхало два автобуси – в одному були наші речі, в іншому – запасні велосипеди та інвентар. Хто дуже втомився, міг там передихнути. Мені відпочивати не доводилось. В тандемі мандрував  з учасниками усіх національностей. Німецьку трішки знаю і польську розумію, тому спільну мову знайшли.

Впродовж веломарафону мали кілька зупинок. Два дні провели  у Львові, по одному – в Кракові та Катовіце і три дні – в передмісті Берліну. Повсюди відвідували музеї, видатні місця та архітектурні пам’ятки. Фінішною точкою став німецький парламент Бундестаг. Перед нами виступали два німецькі парламентарі. Були в меріях і зустрічались з міськими головами та депутатами і в інших містах. У Львові, наприклад, спілкувались з  Андрієм Садовим. Цей велопробіг був не тільки спортивним, але й пізнавальним та просвітницьким. Було організовано чимало семінарів, тренінгів, зустрічей з цікавими успішними людьми, які ділилися своїми історіями. Одним словом, програма видалась насиченою. Тому емоції від марафону залишились позитивними. Найбільшим враженням стали  люди, з якими познайомився під час мандрівки.

Хотілося б долучитись до велотуру по Україні. В нас він відбувається трішки по-інакшому. Немає такого чіткого планування. Учасники зупиняються на ніч часом в палатках. Під час міжнародного марафону ми ночували в готелях та хостелах. Харчування і проживання забезпечували організатори. До цього заходу долучили багато спонсорів».

Хлопець також зазначає, що за кордоном на порядок розвинутіша інфраструктура для незрячих: «Там кращі умови на переходах. Набагато більше тактильної плитки. На зупинках є спеціальні кнопки, на які натискаєш і можеш дізнатися, яка це зупинка і коли буде найближчий автобус. В самому транспорті озвучують станції. В нас таке теж є, але не всюди. А там і в маленьких містечка все адаптовано для людей з проблемами зору». Сподіваємось, що Україна колись «доросте» до подібного рівня. Стане дружньою до людей з особливими потребами, а не «заковуватиме» їх в чотирьох стінах.

Цього року мій співрозмовник закінчив Львівську школу. Планує вступати до Геніченського медичного коледжу на Херсонщині. «Не люблю бути на одному місці. Я в Геніченську ще не був, значить там навчатимусь», – пояснює свій вибір Петро. Хоче здобути фах  масажиста. Як і його старший брат Анатолій, про якого ми теж розповідали на сторінках газети.

Своє дозвілля хлопець любить проводити за мотивуючими книжками  з психології. Благо, зараз сучасні технології «стирають» межі і  відкривають доступ незрячим до інформації, відео та літератури.

Питаю, про що мріє юнак? «Хотілося б вивчитись, відкрити власну успішну справу і допомагати людям. І звичайно обзавестись в майбутньому щасливою сім’єю».

Молодим людям напередодні Дня молоді зичить не боятися ризикувати, виходити із зони комфорту і прагнути до успіху.

«Бажаю кожному знайти справу до душі. Дуже важливо займатися тим, що тобі подобається. А якщо щось не вдається, не зосереджуватись на поганому і не замикатись в собі. Після темної смуги обов’язково буде світла».

Леся Кондратик.

* Довідково

Голбол вигадали з метою реабілітації незрячих. Після закінчення Другої світової війни по всій Європі з’явилося багато колишніх солдат, які під час бойових дій повністю або частково втратили зір. Так у 1946-му році австрієць Ганс Лоренцен та німець Зепп Райндле придумали голбол. З часом звичайна гра для реабілітації виросла у самостійний спорт. У 1978-му році в Австрії відбувся перший в історії Чемпіонат світу з голболу, а у 1980-му його офіційно включили у програму Параолімпійських Ігор.

Про те, як у 1986 році почули голос громади

Наше майбутнє, майбутнє наших дітей і онуків залежатиме від того, в якому навколишньому природному середовищі ми житимемо. Це залежить від громадянської та екологічної свідомості кожного з нас. Екологічні проблеми зачіпають життєві інтереси кожного громадянина, але їх розв’язання неможливе без спільної активної участі органів державної влади, місцевого самоврядування та громадськості. Сьогодні розкажемо приклад, як небайдужим дубровичанам вдалося змінити наміри влади щодо будівництва у районі шкідливого для екології і небезпечного для здоров’я людей підприємства, а також добитися пільг, для населення, постраждалого від аварії на Чорнобильській АЕС.

Про це згадує ветеран праці, військовий у відставці, колишній керівник групи «Екологія» Євгеній Михайлович Афанасьєв.

– 26 квітня 1986 – вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської електростанції. Хмари Чорнобиля, насичені крупицями урану і графіту, попливли над просторами України і за її межами. Уряд приховував реальний стан справ, назвавши це сильною пожежею. У Чорнобиль були направлені техніка, авіація, велика кількість ліквідаторів. Пожежу вдалося загасити. Стало відомо, що був пошкоджений один із атомних реакторів.

В Дубровиці на той час було спокійно, але про всяк випадок, керівництво дало команду перевірити дозиметри та іншу апаратуру, яка визначає ступінь радіації.

Час йшов: тривожні думки щодо аварії, впевнений, були у багатьох людей. На бавовняно-прядильній фабриці, де працювало близько 2000 людей, була створена (неофіційно) група «Екологія», в яку увійшли працівники цехів та служб. Найбільш активними у групі були: Ольга Миколаївна Ярмоліч, інженер з охорони навколишнього середовища, члени правління – Наталія Таборовець, Сергій Соломенний. Вони проводили роз’яснювальну роботу серед працівників, а з появою дозиметрів обстежили територію фабрики і ближні села, збирали підписи під зверненням у партійні органи влади вищого рівня.

Вважалося, що Чорнобиль далеко, але питання будівництва складу рідкого аміаку на околиці Дубровиці викликало пряму загрозу для всього району (при розгерметизації ємкостей) для людей, тварин, води. Такий трагічний випадок був на сході Союзу. У різні інстанції Рівного та Києва ми писали звернення з проханням припинити будівництво складу, піднімали це питання на обласній профспілковій конференції, особисто зустрічалися з першим секретарем обкому партії Луценком В.І., який побував у Дубровиці на пленумі райкому КПУ, коли першим секретарем райкому було обрано Надію Конечну.

Все районне керівництво було не задоволене роботою ініціативної групи «Екологія» (казали, що вона завдасть шкоди сільському господарству). Нам влаштовували розбірки в кабінеті голови районної ради Воронка. Привід був, адже проти будівництва складу виступили вже тоді, як була підведена залізнична гілка, побудована дорога з асфальтним покриттям. Затрати на це склали 500000 грн.

Найбільш активно проти проєкту будівництва складу аміаку виступили жителі Порубки. Велику допомогу групі «Екологія» надав житель цього села Федір Андрійович Павловець. Завдяки спільним зусиллям, будівництво складу було припинене.

Група «Екологія» слідкувала за радіаційною ситуацією на фабриці та в навколишніх селах. В багатьох місцях показники приладів зашкалювали. Зросла кількість працівників фабрики, які йшли на лікарняне. Зростала захворюваність населення у районі загалом. Говорили, що це пов’язано з погіршенням радіаційної ситуації. Ми вимагали, щоб наш район ретельно обстежили, але це було проігноровано. Тодішній міський голова був проти проведення мітингу у центрі міста щодо вивчення радіаційної ситуації.

Отримавши згоду керівництва фабрики, було проведено годинний протест, в цей час ми провели зустріч з депутатом обласної ради Геннадієм Шевченком. Прийняли рішення, що у разі відмови міського мітингу, будуть вжиті більш серйозні заходи.

Страйк робітників змусив районну владу піти на поступки: до підготовки і проведення мітингу підключили РККПУ на чолі з першим секретарем Надією Конечною, резолюцію мітингу підготував М.І. Хрипта.

Керівництво міста та району було занепокоєне щодо виникнення безпорядків, провокацій. Однак ці побоювання були марні, бо мітинг провели на стадіоні, на високому рівні. Втручання правоохоронних органів не знадобилося. Виступало багато людей, всі говорили про загальні проблеми жителів району, які необхідно першочергово вирішувати.

На мітингу виступили: Н.К. Конечна – перший секретар райкому КПУ, Л.А. Тоюнда – голова райкому профспілки, Г.М. Шевченко – головний санітарний лікар, депутат обласної ради, П.П. Кузін – начальник райво, Н.І. Торчило – медсестра райлікарні, Ю.Д. Рожко – головний лікар лікарні, О.В. Костюк – зав. травматологічним відділенням, З.Г. Мединська – лікар-педіатр.

Резолюцію, прийняту на мітингу, надісли президенту СРСР  Михайлу Горбачову та у Раду Міністрів УРСР. У резолюції були висунуті наші вимоги: провести обстеження району щодо питання радіаційного забруднення, дати рекомендації дубровичанам щодо правил безпеки на забрудненій території, йшлося також про покращення медичного обслуговування, забезпечення населення товарами першої необхідності, покращення питання житлового будівництва. З питанням вирішення цих проблем делегація дубровичан їздила у Раду Міністрів УРСР, зустрічалися із заступником Ради Міністрів К.І. Масиком. У травні він приїхав до Дубровиці, у супроводі міністра охорони здоров’я Ю.П. Спіженка. К.І. Масик виступив у будинку культури, вислухав прохання дубровичан і пообіцяв забезпечити нас продуктами першої необхідності.

Через деякий час у продажі з’явилися телевізори, пральні машини, холодильники та інша побутова техніка.

Впевнений, що до нашого звернення у високих кабінетах влади про Дубровицю навіть не чули. Результат цього візиту –  встановлення у районі чорнобильської зони, третьої категорії. Нам надали пільги: серед яких – добровільне гарантоване переселення, безкоштовні санаторно-курортні путівки, ранній вихід на пенсію, так звані «гробові» – 2 грн.10 коп.

Цьогоріч доленосному мітингу, який відіграв велику роль у житті району, виповнюється 30 років. Це був великий прояв згуртованості і єдності громади, який змусив владу виконати вимоги народу. Це загальна заслуга багатьох дубровичан.

Хочу назвати прізвища найбільш активних і небайдужих дубровичан, які боролися тоді за свої права: Ніна Іванівна Торчило, Зінаїда Георгіївна Мединська, Федір Андрійович Павловець, Євстахій Леонтійович Котяш, Олександр Власович Костюк, Геннадій Миколайович Шевченко, Віталій Михайлович Рока,  Наталія Таборовець, Ольга Миколаївна Ярмоліч, Рая Миколаївна Мосійчук, Сергій Соломенний.

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.