ЛЮДЯНІСТЬ – ЦЕ ТАЛАНТ

Ми започатковуємо нову рубрику «Людяність – це талант». При цьому значною мірою сподіваємося на зворотній зв’язок з читачами. Надіємося, що саме ваші розповіді стануть основним наповненням цієї газетної полоси. Адже на життєвому шляху кожного з нас трапляються добрі люди, які заслуговують на подячне слово. Або ж, навпаки, випало бути свідком ганебного вчинку, що обурив до зубного скреготу. Адже навіть у казках є антигерої. Що вже чекати від реальності?..

Та все ж, намагаймося за будь-яких обставин зберігати шляхетність духу, множити довкола добро самим й бути вдячними за таку здатність іншим. Хтось натякне про необізнаність із сучасними «суспільними законами», мовляв, виживають тільки сильні хижаки - «акули». Хто ж такі ці «акули» - злочинці, злодії, вбивці? Чи, можливо, санітари «суспільного планктону» - забрудненого згустку, що так стрімко прямує до прірви...

Хочеться в такому разі процитувати письменника Оскара Уайльда: «Бути греком – означає не мати одягу, бути людиною Середньовіччя – не мати тіла, бути сучасною людиною – не мати душі...».

Цей вислів сьогодні, гадаю, особливо актуальний. Справді, навіщо сучасній людині душа? XXI століття диктує нові правила! Хтось прагне досягти піку слави, вершини успіху, вершити долі й за будь-яку ціну задовольнити свої амбіції. Там, на цій вершині, чи, можливо, зовсім близько до неї, людина не помічає, що поряд теж є такі ж люди, які не в силах подолати бурхливу течію життя, потребують допомоги та підтримки. Забуваємо про безкорисливість, взаємодопомогу та взаємопідтримку... Нині кожна справа, розмова, ба, навіть романтичне побачення закінчуються бурхливими дискусіями про лідерство та гроші…

А ми давайте будемо говорити про ґречність, доброчинність та милосердя. Не те милосердя, яка закінчується підкинутими самотній немічній бабусі кількома зайвими у кишені папірцями чи й копійками. Бо милосердя – це не перерахувати кругленьку суму на рахунок сиротинця, госпіталю чи будинку престарілих. Милосердя в жодному разі не може бути показовим шоу. Особисто я переконана: не можна піаритися на чужому горі. Не по-людськи це…

Ми засуджуємо і водночас захоплюємося елегантною усміхненою дамочкою, дружиною, подругою чи дочкою якогось «грошовитого мішка»: така красива, яскрава,  живе розкішно, ні в чому собі не відмовляє. Не приховує, що обожнює красиві дорогі речі, дизайнерський одяг, прикраси відомих брендів, парфуми, автомобілі бізнес-класу... Звичайно ж, потрібно відповідати статусу! Розчулює плач змарнілої жінки, яка з останніх сил бореться і благає допомоги у Господа, адже для операції її онкохворої дитини потрібно аж 50 тисяч доларів! Саме такою є ціна сумки з крокодилячої шкіри від модного дому тієї «гламурної» дамочки з екрану... Шкода, але так є... Та й справа не лише в грошах. Справа в тім, що засуджуючи, ми в той же час заздрісно прагнемо досягти такого й собі! Забуваємо, що основне людське надбання не на її банківських рахунках, а в душі. Це в нашій державі живуть найбагатші та найбідніші люди в Європі. Ми гордимося своїм героїчним минулим, але соромимося відповісти українською, коли до нас звертаються по-російськи...

 Милосердя – це милість серця, жалісливість, м’якість, співчуття, ніжність, любов до людей. Милосердя – це не слабкість, а сила, тому що милосердя притаманне людям, які здатні на безкорисливу допомогу за покликом серця. Заплакати від власної образи і болю простіше, ніж від чужої. Але сльози співчуття до іншої людини – святі сльози. Вони означають наявність у людини душі та серця… Саме про таких людей ми чекаємо ваших розповідей.

Серце – безнервовий м’яз, але саме воно найчастіше турбує нас болем. Це воно стискається в розпачі, коли наштовхуєшся на глуху стіну нерозуміння, зверхності, й навпаки теплом омивається від щирої посмішки чи теплого слова. Про хороших, гречних людей, як правило, кажуть – «з золотим серцем» чи «з великою душею». Та про водія на маршруті Дубровиця-Берестя або Дубровиця-Жадень Михайла Цапка й таких характеристик буде замало. Впевнена, під моїми словами підпишеться кожен з його пасажирів. У Михайла особливе відчуття справедливості, загострене афганською війною й гіперлюдяністю. Відчувається, чоловік любить людей. По-батьківськи ставиться до школяриків, яких щодня чимало під’їжджає його маршруткою, по-синівськи – до літніх пасажирів. Для кожного – у нього добре слово, бажання стати в нагоді. Сердечність й душевність і є сутністю цієї людини.

* * *

На вході в маршрутне таксі я гарячково порпалася у сумочці в пошуках гаманця. Водій терпляче чекав й заспокійливо втішав: «Не гарячкуйте так. Якщо й забули – то ж не біда, взавтра розрахуєтеся…». Я таки нашкребла на проїзд по численних «закромах» дамської сумочки. Й собі потому заспокоїлася – мабуть, таки справді забула десь вдома гаманець, поки похапцем збиралася. Покартала сама себе за розявство, та й викинула з голови. Бо хіба ж мало щодень інших турбот чекає на тебе.

По-сравжньому наполохалася пропажею, коли й вдома, ретельно обшукавши все довкруг, нічого не знайшла. Почала прокручувати в голові, де могла його посіяти. З жахом осягнула розміри втрати. Саме того дня зняла в банкоматі гроші на пам’ятник матері – більше трьох тисяч гривень. Дві банківські картки з залишками. У розпачі думки налітали одна на одну, мов хвилі розбурханого прибою, проте жодної раціональної згадки в голові так й не зринуло.

З надією запитала у дітей, може, вони десь бачили наш втрачений бюджет. Та й вони не сказали мені нічого втішного. Вже й не пам’ятаю, чи спала я тієї ночі. Який вже тут сон. Гарячково прокручувала, де знову нашкребти на замовлений пам’ятник. Вирішила завтра ж бігти до банку заблокувати картки та оформити кредит. Плакала від злості на саму себе, що вродилася на цей світ такою безпорадною.

На роботу йшла темніша хмари… А назустріч - маршрутне таксі, пригальмовує біля мене. «А ходіть-но сюди, - кличе водій. – Ви нічого не згубили?». «Згубила», - зізнаюся, а в самої знову сльози течуть. «Заспокойтеся, - підбадьорює чоловік, - знайшлася ваша пропажа, вчора мив салон, знайшов ваш кисет під сидінням. Бачу картки на ваше ім’я…». Й подає мені отого злощасного гаманця. Відкриваю, й гроші всі до копієчки цілі. З тої радості не знаю, як й віддячити чоловіка. Ладна б сонце йому до ніг прикотити. Але водій тільки посміхається ніяково на мої подяки: «Всі ми люди. Хіба ж можна по-іншому?».

Отакий він - водій на моєму «рідному» маршруті Дубровиця-Орв’яниця - Петрович Григорій Павлович. І хоче цей випадок трапився років з чотири тому, й досі ніяково перед чоловіком за свою незібраність. Думаю, хтозна, як би я тоді викрутилася з фінансами, якщо б загубився той гаманець не в салоні автобуса Григорія Павловича. Бо хоч усі ми люди, та не зажди такі людяні, як цей неговіркий й, на перший погляд відлюдькуватий, чоловік. Адже не завжди справжня людяність показна. Та у цього колишнього воїна-афганця вона щира й природня. Не пригадую випадку, щоб колись цей чоловік бодай підвищив голос. Строгий – так. Але й добрий водночас та уважний до пасажирів.  

* * *

Відколи почала писати про війну й воїнів, часто звертаються зовсім незнайомі люди з проханням допомогти солдатам. Навіть у соцмережах. А моя добра знайома Оксана Голяка, що безпосередньо займається волонтерством, розповіла один випадок, що вразив до глибини душі.

Один з наших земляків, що зараз перебуває на передніх лініях оборони звернувся до координаційної ради, що діє при голові районної ради Сергію Киркевичу, з проханням про кевларовий шолом. А тут якраз в касі – самий дріб’язок. І дівчата у відчаї написали в «Однокласниках», може, хтось відгукнеться й допоможе купити цей шолом для солдата. На диво, дуже швидко відгукнувся спонсор, якийсь рівненський підприємець. Запитав, скільки коштує шолом й без вагань скинув гроші на розрахункову картку. Інший чоловік із Луцька допоміг на ту суму, що спонсорували, придбати не один, а аж два кевларові шоломи. Сам забрав їх й відправив маршрутним автобусом спочатку до Рівного, а там домовився із знайомими, щоб спрямували той «гуманітарний вантаж» на Дубровицю.

Автобус мав прибути о п’ятнадцятій. Ось й він під’їхав на зупинку й Оксана кинулася до водія, адже треба було сьогодні ж встигнути відправити шолом хлопцю на передову. «З вас – 20 грн., а треба було б всі тридцять взяти, – не кваплячись, сказав шофер. – Бо таки завдали мені мороки з цими касками, мусив чекати луцьку маршрутку через вас». «Це ж не мені треба, - почала навіть виправдовуватися жінка. – Це ж солдатам вкрай необхідна річ…». «От уже, кому війна, а кому – мать-родна…», - продовжував бурчати водій.

Я, правда, так і не зрозуміла, кого ж стосувалися його останні слова. Скоріше всього, мав він на увазі самого себе, що й на такій «квапливій» воєнній передачі зумів «наваритися».

* * *

Ще про одну транспортну «людяність» мені розповіла давня знайома, власкор вінницької газети.

«Морозна ніч несподівано холодного жовтня. Розлючена жіночка в синій спецовці лопатою підкидає до пічки вугілля. Почуваєшся, як у кочегарці 19-го століття, хоча насправді – це наш час. 24 жовтня, 269 потяг «Київ-Івано-Франківськ», купейний вагон № 18 – дороге, взагалі-то, задоволення.

Уже годину я стовбичу в тамбурі – закутавшись у все, що можна. Поряд – мій випадковий попутчик Андрій, який зробив таку саму помилку. Купив квиток в інтернеті і не роздрукував його в касі вокзалу. Це трапилося випадково, просто останній рік ми обоє їздили по інтернет-квитках. Тож геть забули про добрих касирш, черги на вокзалах та інші хитросплетіння системи.

У мене – білет до Вінниці, купе за 100 гривень. В Андрія – до Львова за 250. На бланку з інтернету є абсолютно всі дані. Однак через відсутність звичного жовтого квиточка провідниця впала в справжню істерику. Хапалася за стоп-кран, кляла богомєрзкий інтернет і навіть вимагала від нас зістрибнути на ходу.

Ми з Андрієм намагалися запропонувати якесь рішення. Наприклад, роздрукувати ці кляті квитки на найближчій зупинці – в Козятині. Адже, виявилося, залізничники люто бояться перевірок. Втім, жіночка не хотіла нічого чути. Вона лишила нас у тамбурі і заявила, що начальник потягу вже на підході. Стояти ставало все холодніше.

Начальник явно не спішив. Доки ми його чекали, провідниця ходила туди-сюди, гримала дверима і злобно зиркала. Сказала, що чула наші розмови і остаточно переконалася: це – спланована акція. Ми все підстроїли, аби її звільнили з роботи.

Начальник потягу з’явився несподівано і феєрично. Це був величезний пузатий і геть п’яний дід. Через кожне слово він говорив «мля». За це все, очевидно, начальнику звільнення не загрожувало. Не те, що за наші квитки.

Провідниця тим часом вигадала дивовижну історію, що ми застосували до неї фізичну силу та – о боги! – підступ. А начальник Ландау намалював страшний сценарій, як ми можемо обдурити «Укразалізницю» – спершу проїхати без роздрукованого квитка, а тоді здати електронний і отримати назад гроші (без коментарів – всім відома щедрість цієї контори у справі повернення білетів). Тим часом провідниця і начальник хаяли Яценюка, систему і нашу погану країну. Зрештою вони пішли, забравши наші папірці. Як потім сказали – до загадкового «штабу потяга».

Близько першої ночі, десь неподалік Козятина в тамбурі стало нестерпно холодно. Тут Андрію спала на думку ідея – зателефонувати на козятинський вокзал і попросити роздрукувати ці квитки, щоб ми забрали їх на станції. Згідно з розкладом руху у вагоні, зупинка мала бути десь десять хвилин. В Козятині взяли слухавку і допомогли. І тут пан начальник нагрянув до нас знову – ще п’яніший, і в супроводі якогось собутильника в картатій сорочці. Імовірно, це і був «штаб потягу» в повному складі.

Вони тицяли нам тими інтернет-замовленнями, кричали і, зрештою начальник грубо відштовхнув мене і вирвав з рук папірець. Сп’яну йому здалося, що я якось не так посміхаюся. Мені стало страшно – два огрядних алкоголіка посеред ночі.

І тут Андрій сказав їм, що роздрукував квиток по телефону і на зупинці забере. Але виявилося, що стояти потяг буде лише дві хвилини. І от, «штаб» разом із провідницею почали відверто глузувати з нас, бо ми повірили розкладу у вагоні. І що за дві хвилини нічого не встигнемо. Ці люди просто зловтішалися!

В Козятині нас викинули на мороз. Пустий перон, довжелезний потяг. Я мовчки трусилася від холоду, Андрій все ще намагався щось доводити.

І тут пан начальник «змилувалися». Мабуть, задовольнивши тягу до знущань, він заявив: «Заходьте назад». Нам довелося буквально залазити: здивована провідниця спустила тільки сходи – заслонку з них не прибрала. І тут – просто апофеоз – перед нами виріс хлопець у бронежилеті, шоломі та берцах. Начальник потяга в дорозі викликав міліцію! Їх прийшло кілька людей – стояли і не розуміли, що відбувається. Потяг рушив знову.

Тут начальник несподівано почав думати, як же зарадити ситуації. Виявилося, квиток можна роздрукувати лише раз. І це вже зробили в Козятині. Здається, залізничник аж сам зацікавився. Він зробив мільйон дзвінків (з мого телефону, звісно ж) – з’ясовував, як можна цей папірець кудись переслати. Зійшлися на тому, що Козятин надішле його у Львів, Андрій зранку забере і віддасть провідниці. На мене уваги вже не звертали – Вінниця була поруч.

Це геніально просте рішення коштувало нам скандалу, міліції образ, нервів та трьох годин стовбичення в холодному тамбурі, посеред ночі.

Провідниця тим часом погодилася пустити Андрія до його купе. На прощання він розповів історію, як у США летів кудись із трьома друзями. Вже в аеропорту в нього зупинився годинник і вся компанія спізнилася на рейс. Дівчина на реєстрації сказала, що скоро – ще один літак. І якщо будуть місця – полетять. Так і сталося. Без доплат, за простроченими квитками, четверо людей.

Я достояла останні півгодини до Вінниці в тому самому тамбурі. Провідниця так і не змилостивилася».

От що тут скажеш: схоже у цих людей атрофувалося головне – людяність і здоровий глузд. Вони без кінця говорять про власних дітей і онуків, які от-от залишаться голодними. Цікаво, що б вони сказали, якби тих самих дітей чи онуків хтось викинув на мороз через якийсь папірець чи йшлося про їхніх рідних, яким незнайомі люди передають засоби індивідуального захисту на війну?

Перша наша публікація, як бачите, - кілька маршрутних ситуацій. Бо ж добрячу частину життя ми проводимо в салонах громадського транспорту. Часом наше «спілкування» з водієм обмежується випадковим поглядом у дзеркалі заднього виду.

Але, як добре, коли навіть цей випадковий погляд теплий та уважний. Зрозуміло, зовсім не обов’язково приязнити з  тим, хто везе нас на роботу чи з неї. Водій напевне й не претендує на таку роль. Та в будь-якому випадку пасажир й водій після спільної поїздки не повинні перетворитися на ворогів.  Бо ми ж таки люди…

Людмила РОДІНА.