Учительська  доля,  дарована  Богом

Чомусь хочеться слово «Вчитель» писати з великої літери… Може, тому що щаслива доля кожної людини великою мірою залежить від того, чи був у її житті справжній Учитель.

Cправжній Учитель? Як описати його? Якою мірою можна оцінити підбадьорюючий погляд учителя? Його гордість за успішний виступ учня на олімпіаді? Засмучений вираз обличчя, з яким він ставить погану оцінку в учнівський щоденник? Довіру, коли трішки підвищує бал за старанно вивчений урок? Непомітну сльозинку, яку змахує зі щоки, читаючи чийсь твір? Задушевну пісню біля вогнища під час туристичного походу? Розуміння беззаперечної істини, що діти, як правило, віддзеркалюють любов, а не випромінюють її?! І безглуздо чекати глибоких почуттів від учнів тим учителям, які самі не люблять своїх вихованців…

На нашому життєвому шляху зустрічаються вчителі, з якими ми не спілкувалися у класах, які не ставили оцінок до наших щоденників. З ними просто життя зводить, у певний час, на певних життєвих перехрестях, з людьми – мудрими, щирими і добрими. Погодьтеся, вчительський характер і штрихи до вчительського портрету помітні завжди – у мові, жестах, вмінні порадити і вислухати. Саме такою людиною я бачу Василя Захаровича Яремчука - ветерана педагогічної праці, голову районної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів, шановану у нашому районі особистість.

Хліб батьківський…

Про життя, долю і родину розповідає мій співрозмовник, вдумливо і мудро:

– Народився я у селі Молодаво Дубенського району. З’явився на світ у родині селян-середняків. Любов до землі і до праці на землі були визначальними рисами характеру у нашій родині. На той час проживало у нашому краї багато чехів. Село будо під Польщею. Працювали батьки важко, але самовіддано, з любов’ю. Як гарні господарники нажили всього необхідного: і земля, і весь господарський реманент, і млин, і навіть півгектара хмелю. Лише дивом сім’я уникла виселення під час розкуркулення.

Виростав поруч з двома братами. Передусім виховали у нас, дітей, батьки любов до праці та церкви. Кілька років я прислужував у місцевому храмі. Свічка, Біблія – обов’язкові атрибути мого дитинства.

Закінчив один клас польської школи. Наука в ній була дуже строга, достойна. Вивчали польську і українську. Обов’язковим предметом був Закон Божий. Особлива увага приділялася дисципліні. За Польщі  талановиті діти мали можливість розкривати свої знання. Мій старший брат їздив аж до Варшави на конкурс з технічного моделювання. Поляки дуже шанували здібних учнів. Пригадую, у селі керував староста – солтис. Його обирали всією громадою, і він був дуже шанованою людиною.

У 1939 році прийшла радянська влада. Всіх учнів «пересадили» на клас нижче. Почали вивчати російську мову. Відмінили і заборонили Закон Божий. Взагалі церква стала забороненою темою. З попівської хати зробили у селі дитсадок. У цей час тюрми в Україні були забиті політв’язнями. Радянська влада намагалася знищити інтелігенцію як клас. У дядька знайшли примірник «Кобзаря», через це і потрапив до в’язниці. Історію перекручували, як могли.

У цей час занепало сільське господарство. У заможних селян почали відбирати все нажите для колгоспу. Забирали все – від землі до батога. Моя родина збідніла в одну мить. Біднякам не було що втрачати, а середняки залишилися ні з чим. Пограбовані і матеріально, і морально.

У сорокових роках колгоспи поступово почали працювати. Але почалася війна. Життя знову змінилося, бо певний час були у селі німці.

Мої дядьки були активістами УПА. Родина завжди дотримувалася націоналістичних поглядів. У юності я також був зв’язковим. Носив повідомлення і їжу до лісу. У 1941 році за націоналістичні погляди розстріляли мого дядька. Вважаю, що націоналіст – це передусім людина, яка любить свою Батьківщину.

Після закінчення школи я вступив до Дубнівського педучилища. Професія вчителя на той час було дуже шанованою і модною у селі.  Вчився там успішно, отримував 120 карбованців стипендії, як на тоді, чималі гроші. За навчання ми, студенти, платили зі своєї ж таки стипендії. Вчилися охоче, адже від успішності залежала і стипендія. Пригадую, як заготовляли ми, студенти, самотужки дрова. Аби обігріти педучилище, їхали за 40 км до лісу взимку на відкритій машині.

Але то були прекрасні юнацькі часи. Я завжди брав участь у культмасових заходах, грав у оркестрі. Наука припала до душі, хоча серед предметів було багато заполітизованих, як-от марксизм-ленінізм, училище давало гарні знання. І от омріяний випускний…

Сталося так, що граючи у оркестрі на святі для заочників, поконфліктували випускники з цими ж заочниками. Бійка, потім з’ясовування обставин. Диплом, саме через цей інцидент, отримав я з друзями не так, як всі, дещо пізніше. А от на роботу за направленням довелося їхати вчасно.

І хліб шкільний…

Від автора:

Висоцький район у п’ятдесятих роках потребував вчителів-спеціалістів. Наприкінці серпня на станцію Удрицьк приїхали два юнаки – випускники Дубнівського педучилища. Зійшовши з потяга, зрозуміли, що потрапили у незнайомий для них край – гарний, але дуже бідний.

З валізами в руках пішки добиралися до Висоцька. Жінки копали картоплю, вже пахло осінню, а довкола було так скромно і бідно. Однак, люди зустрічали їх щиро і віталися з посмішкою на вустах. Дісталися Висоцька. Райво вже було зачинене, отож заночували у незнайомої привітної жінки, яка і повечеряти дала, і щирим словом підтримала. А вранці на них чекав начальник відділу освіти, який повідомив, що одному з приятелів доведеться їхати до Іванчиць Зарічненського району, іншому – до Зелені. Обом з Висоцька – світ неблизький.

Зеленська школа стала першим записом у трудовій книжці Василя Захарчука. З головою колгоспу добирався молодий вчитель до цього села підводою, дивився обабіч, і не полишала думка – втекти, бо там, на рідній Дубенщині, життя було значно заможнішим. От навіть голова колгоспу приїхав забирати його у постолах, що дуже здивувало хлопця. Недарма ж сприйняв його спочатку за їздового і запитав: «А де голова?».

Їхали вночі. Здавалося, тій дорозі до місця призначення не було ні кінця, ні краю. На хуторі Берви біля Сварицевич була стоянка для підвод. Там перекусили. Поспілкувалися. А до Зелені - ще 10 км. Дорога  молодого вчителя дуже втомила. По приїзду, голова гостинно запросив  його до своєї хати, в якій навіть не було підлоги дерев’яної. В хаті - блохи. Знову пожалкував Василь про долю, яка занесла у цей бідний поліський край. Однак прийняли у родині голови учителя дуже гостинно, дали повечеряти. Поліський харч був смачним і своєрідним. Злякався надокучливих бліх і попросився спати на сіно.

На другий день знайшли молодому вчителю квартиру. Саме у Зелені  познайомився Василь Захарович з дружиною, яка вже рік там працювала. Проста, але горда Галина припала йому до душі. Вона навчала дітей математики, а родом була з Полтавщини. Василь Захарович дітям давав знання з історії, конституції, потім викладав і інші предмети. У Зеленській школі на той час було більш як сто дітей. У класах в середньому – по 18 учнів. Поринув з головою у роботу, водночас закохався, а через півроку одружився. Незабаром у молодого подружжя народився син Віктор. До 1957 року сім’я жила у Зелені. Вкладав у Василь Яремчук у педагогічну працю серце, нерви, душу. Завжди пишався своїми учнями і колегами.

Пригадує Василь Захарович, як на плечах носив фарбу для ремонту школи з Дубровиці. Два бідони фарби з рахівником доставили самотужки, почепивши бідони на палку. Директор школи отримував 675 карбованців. Це був непоганий заробіток, як для села, бо у колгоспах селяни не отримували грошей взагалі. Вчитель мав бути взірцем у всьому: у поведінці, у роботі, зовнішньому вигляді. Купувати одяг ходили аж до Пінська. З великою повагою ставилися до вчителів мешканці села. Діти дуже хотіли вчитися, їх бажання до науки було великим і нестримним. Бідність не заважала здобувати знання.

Люди у Зелені були дуже хороші, щирі, дружні, ввічливі. Але ніколи Василя Захаровича не залишала мрія повернутися на батьківщину. Після Зелені запропонували директорувати в Озерську. Там попрацював  лише місяць, відмовився, бо далеко було добиратися.

Згодом перевели у Сварицевичі. Народ у селі також добрий, трудолюбивий, поважний. Велика школа, де навчалося 350 дітей, були паралельні класи. Роботи вистачало, а всі проблеми вирішували у навчальному закладі спільно з педагогічним, учнівським колективами та батьками. Школа жила у ногу з часом. Завжди допомагали місцевому господарству. Ловили щурів у лісі, на полі, збирали жолуді. Вісім років директорував Василь Захарович Яремчук у Сварицевичах. Тут народився син Валерій, тут директор провів у самостійне життя багатьох випускників і залишив частку свого серця. На знімку: поруч з дружиною у Сварицевичах, 1963 р.

Згодом за трудові здобутки і, зважаючи на досвід, запропонували Василю Захаровичу очолити Селецький навчальний заклад. Переїхав з родиною до цього села. Кидалася у вічі його цивілізація, бо до райцентру було рукою подати. Люди тут жили заможніше. Тільки от школа старенька не вміщала всіх учнів. Аж 755 школярів здобували на той час у Сельці науку, було у школі по три класи-комплекти. У 1965 році вирішили на сході села будувати школу. Разом з головою колгоспу Петром Баришевським, людиною мудрою і відповідальною, взялися до цієї справи. Цей процес тривав з 1968 по 1971-ий. Колгосп фінансував це будівництво.  Саме господарство звело таку необхідну для Сельця сучасну, на той час, світлу, простору і затишну споруду. В роки будівництва директор не мав  ні відпустки, ні вихідного. Але це стало справою його життя – ще однією його «дитиною» і перемогою. Селецький навчальний заклад завжди вважався справжнім храмом науки. У школі був духовий оркестр, гуртки, проводили тут і олімпіади, і семінари.

По 1986 рік директорував тут Василь Яремчук. 23 роки життя віддав директор учням Сельця і Ясенця. Саме життя, а не просто роботи, бо ніколи педагог не ділив свої проблеми на робочі і особисті, жив школою, колективом, дитячими мріями і сподіваннями, запалював разом з вчителями вогонь у дитячих душах і, як пташок, проводжав їх з рідного гнізда у світ.

Щороку робили фото на згадку з випускниками і вчителями. Поруч були колеги – мудрі і чудові люди, кожен з них заслуговує на окрему розповідь. На знімку: педколектив Селецької ЗОШ, 1968 р.

Василь Захарович ділиться думкою:

– Саме батьки закладають риси характеру у дітях. А спільно зі школою їх можна удосконалювати і розвивати. Лише таким чином виховувати людину-особистість. Самотужки школа цього не зробить. Лише коли батьки зрозуміють вчительську роботу і підтримають педагогічні починання – зійде зерно освіти, буде результат. Ніколи не потрібно батькам обговорювати вчителів при дітях, бо діти, як губки. Не слід потім чекати від цього позитиву. При бажанні батько і вчитель завжди знайдуть спільну мову. Перевиховувати дітей важко, їх треба вчасно виховувати.

Я завжди був дуже вимогливий до колективу. Зізнаюся, що у мене були, є і залишаються улюблені учні. Іноді я їх картав і навіть брав за вухо, але у той же час любив. Пригадуємо ці випадки на зустрічах.

Навчальний процес залежить від кадрів. Горджуся людьми, з якими працював.

Дуже жалкую про те, що певний час, не мав змоги ходити до церкви. Вірив лише у душі, на жаль. Але жив завжди з Богом у серці.

Від автора. є така притча: коли людина з’являється на світ, Бог торкається її своєю рукою. Кому вкаже на руки, то буде людина великим майстром, кому на серце – стане той великодушною та милосердною людиною, кому вкаже на голову, бути тій людині глибокомислячою та знаною на весь світ. А є такі люди, яким Бог кладе руку на голову, серце та руки. Ці люди – Вчителі. Поспілкуйтеся з ними. Ви зрозумієте, що їх мудрості вистачає не лише для тих, хто за шкільною партою, а й для тих, хто вже так давно був учнем.

Любов КЛІМЧУК.