пʼятниця, 23 січня 2015 р.

* Життя – як свіча
Слова на спомин
Андрія Олександровича ЯНКОВСЬКОГО
Написати про цю людину хотіла давно.
Довго обмірковувала, як донести до вас, шановні читачі, свої думки про таку неординарну
і шановану особистість, як Андрій Янковський –  наш земляк, який першим у районі взявся
за організацію такої необхідної справи надання ритуальних послуг і віддав роботі в
цій сфері багато років життя. Пишеться важко,
бо незвично говорити про Андрія Олександровича у минулому часі. Мені завжди здавалося,
що людина, яка не боїться померлих,
не боїться всього, що зв’язане зі смертю,
житиме довго-довго…

Є люди, з втратою яких змиритися дуже важко, бо хоч відходять вони у царство Боже, але залишають по собі незгладимий слід – своєю діяльністю на землі і своїми помислами. Чимало речей і обставин довкола ще довго-довго нагадують про ці постаті.
Андрія Олександровича вважала своїм другом – особливим, життєво-мудрим, безпосереднім, без фальші. З цією людиною ми говорили про  філософські матерії – життя і смерть, втрати і переживання, вічність і мить. Зустрічалися ненадовго, розмовляли здебільшого на вулиці, бо Андрій Олександрович завжди поспішав. Поспішав жити, працювати, допомагати людям. Він виконував роботу, яку тисячі з нас не погодяться робити за жодні гроші.
Мені здавалося, що його життя було переплетене з вічністю, бо смерть – це перехід у вічність, а він бачив її чи не щоденно. Досі перед очима ці короткотривалі зустрічі, які щоразу щось перевертали у душі, змушували замислитися над життям.
Ми говорили і про життя, і смерть навесні, коли цвіли довкола яблуні, і ця тема надзвичайно не впліталася у дійсність, бо помирати, коли все довкола оживає, так несправедливо і неприродно. Ми говорили про смерть майже в тридцятиградусні тріскучі морози, коли могилу для покійника викопати було дуже непросто. Земля промерзала на кілька метрів. Але треба ж було робити цю необхідну справу. Саме такого морозного дня когось провели в останню путь і не стало людини у цім світі. Догоріла зірка чийогось життя… І знову ж таки організацією похорон займався Андрій Янковський.
Мій співрозмовник говорив про свою роботу з повагою, без зайвих коментарів, але в його словах завжди знаходила життєву мудрість.
Зі слів Андрія Олександровича завжди переконувалася, що перед смертю - всі рівні. Він шанобливо розповідав про те, як відійшла у світ самотня старенька, за домовиною якої йшло лише кілька чоловік, або про те, як велика родина прощалася з батьком чи братом. Кожному Бог записав у книзі життя свою долю, і кожна людина, зі слів Андрія Олександровича, заслуговувала у цьому світі на достойне поховання.
У його очах важко було вловити відтінки душевних переживань, бо така психологічно важка робота залишала сліди на серці, але не давала права піддаватися зовнішнім емоціям. Однак не забуду момент: у Дубровиці сталася страшна ДТП, в якій загинули молоді люди. Андрій Олександрович з неприхованим болем і розпачем розповів, як ніс до авто бездиханне, але ще тепле тіло молодої дівчини. Руки тремтіли, плакала душа. Вона померла, але сама смерть не хотіла забирати юнку. «Якби п’яний водій вчасно викликав швидку, ця дитина, мабуть, вижила б», - з розпачем ділився думкою мій співрозмовник. Тоді зрозуміла, які шрами залишає у його душі кожен випадок, кожне поховання, кожна доля, перервана у цьому світі.
Якось у дев’ятиповерхівці знайшли тіло людини, яке пролежало там довгий проміжок часу. Термін дався взнаки. Далеко не кожна людина могла підійти до покійного навіть на відстань кількох метрів. Саме Андрій Янковський, як завжди, зробив все, аби гідно поховати небіжчика.
Він максимально полегшував клопоти родичам покійних, беручи на себе левову частку в організації поховання. Завжди вважав, що рідні мають побути поруч з тими, хто залишив цей світ. Менше відволікатися на організаційні питання похорон. А провести людину в останню путь – називав справою Божою. 
Пригадую, ховали у Дубровиці немісцевого жителя, людей зібралося  обмаль. Навіть хоругви нікому нести було. Йде процесія поволі. На одному з перехресть, нудьгуючи розмовляють молодики, очевидно думали, як і де чарчину пригубити. Звернувся Андрій Олександрович до чоловіків: «Хлопці, ходіть добру справу зробите. Проведемо людину гідно. Бог вам віддячить». І чоловіки не відмовилися, слухняно взяли хоругви до рук… Він знаходив потрібні слова, іноді намагався достукатися словами з притиском, бо не завжди міг запросто приймати людську байдужість і нерозуміння.
Андрія Янковського в останню путь проводжало багато дубровичан і жителів району. Домовину несли через все місто на руках. Віддати шану цій людині прийшли наші земляки різного віку, різних професій. Знаю, що кожен з них мав би що сказати про Андрія Олександровича, про справу, яку він робив, про його допомогу у важкі хвилини життя.
На кладовищі отець Федір (Деркач) сказав про покійного глибокі і мудрі слова: «Кажуть, незамінних людей нема. Це не так, вони є. Таку людину ми сьогодні проводимо в останню путь. Андрій Янковський був так потрібен нашим землякам у найскрутніші моменти. Він організовував поховання, дбав про міські кладовища, знав, як правильно зрізати будь-яке дерево. Я з особливою шаною ставився до Андрія Олександровича і завжди цінував його труд».
Міський голова Адам Кузьмич згодом у розмові зі мною зазначив: «Напишіть про людину, яка була так потрібна для громади Дубровиччини.  Андрій Олександрович часто приходив до мого кабінету з переживаннями і вболіваннями про справу, яку робив. Небайдужість до кожного питання, яке він вирішував, була його головною рисою характеру».
Напередодні Провідної неділі у наших розмовах завжди зачіпалася тема прибирання міських кладовищ. Андрій Олександрович наголошував, що християни повинні дбати не лише про могили рідних, а й про поховання тих, за чиї спочилі душі, окрім церкви, нема кому молитися.
Здається зовсім недавно писала про те, як він відкрив у місті новий цвинтар, поховавши там немісцеву циганку. Сплинув час, і багато   наших земляків знайшли вже тут вічний спокій. Андрій Янковський робив усе, аби облаштувати нове кладовище достойно. «Дбати ж про порядок на могилах рідних, - наголошував мій співрозмовник, - справа честі кожного християнина».
Для мене він був другом, філософом, психологом, людиною і просто християнином. Він ніс у цьому житті хрест, покладений на нього Богом, і ніколи не називав його тяжким. Дедалі частіше пригадую наші розмови і розумію, що говорячи про смерть, я вчилася у цієї людини любити життя.
Знаю, що Андрій Олександрович продовжував працювати після складної операції на серці. Вважав, що повинен прислужитися людям, не зважаючи на складну недугу. День чи ніч, зима чи літо, мороз чи спека він просто сумлінно виконував свою роботу, заради живих і мертвих. Багато нюансів цієї непростої справи залишалося поза людським оком, бо не кожен таке може бачити, не то що робити. Але догорів сам, як свічка, полум’я якої давало крихти світла людям у часи темряви і болю. А я так і не встигла сказати Йому сказати йому «спасибі» за уроки життя. Наше широке і змістовне інтерв’ю ми довгий час відкладали на потім. Шкода, що вже ніколи не запитаю у цієї людини те, про що варто було б написати.
Однак, так хочеться сказати про Андрія Олександровича більше, ніж знаю…

Розповідає донька Людмила:
Мій тато народився  у багатодітній сім’ї перед самісінькою війною – 10 червня 1941 року. Голова родини - батько Олександр, простий колгоспник, разом з дружиною Надією виховував семеро дітей. Отож не дивно, що у цій простій, дружній і щирій сім’ї навчили дітей працювати і шанувати чужий труд. Змалечку мій тато  був небайдужим до чужого горя. Завжди поспішав на допомогу людям. Дитинство, попри важкий час, промайнуло у нього швидко і цікаво, бо охоче з рідними і друзями збирав хлопчиком гриби у лісі, чорниці і журавлину. А які щуки, бувало, приносив додому. А от у школі тато вчився неохоче, був юним трудягою – з сьомого класу вже працював у колгоспі на землі, за батька, то в майстерні, то біля техніки. А потім було три роки служби у морфлоті.
Любов до мами, у нього, мабуть, була з першого погляду. Скромна, добра вчителька Євгенія відразу припала молодому Андрію до душі. Отож до своєї Жені після знайомства хлопців не підпускав. Через Горинь добирався до коханої дівчини на побачення, бо вона, на той час, працювала в Узліссі.
Створили сім’ю, тато був і хорошим чоловіком, і господарем.  Найбільшим щастям для подружжя стало народження діток – сестри Тетяни  і мене.
Тато любив різну роботу, обожнював працювати з технікою. Першим записом у трудовій книжці став запис – «Шофер. Міська школа №1». Потім трудився завгоспом. У цей час пройшло в навчальному закладі багато господарських змін, як, наприклад, замість грубок встановили систему опалення. Згодом Віталій Сергійович Розуменко запропонував батькові стати заступником з господарської частини у міській школі №2. Тут також вкладав у роботу свою душу і вміння. Потім тато працював з Василем Павловичем Попенком. Дружньо робили все, аби учням було у школі затишно і комфортно. А ще – цінували колеги один одного.  Скільки українських пісень переспівали з Василем Павловичем і Богданом Йосиповичем Гогоцом.
Але життя - це не лише світлі спомини. У його долі, як і долі кожного, мов на вишитому рушникові, вистачало не тільки червоних кольорів. Коли раптово загинув перший онук Андрійко, татові здавалося, що земля рухнула під ногами. Тяжко, як і вся родина, пережив цю трагедію. Але саме після цієї сумної події він почав надавати  землякам ритуальні послуги. Зрозумів і відчув, що у такі важкі хвилини людям так потрібні підтримка і порада.
 Тато був непосидючим, навіть у неділю знаходив для себе діло – чи то у лісі, чи в гаражі… Він любив пожартувати, був добрим і турботливим до рідних. Дуже любив онуків, дружину називав «Ангелом». Мені шкода, що ми, діти і онуки, рідко говорили татові про свою любов, хоча цінували, поважали, любили його, бо він був для нас взірцем у всьому.
Тато жив роботою і заради неї не рахувався ні з часом, ні з здоров’ям, ні з обставинами. Як шкода, що ми тата не вберегли. Дорогого, рідного і найкращого тата і дідуся.
Любов КЛІМЧУК, з глибокою шаною до світлої пам’яті Андрія Янковського.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар