Дві Марії

 

(Продовження. Початок в № 5)

… – Як холодно… Мамо, вкрийте мене батьковим кожухом. Отим чорним. Нема? А де ж? А, ну так, ну так… Поміняли на мірку пшениці… А Микола? Де Микола, мамо? Прийде… То добре… Мамо, а Микола каже, що Бога нема… Тільки тшшш! Нікому не кажіть! Ага, отаке дурне меле… Бо якби ж був, каже, то чи допустив би голод? Якщо ж чоловіколюбець, то навіщо на муки такі нас посилає? Щоб ми одне одного повбивали та й поїли?.. Мамо, а може, то нас сатана полонив, а ми й не зчулися?.. Я знаю! То його парторг з колгоспу намовив. То він варнякає, що нема волі Божої, а є їхня, партійна. А ми ж їм все віддали: і кузню, і худобу. Виконуємо волю їхню, а вони… Як холодно… Мамо, вкрийте мене батьковим кожухом. Отим чорним… Нема? А де ж? А, ну так, ну так… Микольцю! Серденько моє! Прийшов! Бач, заслабла твоя Марія… Але з Дмитриком все добре! Мамо, де Дмитрик!? Іди, сину, до тата, йди… Чоловіче мій любий, аби ти знав, яке лихе снилося. Не доведи, Господи! Микольцю, мусимо поїхати до твоєї матері. Хай побачить нас утрьох. Не посилай мене саму. Вона ж мене не знає. Карточку нашу весільну взяти? Навіщо карточку? Поїдемо разом. Одужаю – і поїдемо… Вона чекає. Питала за тебе, а я сказала, що вбили… Отаке дурне сказала. Треба вже йти, хай побачить, що ти живий! Дай мені руку, піднімай… Підемо помалесеньку… Душно в хаті… Мамо, навіщо ж так палити, дихати нема чим! Микольцю, ти куди? Куди мене ведеш? На тік?.. Яке сонце червоне… Як тоді, коли ми з Одарчиного весілля в лози втекли. Коли сказав, що любиш, що сватів зашлеш… Миколо, ти де? Миколо!

Ні-і-і-і!!!

Це знову сон! Маріє, це тобі сниться! Сниться! Господи, що зі мною? Я вдуріла? Господи, де я?.. Мамо! Люди, порятуйте… Дмитрику! Як холодно… Мамо, вкрийте мене батьковим кожухом. Отим чорним…

– Помошніцу, кажеш, прив’юв? З ночи в гарачци! Шось таке бає, кричит… А як вмре, шо робіть? Ши й дітя мале. Ох, яки клопот, яки клопот! – Хомиха підхопила рогачем горщика й шугнула в піч. Зібрала з припічка рештки трави і втупилася у Петруся.

Хлопець переминався біля дверей з ноги на ногу. Вчора ж, наче б, усе добре було. Старчанка, правда, не дуже багато говорила. Але йому подякувала. У баби відразу запитала, що робити. Петрусь не затримувався, чимдуж погнав ділитися новиною з сестрою. Хіба міг він знати, що Марія занедужає? Хотів як краще…

– Геть слаба?

– Вельми. І де ти взявся на мою голову зо своєю старчанкою!? Бежи бегом за солтусом. Хай побачит її ши живою, шоб потомеки не баялі, шо баба порешила. Господоньку, шо ж за напасть така! Думала, шо буде кому до смерті доглєдіть, а теперечки сама глєдю. Мітєчку, ході, дітя, до баби. Хай матьонка спит. Ході, бубльбинку тоби облуплю, будемо гаматі. А ти шо стоїш? – Хомиха знову повернулася до Петруся, – бежи кажу!

Староста зігнувся мало не вдвічі, щоб зайти в хату. Кремезний, зайняв собою пів кімнати і виглядав розгубленим. Чи не вперше він тут. Про Хомиху в селі говорили різне. А йому й зараз перед очима, як вона схарапуджених коней спиняла, а потім геть втишених і покірних повела господарю.

– Добри день у вашуй хаті! То шо, кажете, гостей маєте, – пробасив чолов’яга, знімаючи шапку.

– Яки ж то гості! – сплеснула в долоні стара і подалася в сторону, бо староста рушив до Марії.

– Шо з єю?

– Гарачка. З ночи така. До тями не приходіт. Боюса, шо вмре. Зіллєм пою. Худа вельми, коб здоровша була, мо’ й вичухаласа б.

– Ти лахмуттє її дівіласа, документи яки є? Петьо мені дорогою розказав, шо вона до їх сперва пришла, а Коваліха не приняла.

– Я нерамотна, читать не вмию, алє тут і вучони нічого не розбере.

Хомиха підняла віко скрині і подала старості парчеву хустину. У ній лежали фотокартка і метрика. Було видно, що замокли обидві. Чорнило на метриці розповзлося, й годі було зрозуміти, чиє те свідоцтво – Марії чи Дмитрика. Постраждала і світлина. Чоловік зиркав то на усміхнену наречену зі знимки, то на змарнілу старчанку. Бліда, з прилиплим до чола смоляним волоссям, потрісканими вустами, вона мало скидалася на ту щасливицю, котра тримала під руку свого нареченого. Та все ж сумнівів не було – це одна й та ж людина. А от наречений… Фотокартку віддирали від чогось, куди вона прилипла. Обличчя майже не лишилося. Трохи плеча.

– Кольо тожеть таки височни був, – староста поклав світлину назад.

– Мо’ й не бреше молодіца. Алє ж яка маті на слово повірит, да ши чужому, шо дітяті її нема. До посліднього буде ждать.

– Дайте мені подівіца!

Петрусь вхопив картку.

– Мамо… – застогнала Марія.

– Все просіт накрить її чорним кожухом. Я й так накрила усім, шо є.

Оньо, як колотіт, – баба сіла на край полатей. – Я тут, я тут. На випи, на, лєкший стане, – припідняла Маріїну голову й стала обережно вливати до рота відвар.

– Може то я дітя до себе заберу, поки вона очуняє, – староста кивнув на Дмитрика. – А ти, Хомихо, не переживай. Як шось – то вже похоронімо. Труну ж соби вже давно наготовила? В її й покладемо. А тоби новеньку витешемо!

– Сам в сиру лягай! Бач, вумни яки!

– Ну от, мусітімеш жить, поки не висохне, – гість зареготав і вмить осікся.

– А хлопца не дам, хай келє її буде. І мені охутній. Оно молока в мене нема…

– Скажу своюй Насті, шоб ввечери приносіла. Ну, бувай. Завтра ши залєну.

– До Коваліхи лучей залєні.

– Не вмию я з єю баять. Да й ніхто не вмиє. Ши одін грих на душу возьме, як гета жунка вмре. Алє хто з нас без греха?..

– А чи ж такими грехами гришни? Чи ж детей виганялі? Внукув в хату не пускалі?

– Не тоби судіть, Хомихо.

– Тим печеш, шо своїх не маю. А скульким чужим помогла виродіца? А скульких з болячок виратовала?

У хаті на якусь мить запала тиша.

– Вона ж як не матеру, то Коля зве, – господиня поправила на хворій ряднину. – І на карточци – то таки Кольо. Стоїт, як всі Ковалі споконвіку стоялі – нога одставляна, кулак в боку. Да й статура їхня.

– Даст Бог не вмре – розпитаємо.

Староста ще раз вклонився порогу й зачинив за собою двері.

– Мамо! – Петрусь вихором влетів у двір. – Мамо! – горланив з усіх сил, бігаючи з хати у хлів, з хліва до стодоли. – А старчанка не бреше! Оньо їхня з Кольом карточка!

– Покажи.

Манька скинула з плечей клумах соломи, взяла в руки світлину. Серце зробилося велике й розривало груди. Дивилася довго.

– Бачите, бачите? – хлопець крутився довкола й намагався зазирнути в очі.

– Ну, і по чому ти його познав?

Проміжки між словами довгі. Кожен звук видзвонює крицею. Раніше, почувши такий материн голос, він тікав світ за очі, але не зараз.

– То я тебе питаю: по чому ти його познав? По твару*, чи по руци, яких нема? Га?

– По чоботях…

– По чоботях кажеш…Ох, ти скотіно капосна, ох, ти кішкомотіще! А скуко ж ти будеш мені душу доставать? Шо ж ти, паршивец, брата рудного хороніш! А пропаді ти пропадом зо своєю старчанкою! А чи не казала не йті до її? Не казала? Не казала?

Рядюжка боляче хвицала по спині, але хлопець навіть не намагався втекти. Сльози котилися від жалю й образи. Миколи вже нема. У Хомихи помирає Марія. А якщо з малим Дмитриком щось станеться? От тоді вже точно Миколи не буде. Ні в кому.

– Мамо! Хватіт! Чуєте? Хватіт!

Домна піймала кінець рядюжки, коли мати знову замахнулася. Та від несподіванки не втрималася на ногах і повалилася долу.

– Закатрупить хочете!? – заголосила Ковалиха. – Ох, ви невдячни! А маті ж вас сама на плєчах волочит, жили з себе послідні витягає, шоб вам, сіротам, було незгурше як гиншим! А я ж за тою роботою сьвіта билого не бачу. А ви матеру пуд ноги! То забите вже! Забите!

Плакала вже й Домна. Намагалася підняти матір, але та виривалася й далі повзала по двору, ніби в припадку. Голосила, проклинаючи і прикликаючи у свідки всіх святих.

Біля воріт зібралися цікаві. На жердинах загороді повсідалися, як горобці, сусідські діти. Мало в селі розваг, а тут таке.

Прибігла найстарша Ярина. Хтось доніс, що на батьківському обійсті твориться лихе. Мати вже просто хрипіла й дерла руками землю. Її заволокли в хату й поклали на лаві.

Біля вікна дзижчала муха. І де взялася в таку рань? Час від часу вона гепалася об шибку ніби конче хотіла її розбити. Шибка стугоніла, але не піддавалася. Муха теж. Ковалиха, склавши руки на грудях, лежала сумирна і бліда.

 

Петрусеві раптом стало страшно. Минулоріч на цій лаві лежав дід. Дихав надсадно, хрипів, а потім затих.

 

– Матьонко, не вмирайте! Не вмирайте, я бульше туди не пойду! – кинувся до матері й став тормошити за плечі.

Манька розплющила очі.

– Хто з Старчанкою хоть словом обмовица – проклєну.

 

– Тож вже… – ніби сама до себе мовила Домна, але в тремкій тиші її почули всі.

 

 

– Хто з Старчанкою хоть словом обмовица – проклєну, – знову й голосніше відчеканила Ковалиха.

 

 

– А шо, Мітєчку, виратувала баба Хомиха твою матьонку. Ході, ході сюди. Покладі рученьку юй на голувку. Бач, не гарача?

 

 

– Не аляца, – Дмитрик миттю закинув ногу, щоб лізти на полаті до матері.

 

 

– Нє, нє, пожді. Хай поспит, хай сіли набираєца. А баба з тобою на двур посунеца, оно яке соненько. Теплєнько там, хорошенько. Хай би твуй дядько Петік пришов чи шо, яки день нема. Заренько-заренько, котоньку, ото би баби порога гетого перелізть, халєру його матери!

 

 

Призьба під хатою вигрілася і пахла старим деревом. Теплом дихала й стіна позад Хомихи. Гарно. Дмитрик всівся біля ямки в спориші, яку з усією курячою хазяйновитістю вигребли сусідські зайди, і вовтузився там.

 

– А шо, кумо, кусточки на соненьку гриєте? Доброго вам здоров’я!

 

– Тож не все на печи. І вам, куме, не боліть.

 

– То шо ваша старчанка, жива? – церковний староста примостився на призьбі, зняв шапку й обтер нею впріле лице.

 

– А чо’ вона моя? Вона – Ковалішина.

 

– Знаю, знаю, все село гуде. Не було сьодні Коваліхи в церкви.

 

Натомисть їхня Ярина в заупокойну рамотку вписала Миколу. Отаке… Бают, ви батюшечку приклікалі до старчанки. Чи ж так все погано?

 

– Люді бают, собаки брешут – так і живемо, куме…

 

 

До призьби тупцяв Дмитрик.

– Бабо, на! – висипав в пелену дрібні камінці, повозюкав їх рученятами, послухав як дзенькотять, засміявся й почимчикував назад.

– А то її хлопец?

 

 

– Її. Таке вже потішне дітя і послушне, хоч і мале зовсюм.

 

Баба з усмішкою вузлуватими пальцями виловлювала камінці і складала поруч себе.

 

– А ви, куме, за старчанку пришлі розпитать, чи так чого? Вибачайте, шо в хату не зву, бо не маю чим вас вгощаті. Сама живу з того, чим люді оддячваюца. А теперечки ши два рота нагодовать. Колі то Мария на ноги стане, шоб помогті.

 

 

– Вже встала…

 

Марія обіперлася об одвірок зсередини хати, слухала, як гомонять старі, тішилася Дмитриком, що грався оддалік дверей. Ноги тремтіли, голова йшла обертом, але те, що вона бачила й чула – не було маренням. Жива, при пам’яті...

 

– А справді, Боже, не даєш ти випробування більшого, аніж людина може витримати. Тільки ж чи не забагато на одну душу того лиха?.. До чого готуєш, для чого гартуєш мене нещасну?.. Бач, мала б дякувати тобі за порятунок, а не йде світле на думку. Зболена вся. І дихати мені боляче, і на небо твоє синє дивитися боляче, і слова вимовляти… Здається, каліками з вуст попадають... Не гнівайся, Господи. Вірю, що чуєш мене. Нема в мені злості, нема заздрості, а от розпач іноді всю забирає. Тоді дурне з язика й летить. Тоді й сварюся з тобою, Батьку… Знаю, смирення й віра – то шлях до благодаті, але чого ж так важко впокорити свої бажання твоїй істині? Грішна я, грішна… Може й, настільки, що й допомоги твоєї не варта. То й не помагай. Просто дай чути, що ти поруч. Прошу тебе…

Сльози текли невпинно. Їх пожадливо всотував ненависний поріг. Може, й виріс такий високий, що хапав і пхав у себе все, що несли через нього.

– Мама!

– Петіку, ти де! Петіку!

– Тутеки!

За мить з-за рогу клуні вигулькнула Домна.

– Шо гето тут робиш?

– Забавку Мітіку.

Сестра примостилася збоку. Спостерігала, як шмат гіляки у братових руках перетворювався в рибку. От від голови й хвоста відпало все зайве. Кінчик ножа став вимальовувати на боках луску.

– Сам понесеш?

– Ти шо, того? – хлопець постукав кулаком себе по голові. – Дурна?

Сама знаєш, шо буде. Передам. Ши коніка потомеки вирежу.

– Ти давно їх бачив?

– Мітіка вчореки оддалюк. З Хомихою в двори. А Мария, бают, до пана найняласа. Чула таке?

– Чула. Туко шо до мене Ліпа забегала – сорочкою хваліласа. Оказваєца, наша старчанка вишивать умиє. Таки вже на рукавах кветки гарни нашила! І взяла недорого, – сестра змовницьки підморгнула Петрусеві.

– Дажеть не вздумай! Буде вісіть тая сорочка на опудалі серед города, побачиш.

– Не буде. Скажу матери, шо понесу в Заморочне, а Ліпа возьме да попросіт Марию вишить ши одну. Будто б юй. Добре я все придумала?

– Не добре. Вишивать буде Ліпи, а ходітімеш ти.

– А може я її одкупила? Чи ти думаєш, вона б мені не вишивала? Ну, бо наша маті її вигнала?

– Не знаю. Якось стрив її на вуліци. Хотіла мені шось сказать, а я як дременув. Забоявса, шо донесут. Якшо й обидяна вона – то на матеру. Ми ж то юй помогті хотілі.

– Якби ти її до Хомихи не зав’юв тоді весною – може, вже б і пропала.

Ех, так вже хочеца такої сорочки, а от бучи в хаті – нє, – дівчина скрушно видихнула й пішла.

Петрусик відклав ножа. Ловка щучка получилася. Аж якось шкода віддавати.

– Пліви, рибко, пліви! – забавка загойдалася перед обличчям хлопця ніби на хвилях.

Ні, передавати він не буде – сам занесе. До хати не заходитиме, а залишить на призьбі. Ото, мабуть, Дмитрик зрадіє. Може, заховатися в кущах та підгледіти? Поклав рибину за пазуху, взяв до рук ножа. Пильно подивися на ручку, лезо. Підгострити треба. Пішов у двір до каменя, що слугував за точило. Дід казав, треба з однієї сторони притиснути й потягнути, перевернути – і з іншої. Знову так і знову. А потім пальця великого наслинити й поперек леза черкнути. Якщо лезо ніби борозенками скаче – значить гостре. Добре пам’ятає хлопець ту науку.

– Дівіса, долєдай оно, не загуби! Гето батько твуй колісь Коліку робив. Бач, нема батька, а би’ коло нас. Бо руки до гетого ножа приложив. Ши трошки пудростеш, косу возьмеш – і знов батьку подякуєш. Котра людіна отакого проживе й нічо’ послє себе не оставит – ні детей, ні діла доброго – то й як і не жила…

Петрусик ще трохи постояв, вслухаючись у дідові слова, ретельно витер кам’яний пил із леза, заткнув ножа у шпарину між балками й побіг до Хомихи.

Ярина йшла на поле до матері й бубоніла, ніби та була поруч:

–…Мамо, скуко отак можна. Мені вже стидно батюшечци в гочи дівіца. Вун вже й не питає де ви, чого до церкви не йдете. Раній й одної служби не пропускалі. І люді по селі всяке дурне бают. Шо бачилі, як ви вдосьвіта коло крижа* шось закопалі. Шо творите? Вам ши Думну треба замуж оддать. І Петіку придеца в прими йті, бо яка дівка до такої свекрухи в невестки приде. Ши трохи не походіте в церкву – і вже точно скажут, шо видьма. Вовик судом не очистітеса.

 

З-під ніг випурхнула куріпка. Ярина стрепенулася, зупинилася. Боляче їй за матір. Але болить душа і за менших. Вона таке: вийшла заміж – все, відрізана скибка. А Домна з Петрусем? Чого мати до них така холодна? Про двох, яких похоронили малими, й згадувати нема чого. Один Микола в серці. Але й його нема на білому світі. Говорила вона з Марією. Порозумілися з перших слів. Чого ж мати так впирається? Бо прийняти невістку – прийняти смерть сина. Прийняти смерть сина, але, натомість, отримати внука. Чи ж то не краще, ніж жити в обмані, куди добровільно себе поселила. А Дмитрик – вилитий Микола. Про таких кажуть: вродися та вдайся. Такого, й не знаючи чий, подивишся – і до батьків заведеш.

– А шо стоїш стуйма! – долетіло здалеку. – Хутчий! Ворушиса! І так в сьвінячи голоси йдеш!

«Тож не своє. Чого спешить…» – Ковалиха з усієї сили ввігнала копачку в пересохлу землю. Рвонула на себе. Перевернула, гепнула обухом по брилі. Та розсипалася на грудки. Не вродила цьогоріч бульба. Он яку дрібузу визбирує. А був би Микола вдома – розорали б ту латку коло ріки, виробили. От там би наросла!

Надійшла Ярина. Мовчки стягнула ріденьке бадилля попереду, відставила коші.

– Вернеца Колік – коло реки зоремо. Тутеки вже геть земля вироділаса.

А сіна десь начей настараємоса.

– Мамо, Коля нема… Я скажу! – Ярина викрикнула і жбурнула копачку долу. Ковалиха застигла з відкритим ротом.

– Послухайте. Коля забилі влітюс* на Михайла. Його нема. Не-ма. За його моліца Мария, я, Домна, Петік. А ви, мамо, все його душу ворохобите, спокою йому не даєте, додому клічете! Мамо! Вун голодни вмирав, а ви його й тому сьвіті оббираєте. Йому вашої молітви, як хліба не хватає!

Ярина розридалася. Ковалиха теж плакала. Борода їй трусилася. Горло стискав пекучий біль.

– Ти не хороніла своїх детей. І не дай тоби Боже…

– Вун не воскресне. Мамо, одпустіте його. У вас ще є Думна і Петік. Мамо, вони круглими сіротами при живуй матери ростут. Вони одіти й нагодовани, а колі слово од вас добре чулі? Вони не наймити, вони ваши діті!

Ковалиха дивилася на дочку. Коли вона зробилася така?.. Раніше чула від неї лише: так, мамо, добре, мамо, як скажете, мамо… Йдуть від неї її діти. Хто на небо, хто в люди.

– Я – погана маті…

Ярині хотілося ще сказати, що до неї підходив вчитель і питався, чого Петруся до школи не пускають. Він здібний учень. Як виросте – геть би міг іти вчитися на агронома. Домні п’ятнадцять, а місячних нема. Треба було б до лікаря поїхати. І у Дмитрика скоро іменини. Марія запрошувала. Натомість – ув’язала в рядюжку нушку бульби, що мати встигла накопати, зібрала копачки.

– Ходіте. Оньо яки дощ припустів. Чого гліну ногами месіть. Дома в теплі луч пасолю полупимо.

– Думна вже полупила, алє ходім…

Ніхто точно не скаже, з якого часу Манька Ковалиха почала носити чорну хустку. Але до церкви так і не йшла. Не йшла до церви і Марія. Не хотіла зустрітися там зі свекрухою. Не боялася її, ні. Пробачити не могла, що не повірила, що з малою дитиною в нічку на вулиці лишила.

– Приняла Коваліха смерть сина. Кажут, хустку чорну виматала. Може, й вас з Мітєчком приме. Покинете стару бабу саму, – Хомиха чесала кістяним гребенем сиве волосся.

Марія на мить зупинилася – вибирала ковшем воду з ночв – глянула на бабу.

– Не покинемо. Якщо самі не виженете, – перевернула посудину, злила рештки в цебер. – Не треба ми їй. Бо будемо вічним нагадуванням про Миколу.

– І шо юй на тому Коліку сьвіт зошовса? Здаєца, дав би Бог мені детей – всіх би одінаково до серца туліла.

– Бабо, а у вас тут зовсім родини нема, навіть далекої?

– Ну а чо’ б тоби за хату казала. Нема. Чоловик-покуйнік, хай на тому сьвіті царствує, прив’юз мене сюди з Луцка, прамо з базара. Я там з дядьком своїм була. Зерно помагала торговать. А Тодось тоді вже старим парубком був – літ сорок, мусіть, мав – як побачив – і до дядька: оддайте за мене. А той і раденьки. Ми з сестрою, сіроти, на його попеченії булі. То так я тут вже бульш пійсят літ.

– Сестра до вас в гості приїжджала, чи ви до неї?

– Нєе. Знаю, шо замуж вишла і шо діті булі, чи є.

– І що, за весь час й разочку не хотілося зустрітися. Я оно за сестер згадаю – голубкою до них би летіла. Не знаю, живі, чи ні… Ох…

– Не плач. Даст Буг, комуністи тиї десь подінуца – і поїдеш.

– А вас на кого лишу?

– О, ліхи мене не вхопит! Ши трохи поживу!

Домна нетерпляче крутилася у дверях.

– Ти скоро? Заре одправа почнеца! Скуко вже можна тую блюзку поправлять, пуд світою і так ніхто не побачит. Я от у свою на Паску вберуса. Тоді вже точно тепло буде. Ході, вже ж, мусіть, Мария нас жде!

Ярина вхопила вузлик, і вони підбігцем вийшли з двору.

Марія стояла під старою вербою на розі й виглядала дівчат. Це вони переконали її піти до церкви. Сьогодні Благовіщення.

«Яку вість, Отче, мені пришлеш? Все налагоджується, так добре складається, що аж страшно. Дякую тобі! І жити є де, і заробити, і Ярина й Домна до них із Дмитриком як до рідних. Петрусь стороною, але то зрозуміло – малий, матері боїться. Дівчата з села в черзі за вишитими сорочками. Хто б подумав, що те вміння таку службу добру служитиме. Вчора якраз пановій кухарці дошила білим по білому. Дала за роботу питльованого борошна на паску. Яєць повне решето вже назбирала, масло пізніше принесуть. М’яса Ярина обіцяла дати. Буде й у нас свято як у всіх…».

– Щось ви довго, – Марія ступила з моріжка на шлях.

– То Ярина на себе в твоюй сорочци надівіца не могла.

– То й добре, що подобається.

– Послє одправи пуйдемо до нас на обид, – Ярина взяла Марію під руку.

– Ні!

– Матери не буде, не буйса. Ти не переживай, ши трохи – і вона вас приме. По юй бачу. Мітіка забереш, а ми якраз стола нарихтуємо. Васіль вчореки пару щучок зловив – посмакуємо. Сьодні можна. В церкви станеш келє Думни, де Ковалі стоят. Я келє свекрухи буду, – Ярина перша ступила на поріг і широко перехрестилася. Домна легенько взяла Марію за руку й повела до гробу Господнього.

– Тут наше місьцє, стуй.

Марії так гупало у вухах, аж озирнулася: чи не чує хто бува? Чому так хвилюється? Ну, більше року в церкві не була. Зглядаються на неї, шепочуться. Але іншого вона й не сподівалася. Домна час від часу штовхає її убік, коли забуває хреститися. Не забуває, ні, просто у них при кожному «Господи» хреста не кладуть. Вона так звикла до відправ отця Єпіфанія, до його голосу, вимови, що ніяк не може піймати хоча б однієї знайомої фрази. Раптом почувся плач Дмитрика. Стрепенулася. Та ні, він з бабою.

Не такої вона служби воліла. Воліла світла й спокою. Умиротворення. А натомість? Хочеться втекти. Хочеться притиснути до себе сина й гойдатися, тримаючи його на руках: ой-да-даш, ой-да-даш, ходи, котку, будеш наш…

– Я додому, – прошепотіла на вухо Домні й вилетіла з церкви.

До хати бігла. Повернувши в завулок, стала як укопана. Назустріч чимчикував Дмитрик. Розмахував лозиною, час від часу батожив нею по зеленому споришу. Завваживши матір, заплескав у долоньки.

– Синочку, ти що тут робиш? Ти чого сам, де баба?

– Баба спить, – малий підклав рученята під щоку і схилив голову.

«Не кожній Марії благу вість. Ой не кожній…».

Глиняні пасківники вони з бабою приготували ще перед постом, коли горщики для скоромного перемивали. Почистили і їх. Старенька все силувалася пригадати, коли востаннє паску пекла – та так і не згадала. Тішилася, що скоро запахтить в хаті святом.

– Бабо, тож це той самий хліб, – казала тоді Хомисі.

– Той самий – да не той, – відповідала поважно. – Я тебе навчу, шо зробіть, шоб вона лєгуненька була да мняхкенька.

«Не сказали, бабо, тоді, то тепер поставлю вам на могилу, яка вже вдасться…».

Марія місила тісто й переминала спомини останніх тижнів. Похорони, дев’ять днів – все, як в тумані. Шушукання за спиною, з якого найясніше проступало слово «хата». В ті дні Марія трималася за Дмитрика, як за єдину опору в цілому світі. Дивувалася, як умудрилася за рік так поріднитися з бабою, щоби тепер, коли її не стало, відчувати таку пустку. Староста на похоронах питав, чи складала Хомиха заповіт. Марія того не знала. Стенула плечима і тихо мовила:

– Мені вже з хати вибиратися?

– Чого? Хомиха казала, шо хата – тоби. Алє ж треба бомага.

– І мені говорила… Що тепер робити?

– Придеш послє сороковин – побаємо.

Тісто вже рипіло в руках і зовсім не липло до пальців. Кухарка в пана заставляла її рівно годину місити хліб. Годинника в Марії не було, але вона й без нього навчилася розуміти, коли воно готове. Накрила рушником і поставила на піч сходити. Деякі господині паски ще в четвер попекли. Вона ж взялася вишити до свята ще одну сорочку. Поспішала дуже, але таки встигла. І сорочку дошити, і в хаті прибрати, і, дасть Бог, паски до вечора попече. Дмитрик спав. Набігався – й заснув. Добре, на всеночній не хотітиме. А якщо змориться – до Ярини занесе, там відпочине.

Марія якраз розстелила на столі скатертину, щоб ув’язати в неї все на освячення, коли у двері постукали. Ярина м’ясо принесла? Швидко відчинила.

За порогом стояли дві жінки.

– Доброго здоров’я! Чи пустіте в хату? – озвалася старша.

«Це, мабуть, з котрогось із сусідніх сіл на всеночну прийшли. Баба розказувала, що до їхнього храму на великі свята аж за двадцять кілометрів люди йдуть і, буває, просяться перепочити годину-другу перед відправою», – майнуло в голові.

Марія ступила в сторону.

– І вам доброго здоров’я! Заходьте.

– А шо ви питаєте. Ми до своєї хати пришли!

Молодша з викликом рушила через поріг. Так поспішала, що перечепилася й загриміла разом з клумахом за плечима.

– Мамо! – почулося з полатей.

Проснувся Дмитрик. Марія кинулася до нього. Обхопила, міцно притисла до себе.

– Не плач, – сказала не то собі, не то малому.

– Ганна, моя тітка, – знову озвалася старша.

– І ви згадали про це після її смерті?

– А ти думаєш, шо гі́вна за єю год повиносила, той вже хата тобі?

На! Викусі! – молодша підскочила і тицьнула Марії під носа дулю.

Як в тумані Марія збирала свої речі. Добре, що встигла переодягнутися. На ній нова сорочка і бабина синя ліпаґова спідниця. Якраз перед Благовіщенням подарувала.

– Зносі здорова, да ши луччу справ. Мені, старуй баби, такого дорогого вже не треба. А тоби, молодуй – в сами раз…

Відчинила скриню.

– А то твоє? Старчанкою сюди пришла! – тяжке віко гепнуло мало не по пальцях.

«Ого, хтось постарався, все розповів».

– На шматок хліба заробляла сама. І чужого зроду віку не брала. В скрині лежить моя хустка з документами і дві намітки. Хто мені їх давав – своє полотно впізнає.

Ставало спекотно, губи враз пересохли. В голові загуло. Так вже було, коли вона вперше зайшла до цієї хати.

– Олексо, не мешай, вона хутенько.

Зібравши пожитки, востаннє глянула довкола. Під образами на покуті самотньо стояла паска. Ніби бабина душа світилася з темного кутка.

– Дякую, бабо…

Ковалиха прасувала свою улюблену синю спідницю. Домна перешивала ґудзика на комірці сорочки й спостерігала за вправними материними рухами. «Невже до церкви збираєца?» – тихо зажевріла надія.

– О, мамо, ви тожеть на всеночну пуйдете? – Петрусь кинув на землю оберемок дров і підійшов до матері.

– А шо?

– Нічо, так питаю.

– Ти худобу закрив?

– Закрив.

– А порося печене в поросятніку несті чи в радюжци? Я кропиви багато нажала застеліть. Лєкший буде, – озвалася Домна.

– В радюжци понесу.

«Пуйде!» – мало не в голос крикнула дівчина. Сама ж сіла на лаві й рухатися боялася, аби матір чим не розгнівити, і та не передумала.

Через трохи всі троє вийшли з хати.

Людей на всеночну завше було багато. Свої стояли в церкві. Чужі заходили й виходили, даючи місце іншим. Свічки не встигали догоріти до кінця, як їх замінювали новими. Таке не часто побачиш.

Манька стала на звичному своєму місті. Домна трохи віддалік, аби перехопити Марію – та теж має прийти. Хай би вони вже побачилися, коли освячення почнеться. Коли чудо воскресіння наповнює усіх великою радістю й любов’ю. От тоді точно мати нічого поганого невістці не скаже. А, може, ще й додому позве?..

Марія в церкві вже була. Ще перед відправою. Стояла одна-однісінька у святковій тиші серед сотень свічок і думала, що ж в Його домі Йому сказати. На душі порожньо: ні світла, ні свята, ні радості. Ні розпачу чи злості, образи чи жалю. Нічого. І жодна молитва не йшла на ум. Кидало то в жар, то в холод. «Не знаєш, що сказати? Дякуй!» – виринуло звідкись.

– Дякую… Дякую… Дякую…

Дмитрика спочатку тримала на руках. Коли ж втомилася – хлопченя тулилося до спідниці, обхопивши матінку за ноги. Бувало, вибігав на вулицю і знову вертав назад. Коли людей побільшало – вийшли у двір обоє.

– Дмитрику, я водички піду наберу, а ти будь тут, добре?

– Добре.

– Я скоренько.

Петрусик не відразу впізнав Дмитрика, що сидів верхи на клумасі й бився з таким же вітрогоном патичком, ніби козак шаблюкою.

– На! На! На! – кричав завзято й весело.

– Мітіку, а маті твоя де?

Малий на мить завмер, потім роззирнувся вусібіч.

– Мамо! – позвав неголосно. – Мамо! – заволав з усієї сили і кинувся в церкву.

Домна бачила, що мати плаче. Сльози котилися без перестанку, а вона наче й не чула. Вуста не ворушилися. Отже жодної молитви за службу вона не промовила. Вона її просто не чує, тієї служби. Знову про Коліка-Соколіка думає. Свічки в руках зм’якли й похилилися. Ні за здоров’я не поставила, ні за упокій.

На Ковалиху зглядалися всі, хто стояв поруч. А їй було байдуже. У неї своя розмова з Богом. Хай він скаже, як їй жити далі, коли її сина до себе забрав. Як вона молилася, як сподівалася, як вірила в силу його всемогутню. Тож, може, сьогодні? «Господі, ти воскресів Лазара через сина свого, ти воскресів сина свого. Господі, то воскресі й мого! Яви мені славу свою Божу!».

– Мамо! Мамо! – летіло під церковний купол.

– А ну тшшш! – шикали звідусіль. – Заберите дітя! Чиє то?

– Старчанчине вродє.

Дмитрик продирався крізь натовп, вишуковуючи знайомої спідниці.

Вислизав із чужих рук і прямував до місця, де недавно стояли обоє.

– Мамо, ти шо мене кинула! – з розгону став гамселити маленькими кулачками куди діставав, заховавши заплакане личко у сині складки.

Манька закрила очі й поклала руку на біляву голівку.

…Колік воскрес…

– Воістіну Воскрес!

– Христос воскрес!

...воістіну воскрес…

– Христос воскрес!

– Воістіну воскрес!

Твар* – обличчя

Криж* – хрест

 

Влітюс* – минуло річ

 

Олена ЛОТОЦЬКА, Крупове-Львів.