Долі, обпалені війною: історії наших землячок

Наталка Позняк-Хоменко:

«Я знаю, що ми переможемо»

Ми знали, що війна неминуча. Жили своїм життям, але готували різні варіанти «на випадок». За тиждень до війни ми з чоловіком Сашком зробили запас води, наповнивши пляшок 50-ят і заховавши їх у хліві, докупили круп і «мівіни». Продумали, куди відправимо дітей, щоб мати вільні руки. Чим будемо займатися в разі чого.

І все ж, до війни ми виявилися не готовими. Не готовими до того, що уже за шість годин після перших бомбардувань і оголошення війни наш дім опиниться в епіцентрі протистояння, що наступного дня просто під вікном стоятиме танк (наш, рідний), а за 100 метрів від дому, на мосту димітиме чорним димом «росгвардія» і шляхи, якими збиралися відвозити дітей до діда на Полісся, виявляться відрізаними (та й саме Полісся за 30 км від кордону з Білоруссю виявиться не настільки безпечним місцем, як видавалося на початку). Я вже не кажу, що ми виявилися неготовими до всіх тих жахів, з якими зіткнулися жителі Гостомеля, Ірпеня, Бучі, Іванкова та інших міст, які в одну мить так само опинилися під окупацією.

Я взагалі не знаю, як можна бути готовими до війни, не маючи такого практичного досвіду. Зараз дивлюся, що в перші дні психіка вперто чіплялася за думку, що все це нереально, все це тимчасово, що нам вдасться пересидіти, перечекати день-два-тиждень – і все стане, як раніше. Коли вирушала із села, відпустивши кота і собак надвір (де, власне, вони і жили) і лишивши їм на тиждень харчів, була свято переконана, що за тиждень я повернуся. Коли їхала з дітьми до Тернополя, так само була впевнена, що я лишу там дітей – і повернуся.

Коли зрозуміла, що це не так – у мене була істерика. Тиждень мене накривав «комплекс того, хто вижив». Хотілося назад, там, де небезпека, де новий досвід, де я лишила тих, кого не мала лишати, де я мала рятувати тих, хто благав про порятунок. А потім мені сказали, що повертатися немає куди, бо нашої вулиці вже немає. І там ідуть бої, тому цивільних туди не пускають.

Місяць війни. Я вчуся терпіти і чекати. Я намагаюся тримати інформаційний фронт. Намагаюся, чим можу, допомагати воїнам і тим, хто опинився в такій же ситуації, як я. І я вірю, що рано чи пізно повернуся і до свого дому (чи того, що від нього лишилося – дарма, відбудуємо), і до свого городу (бо ж картопля в льоху лишилася на розсаду).

Я знаю, що ми переможемо. Бо та ракова пухлина, якою є сучасна РФ на тілі світової цивілізації, має бути знищена. І тоді по-новому складатиметься історія і Білорусі та Грузії з Абхазією та Південною Осетією, і Молдови із Придністров’ям, і десятків асимільованих «федеративних республік», які колись мали унікальну мову і культуру, а тепер отримають шанс їх знову згадати і відродити. Бо сила – не в імперських замашках, а саме в унікальності і можливості бути самим собою.

А поки що діти намагаються забути звуки обстрілів, здригаючись від чергового сигналу повітряної тривоги. У них теж свої Інтернет-баталії за наш, український світ із тими, хто іще так і не зрозумів, що до того, що відбувається, кожен причетний. Найменша вчора намалювала чергового російського «ваньку» і підписала словами пісні, яку часто наспівує останнім часом: «Сплять в могилі москалі».

Я знаю, що їм випаде жити в Україні, якій дивуватиметься весь світ. Він і зараз уже шокований, бо міф про непереможну «другу армію світу», яка за три дні готувалася влаштувати парад на Хрещатику, виявився мильною бульбашкою.

Правда, він досі не наважується закрити небо над Україною, щоб убезпечити дітей Маріуполя, Чернігова чи Харкова, навіть через місяць після того, як ці міста у своїй більшості були перетворені на руїни. І хоч якось відреагувати на примусове вивезення жителів обложених міст (в тому числі – і дітей) на територію агресора. Як і в 1930-х роках, Європа боїться і наївно сподівається, що її це не торкнеться. Хоча воно її вже торкнулося.

А ми вистоїмо і переможемо. У нас просто немає іншого виходу. Бо наші діти мріють про повернення додому. І малюють «правильних» окупантів.

 

 

Іванна Котяш-Елєрдашвілі:

«Нема ніде краще, ніж вдома»

Минув місяць, а для мене ніби зупинився час. Все заклякло. Душа теж. Спочатку було страшно. За всіх. Найбільше за дітей. Потім, коли в голові «вклалось», що цей жах неминучий і, певно, довгий, прийшло рішення хоч щось робити, аби зайвого не думати.

Київ. В сім’ї маленька дитина. Від’їжджали поспіхом, не віривши самі собі, і чомусь все крутилось в думках, що це лише на декілька днів. Тому з речей фактично взяли себе і дитину. Потім село на Київщині. Моє улюблене квітуче село. Спасибі Богу, що воно є. 20 днів було прихистком не тільки для моєї сім’ї, а і для наших рідних та друзів, котрих нам вдалось забрати і з Києва, і з-під Києва.

Всі ці 20 днів мене вмовляли їхати кудись далі. Заради маленького Андрія. Їхати було куди, бо чекали в Польщі, Грузії, Чехії, Італії, Німеччині. І всі ці 20 днів у мене серце розривалось від думок. Я вперше (ніби сильна та рішуча) не знала, як вчинити. Думаю, з таким нелегким вибором стикнулась нині не одна жінка. Бо ж як можна жити, коли половина твого серця їде з тобою в безпечне місце, а друга половина лишається на війні?

Та все ж зважилась. Коли пролітали над хатою крилаті ракети –ще думала. Коли на три доби комендантська година і вечорами сидиш в темряві – ще думала. Коли повітряна тривога і ти спішно кидаєш в підготовлений погріб старі теплі куртки (і це бачить та чує дитина) – я і тоді ще думала.

Останньою краплею в моїх роздумах були слова Андрійка: «Тлєба в яму!». Це, коли ми гуляли, і вулицею просто з гуркотом проїхала машина. Все. Це було все. Я не буду описувати нашу непросту дорогу, бо простих доріг тепер нема ні в кого, і з яким серцем ми лишали Україну і наших дорогих мужчин. Лишали не заради себе, а заради маленького паростка нашої великої родини, заради нашого маленького українця. Бо, як я уже казала – кожна українська душа нині безцінний скарб, який ми, дорослі, маємо зберегти. Бо це їм, нашим дітям і внукам, відбудовувати квітучу Україну після неминучої Перемоги! Зберегти дитину – можливо, в цьому і є вищий сенс жіночого буття.

Хочу просто і сердечно подякувати тим людям, які допомагали нам в цій нелегкій подорожі. Спасибі Львову. Спасибі гостинним друзям мого сина за теплу ніч, за щирі розмови. Пообіцяли один одному таку ж зустріч, тільки уже в мирному Києві. Спасибі Польщі. Місто Тарнов. Дуже дякуємо моєму великому другу пану Стефану Велоху за теплі обійми, широку душу. А ще дякуєм привітним працівникам платних польських доріг (а проїхати нам довелось майже через усю країну), бо це таки зворушливо, коли автомобіль з українськими номерами пропускають безкоштовно.

Спасибі Німеччині. Дякую моїй сестрі Вікторії і Йоргу, що гостинно приютили нас в своєму домі. Сестрі – що заздалегідь потурбувалась про нас. Йоргу – за всіляку допомогу, за його жарти і намагання розвеселити і просто за добру, чуйну німецьку душу. Так, і ще приємно здивовані добрими сусідами – іспано-німецькою сім’єю, котрі вранці принесли дитячу коляску і величезний мішок з іграшками та дитячим одягом. І відтепер у Андрійка (якого тут називають Андреас) є два чудових товариша – Браян і Джейсон. І що цікаво, коли граються, ніякого мовного бар’єру! От би і дорослі вміли так розуміти один одного!

Що буде далі? Не знаю. Чекають в Грузії, бо і там теж рідний дім. Можливо, передихнем та й поїдем. А поки що думки всі з Україною.

Що мені болить? Болить душа. Тривожусь за все і за всіх. Жалкую, що не взяла з собою вишиту сукню. Мамину. Може ж дочекається мене? А що тут? Гарно, чисто, німці усміхаються, особливо до маленького Андрійка. Наше синьооке кучеряве пташеня викликає позитивні емоції у всіх. Та інколи мені здається, що це просто ввічливі посмішки, а далі – холод, бо ми тут чужі, хоч нам і співчувають. І це, напевно, нормально. Нема ніде краще, ніж вдома.