* Думки вголос

Наші земляки їдуть у світ

 

Пішла по обіді в центр, щоб розвіяти думки, людей побачити, місто побачити, бо ж щодня спати лягаємо і не знаємо, що завтра. А вийдеш – вулиці рідні, прапор над Майданом, привітаєшся з дівчатами в магазині чи аптеці, із земляками перекинешся словом – і своє, рідне душу огортає. Така психотерапія…

Завжди отримую позитив у денних коротких цих виходах з квартири у світ. А сьогодні наплакалася.

Біля пошти на зупинці – жінки з дітьми, сумки поруч, рюкзаки. Настрій у них не такий, як ото до рідних їдуть чи у відпустку. Настрій такий… настрій невизначеності.

Жінка тримає на руках дитинку маленьку, а поруч хлопчик, ну може років 2 з половиною. Йду повз, стишую крок і дивлюсь на нього. Оченята мені зазирають у душу та усміхається малий. Чогось захотілось послати йому повітряний поцілунок. Так і зробила. А дитина така позитивна – позитивна…

Я йду далі, зупиняюся біля магазину, говорю зі знайомою. Бачу, як під’їзджає автобус. Всі починають прощатися. Жінка з дитиною стоїть, а хлопчик починає так плакати. Так плакати.

Я плачу з ним…

– Так хотілось обійняти й спитати: «Чому плачеш, дитиночко»? Ти ж не розумієш, що їдеш через війну, ти ж не розумієш, що кидає мама все тут. Чому плачеш? – питаю себе в душі. І тут підбігає жінка і бере маленького на руки. Він враз стихає й обіймає маму за шию…

І я розумію, що дитина злякалася, що автобус прийшов, а мами поруч нема. Його мами поруч нема… Жінка, що стояла з дитиною на руках біля хлопчика була не його мамою.

Дитина щаслива там, де є її мама. Їдучи у світ, українці залишають Маму-Батьківщину… І кожен у душі плаче, як той хлопчик. Який чекає, що Мама прибігла і його обійняла. Я дочекалася, поки автобус рушив. Визирають з вікон хлопчики й дівчатка, як оті пташенята. Але головне для них – Мами поруч. Мамам важливо убезпечити своїх дітей.

– Будь щаслива, дитино, у світі… – я побажала подумки. – Будьте щасливі, зігріті, безпечні всі дітки, які зі своїми Мамами вимушено залишили Маму-Батьківщину!

Люба КЛІМЧУК.

Рятуємо дітей від війни

 

Нам всім сьогодні вкрай необхідна допомога Червоного Хреста, необхідна допомога всієї світової спільноти, щоб захистити дітей, жінок, літніх батьків, інвалідів наших, простих громадян від страшенних бомбардувань, які цинічно завдає брехливий ворог по наших домівкам, по наших атомних електростанціях.

Я вчора і сьогодні бачив заплаканих дітей, бачив їх злякані очі. Бачив відчай дружин, які сідали чи не в останній вагон евакуаційного потягу і тримали мужні руки своїх чоловіків, котрі проводжали їх… З переповненими сльозами очима, відчайдушно намагаючись утримати ці сльози, аби не травмувати й без того своїх діток.

Я бачив це пекло в переповненому вагоні, як оселедці в банці, наших громадян, котрі під ракетні обстріли намагались тікати з власних домівок, з власної землі, з власної Батьківщини.

Я бачив, як маленький шестирічний хлопчик гладив голову своїй мамі, яка схилилась на коліна сина і втрачала свідомість від задухи в цьому вагоні, від 2-х останніх голодних діб в бомбосховищі Чернігова, від страху, який їм обом далось пережити. Я бачив очі цієї дитини. А потім крик цього хлопчика на допомогу, коли мама впала на підлогу під ноги власної дитини.

Я бачив, як потім всім вагоном люди надавали мамі цього хлопчика допомогу, як нашвидкоруч кололи уколи та міряли тиск і як заспокоювали її сина.

Я чув найперші слова цієї нещасної жінки, які вона промовила, щойно вдалось повернути їй свідомість «Де мій синочок, люди?!»…

Все це ламає психіку. На це неможливо дивитись. Це не забудеться ніколи. Це армагедон, друзі мої! В них, в цих нещасних дітей, в цих людей все відібрав ворог. Він відібрав навіть зелений коридор, щоб вони не могли сховатись від падіння ракет, мін, скла та бетону на їх голови…

Хіба так може бути?! Хіба світ цього не бачить? Хіба ж не можна цим діткам закрити небо над їхніми беззахисними голівками?!

Подивіться в їх обличчя. Подивіться на відчай в цих очах… Розбудімося, люди! Це ж геноцид чистої води!

Анатолій Батан, уродженець Дубровиці. Житель м. Києва.