Церква – духовна основа села

В історії сварицевицького духовного храму сторінок багато – і мирного служіння Всевишньому, і суперечливого, трагічного забуття. За свою тривалу історію село мало декілька будівель православного храму. За переказами місцевих жителів стало відомо, що село мало дерев’яний храм на початку ХІХ століття, який розташовувався неподалік другого сварицевицького кладовища (усіх відомих місць поховань у селі було три – два старі й одне нове). Храм з невідомих нам причин згорів. Нині на цьому місці стоять будинки й знаходяться господарські будівлі. Про долю цього храму з’ясувати, на жаль, нічого не вдалося.

Про заснування другого храму, який розміщувався в центрі села ми також знаємо дуже мало, адже всі архівні документи із церкви були втрачені у буремні роки початку ХХ століття. Але можна припустити, що будівництво її проводилося в середині ХІХ століття або ж і раніше. Старожили пригадують ще з розповідей своїх бабусь, що при їх житті вже храм стояв (а це приблизно 60-ті роки ХІХ ст.).

«Люди із Лісового та Озерська зробили болотом берви на Ясенево до Сварицевич, щоб можна було допомогти нашим будувати церкву. Так казала моя баба», - пригадує старожилка села. Оскільки храм стояв на спеціально насипаному великому пагорбі, то до нього вели не один десяток східців.

У 1903 році було побудовано на базі церкви місцеву церковноприходську школу. Її будували, як і церкву, з власної цегли, яку випускали на цегельні пана Папули, що розміщувалася на околиці села.

На початку ХХ століття «церковні власті послали в глухомань пінських боліт, як проповідника православ’я» Рожановича Івана Івановича. Ще й досі подейкують у селі, що Рожановича заслали на Полісся за вільнодумство, притаманне тим суперечливим рокам.

Це був худорлявий високого зросту чоловік, за плечима у якого було навчання у Петербургському та Празькому духовних закладах. З Казахстану, куди на початку ХХ століття переїхала родина Рожановичів, молодого батюшку доля закинула у поліську глухомань. Певний час Рожанович служив у с. Рубель, що в Білорусі. Дружину його звали Зіна, мав трьох синів та дочку. На даний час нащадки Івана Івановича проживають у с. Бережки, м. Дубровиця, м. Пінськ. Нещодавно родичам вдалося знайти через мережу Інтернет одного із синів Рожановича Івана Івановича, який зараз мешкає у США. Про його долю родина немала ніякої інформації усі попередні роки.

Відомо, що 1916 року у село Сварицевичі з Санкт-Петербургу прибула жінка на похорон чоловіка російського генерала Федосєєва, який загинув під час Брусиловського прориву на Поліссі. Назад у Росію вона не повернулася. Оскільки дружина батюшки рано померла, то Генералиха (так її називали у селі) доживала віку з батюшкою. Кажуть, що це була дуже повна і здорова жінка.

Дочка ж місцевого батюшки Нонна Іванівна до 1939 року працювала вчителькою у місцевій церковноприходській школі. Разом із нею працював і її чоловік Соловей Панас Омелянович. Під час Другої світової війни сім’я Рожановича неодноразово допомагала місцевим партизанським формуванням у боротьбі з німецькими окупантами.

Помер Іван Іванович у лісі, можливо і від тифу, який у 1944 році лютував на Поліссі, встигнувши ще охрестити свого онука Солов’я Петра Панасовича, який разом зі своєю дружиною Іриною Сергіївною нині мешкають у с. Бережки. Від тифу померла також Генералиха. Вона похована на кладовищі у с. Зелень, а батюшка Рожанович Іван Іванович – у с. Сварицевичі.

На Стрітення, 15 лютого 1943 року, наше село зазнало німецького нападу двома фашистськими бомбардирами, які, зі слів місцевих старожилів, літали так низько над селом, що було видно обличчя пілотів.

Батюшка Іван під час повітряної атаки не залишив село, а стояв і молився неподалік церкви під дерев’яним хрестом. Згоріло майже все. Лихо не минуло і місцевий храм. Він був значно зруйнований. Згоріло багато церковного начиння і весь архів. А те, що вціліло, то згодом люди забрали з храму.

За свідченнями старожилів, велика ікона Георгія Побідоносця (розміром з двері), а також Пані-Кадило і церковний дзвін уже після війни бачили у старій церкві с. Серники Зарічненського району, а велику ікону Олександра Невського – у с. Вичівка того ж району. Кажуть, що поліцаї, вихідці з цих сіл, ще у війну відібрали все це у місцевих жителів і віддали до своїх храмів. Проте не все їм вдалося відібрати. Один дзвін все ж таки вберегли в селі. Його сховав чоловік на прізвисько Ладний. Люди пам’ятають, що він ще довго виносив того дзвона та вішав його в центрі села на великій липі й дзвонив ним на великі свята або коли у селі був покійник. Також уцілів і великий дерев’яний хрест з вівтарної частини старої церкви. Його врятував у свій час дід Євтух і односельчани використовували його довго під час похоронної процесії. Згодом хрест був переданий до новозбудованого храму і нині займає відповідне місце у його вівтарній частині. Про подальшу долю дзвона відомо лише, що після смерті діда Ладного, замість нього виносив дзвін на липу чоловік на прізвисько Потерепка. Згодом комуністи заборонили дзвонити цим дзвоном, тому його доля невідома. Проте старожили подейкують, ніби він зберігається на даху у родичів Потерепка.

Слід згадати й про роль у духовному житті села Самуйлика Філімона, який за батюшки Рожановича був дяком, а після війни пішов служити у с. Вичівка Зарічненського району, де був храм. Проте він не забував і про сварицевичан, приїжджаючи освячувати паску у суботу напередодні Великодня, проводити служіння на престольне свято Юрія чи інше велике свято. Служіння він проводив біля зруйнованої церкви або біля будинку покійного батюшки Рожановича, а ще біля каплички. На жаль, капличка не збереглась. Вона згоріла у 1953 році від удару блискавки, так і донині не була відновлена. Лише джерельце, у якому освячували воду та великий дерев’яний Хрест є на тому місці, де була капличка. Так був зруйнований осередок духовності – велика і простора церква.

На цьому лиха історія безвір’я не припинила свого розвою. У краї встановлювалася радянська влада. Перша спроба місцевих комуністів розібрати напівзруйновану церкву була невдалою.

«Збіглися люди з усього села, хто з вилками, а хто з косами й не дали розібрати храм», - пам’ятають довгожителі.

Проте друга спроба стала фатальною для зруйнованого храму. У 56-57 роках ХХ ст. за вказівками районної влади різні організації з с. Висоцьк, м. Дубровиця приїжджали і розбирали цеглу з будівлі церкви. Бачачи це, місцева сільська влада вирішила з тої цегли, що залишилась, побудувати клуб.

Так була завершена та зловісна робота, яку розпочали німецько-фашистські завойовники. Трагічно закінчилася історія сварицевицької святині.

Майже 50 років прийшлося християнам відвідувати богослужіння у храмах інших сіл. Лише у 1990 році питання будівництва у селі храму набуло актуальності. У день Провід Пасхи, коли батюшка Микола із с. Вичівка освячував місцеве кладовище, жителі села почали масово обговорювати потребу будівництва своєї церкви. Батюшка Микола підтримав таке бажання людей.

На сході села було обрано так звану «двадцятку», яка мала взятися за організацію будівництва. Найактивнішими у «двадцятці» були Крупко Іван Демидович та Крупко Іван Костянтинович. Іван Демидович відповідав зокрема за процес будівництва, а Іван Костянтинович займався усіма паперовими справами.

Було вирішено, що кожна сім’я пожертвує по 100 рублів і кожен працездатний житель має відпрацювати на будівництві церкви 10 днів. Місце під будівництво обиралося ретельно, адже там ніколи не мало бути жодної будівлі й воно мало бути однією з вищих точок села. Було обрано невеликий пагорб по центральній вулиці села за один кілометр на південь від місця старої церкви.

Закладини нової церкви відбулися 17 квітня 1991 року. Для проведення цієї події з’їхалися батюшки із сусідніх сіл Зарічненського району – Вичівки, Іванчич, Серник, а також Зарічненський благочинний. На місці висвячення ще певний час ці батюшки по черзі проводили богослужіння.

Отже, храм будувався за власні кошти й своїми силами. Матеріальна допомога була також надана керівництвом Сварицевицького лісництва - Надієвцем Степаном Івановичем, головою колгоспу – Юрком Семеном Адамовичем, сусіднім Степангородським лісництвом, у якому на той час працював лісником місцевий житель Дем’янець Григорій Іванович, Дібрівським лісництвом, у якому лісничим працював сварицевичанин Гулько Леонід Андрійович, Людинським лісництвом, де також працював лісничим односельчанин Холодько Сергій Миколайович. А також свій внесок у будівництво храму зробило Олександрівське, Лісівське та Вичівське лісництва. Частину лісу, якої не вистачало для будівництва, сільська громада купувала у Сварицевицькому лісництві.

Робітники місцевого цегельного заводу два дні працювали безплатно, виготовляючи на храм цеглу. Того року певно кожна християнська душа села переймалася новобудівництвом. У селі було багато власних майстрів: будівельників, столярів, штукатурів, жерстяників. Усі вони, не покладаючи рук, працювали й нова церква була збудована.

Висвячення нового храму було проведено 4 жовтня 1992 року на свято Дмитрія. На честь цієї важливої події родина Крупка Івана Костянтиновича подарувала у нову церкву ікону Дванадцяти празників, яка і зараз знаходиться на аналої у центральній частині храму.

Особлива заслуга в організації будівництва належить Івану Костянтиновичу Крупку. Узявши на себе всі клопотання по оформленню паперових справ, йому доводилося неодноразово здійснювати поїздки по різних інстанціях за дозволами на будівництво до м. Рівне, м. Дубровиця тощо. Саме Іван Костянтинович отримав дозвіл від Рівненської єпархії на будівництво у с. Сварицевичі нового храму. Проаналізувавши план новобудови разом із місцевими майстрами, вирішили, що приміщення церкви буде замалим для такого великого села. Тоді ж прийняли рішення про внесення змін до проекту, тим самим збільшивши загальну площу будівництва.

Іван Костянтинович клопотався і про придбання усього начиння, потрібного для проведення богослужіння. Так, Панікадило, підсвічники, семисвічники, Плащаниця та інші речі було куплено в єпархії. Серницький батюшка придбав за гроші сварицевичан Чашу. Для розпису стін були запрошені художники з м. Кузнецовськ. Саме вони за своєю ініціативою і розписували сварицевицький храм. Виготовити іконостас було довірено майстрам зі смт.Зарічне.

Перший священник возбудованого храму, отець Арсеній, отримав прихід на початку 1993 року і служив лише декілька місяців. Наступні роки богослужіння проводив батюшка Василь Синяк. Згодом він пішов служити до храму у с. Бережки. Наступником його стає житель с. Зелень, який більшу частину свого життя пропрацював трактористом, і, бувши ліквідатором наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, зрозумів своє призначення в житті. Він закінчив духовну семінарію і присвятив своє життя служінню Богу.

Останні роки життя отець Афанасій (в миру Степанович Іван Семенович) служив у Сварицевицькому храмі. Тяжка хвороба у лютому 1999 року обірвала життя цієї високодуховної людини.

2 березня 1999 року настоятелем Свято-Георгієвського храму став молодий та енергійний отець Сергій Іванович Нікітчук. Він отримує наказ про призначення настоятелем від архієпископа Рівненського й Острозького Варфорломія. Разом з дружиною, матушкою Валентиною Володимирівною Нікітчук, отець Сергій проводить богослужіння у нашому храмі й нині.

Підготувала Валентина Григорівна ГРИЦЮК.