Шануймо славних земляків

 

«З людьми й для людей» – це життєве кредо хорошої людини, яка заслуговує на повагу й увагу сторонніх. Це наш земляк Грицюк Іван Іванович.

5 листопада 1964 року в сім’ї Грицюк Івана Михайловича та Віри Мусіївни народилася третя дитина – хлопчик, якого назвали Іваном. В цьому ж селі навчався у восьмирічній школі, яку закінчив у 1980 році. Продовжив навчання у Дубровицькій СШ №1, яку закінчив у 1982 році. Професійні нахили юнака формувалися під впливом батька – шофера, тому логічним був вступ Івана до Дубровицької автошколи, де здобув фах водія. Після отримання прав водія працював шофером у колгоспі.

Весняного дня 1983 року разом з однолітками Іван Іванович був викликаний до райвійськкомату. 21 березня 1983 року юнака призвали до армії. Ніхто не відав, яка складеться доля майбутнього солдата. А була ця доля сурова і складна. 18-річний хлопчина разом з такими ж молодими солдатами потрапив на справжню війну в Афганістан. Служба проходила в автомобільній роті, завданням якої було доставлення боєприпасів та харчів для бійців. В кабіні машини завжди лежав автомат. За два роки служби багато небезпечних ситуацій довелося пережити, але сьогодні Іван Іванович не бажає згадувати, бо дуже боляче.

27 квітня 1985 року воїн-інтернаціоналіст демобілізувався з лав Радянської армії. 5 травня 1985 року він ступив на рідну землю. Це була велика радість для батьків, яким додали сивини два важкі роки служби на страшній війні.

Після повернення з армії Іван Іванович влаштувався на роботу водієм автобуса, де працював довгий час.

Одружений, має двох дітей – доньку та сина. Зараз дружна сім‘я Грицюків проживає в місті Дубровиця.

Руслана ГРИЦЮК.

 

Шестеро юнаків зі Сварицевич проходили строкову службу в Афганістані. На щастя, всі повернулися додому живими, але двоє з них вже відійшли у вічність у мирному житті. Вічна пам’ять Галушку Степану Трохимовичу та Королькову Геннадію Яковичу – нашим щирим та добрим землякам.

Щиро шануємо наших односельців, які пройшли дорогами Афганістану, повернулися додому і зараз користуються повагою та авторитетом серед людей: Полюховичем Юрієм Васильовичем, Воронком Степаном Дмитровичем, Холодьком Петром Петровичем, Конюським Сергієм Леонідовичем. До речі, Сергій Конюський отримав в Афганістані складне поранення. Зараз він живе у Дубровиці.

У кожного з цих мужніх чоловіків своя історія і свій тяжкий спомин, та водночас живий і незабутній.

«Було усе – згадує Юрій Полюхович, – і мінне поле, і смерть товаришів, і пісня давня, українська «Ой, орали хлопці ниву», яку на аеродромі в Кабулі заспівали разом зі своїм односельчанином Генкою Корольковим (нині, на жаль, уже покійним), розуміючи, що, можливо, прощаємося назавжди. Довго звучала в моїй душі ця пісня, як спомин про Україну, про домівку, про свого шкільного товариша». Згадував, як під страхом смерті зупинявся вантажівкою і пригощав місцевих жителів водою. Було усе. Головне – не зламатися, не втратити здоровий глузд і вижити. Тож честь і шана вам, воїни-афганці, які пройшли через гирло неоголошеної, безглуздої, жахливої війни. МИ ПАМ’ЯТАЄМО!

Ірина ХОЛОДЬКО