КІЛЬКА ВРАЖЕНЬ

 

ОДНОГО ДНЯ

 

Медицина стає справді доступною

Дві лікарські амбулаторії відкрили минулого тижня у селах Берестя та Селець. Ці заклади сукупно обслуговуватимуть близько десяти тисяч жителів із шести населених пунктів.

Незважаючи на карантинні обмеження, розділити з місцевими радість від новосілля прибули голова обласної державної адміністрації Віталій Коваль, його заступниця Людмила Шатковська, очільник департаменту цивільного захисту та охорони здоров’я населення Олег Вівсянник, голова Сарненської райдержадміністрації Олександр Кохан та голова нашої міської ради Богдан Микульський тощо.

«Амбулаторіі у таких селах, як Берестя та Селець – це чергова маленька перемога в рамках програми Президента України Володимира Зеленського «Велике будівництво». Загалом у 2021 році ми лише у сфері медицини побудували 8 сучасних, хороших об’єктів. Крім того, закупили велику кількість потужного медобладнання: КТ, МРТ, ангіографи, рентгени, УЗД-апарати. Все це для того, щоб послуги ставали ближчими для населення», – зазначив голова Рівненської ОДА Віталій Коваль під час відкриття амбулаторії.

Будівлі мають аналогічне планування і площу 223 квадратних метрів. Наразі тут можна отримати всі безкоштовні послуги первинної медичної допомоги в рамках програми медичних гарантій. В амбулаторії є кабінети лікарів, маніпуляційна, лабораторія з новітнім обладнанням, дитяча кімната, кілька санвузлів, в тому числі для людей з обмеженими можливостями. Обладнали також кабінет щеплень із окремим входом – аби розділити потоки хворих пацієнтів та тих, хто хоче вакцинуватись.

«Серед безпосередньо діагностичного обладнання – УЗД-апарат, який має 3 датчики, цифровий стетофонендоскоп, отоофтальмоскоп, 6- та 3-канальні кардіографи, гематологічний та біохімічний аналізатори, молекулярний мікроскоп тощо. Ці апарати значно полегшать роботу лікарів в амбулаторії. Не треба буде їхати в інше місце на обстеження. Заклади підключені до мережі Інтернет й  спеціалісти працюватимуть через медичну інформаційну  систему «ХЕЛСІ». Тобто тут, безпосередньо на місці, можна укласти декларацію з сімейним лікарем, отримати рецепти за програмою «Доступні ліки», направлення до вторинного спеціаліста і т.п.», – розповіла керівниця центру ПМСД Вікторія Островець.

Будівництво кожного закладу обійшлося у понад 8 млн. гривень. У цій сумі – левова частка державних коштів, також долучилися до співфінансування і місцеві громади.

За словами заступниці голови ОДА Людмили Шатковської, амбулаторії збудували за сучасними технологіями та з урахуванням принципу безбар’єрності: «Це, напевно, найкращі амбулаторії в області як за зовнішнім виглядом, так і за наповненням. І за це особлива подяка як будівельній організації, так і керівниці ПМСД Вікторії Островець та всім медикам, які тут працюють».

Міський голова Богдан Микульський подякував керівництву області та району за таку плідну співпрацю. «Ми спільно робимо одну справу на благо наших людей».

Як годиться, гості завітали на свято із подарунками. Так, Віталій Коваль подарував у новозбудовані амбулаторії по кисневому концентратору. «Нехай вони вам ніколи не знадобляться, але ми переживаємо страшну недугу й протистояти їй маємо у всеозброєнні», – побажав Віталій Станіславович.

Обидві амбулаторії розраховані на 2 сімейних лікарів, 2 їх помічників та молодшу медичну сестру.

 

«Побачив більше, ніж очікував»

Того ж дня голова облдержадміністрації побував ще на одному об’єкті, реконструкція якого реалізується в рамках «Великого будівництва». Йдеться про форварда місцевої освіти – Дубровицький ліцей.

Тут своєю чергою було чим пишатися очільнику закладу Володимиру Кушніру. Як справжній педагог-новатор Володимир Володимирович  доклав максимум зусиль, аби Дубровицький навчально-виховний комплекс «Ліцей-школа» Дубровицької міської ради став конкурентно спроможним і давав вихованцям найкращі знання.

Цей освітній заклад передбачає профільне навчання, забезпечуючи науково-теоретичну, природничо-математичну, гуманітарну підготовку дітей та створює умови для реалізації індивідуальних творчих здібностей і обдарувань.

В останні роки заклад динамічно оновлюється та постійно розвивається. Два роки тому тут було облаштовано сучасний харчоблок та обідню залу.

Минулоріч у рамках субвенції «Спроможна школа» у Дубровицькому НВК «Ліцей-ЗОШ І-ІІ ступенів» влаштували шатровий дах, провели зовнішнє опорядження фасадів, замінили вікна та зовнішні двері, реконструювали систему опалення. Загалом виконано робіт на майже 18 мільйонів гривень за кошти державного бюджету та співфінансування з місцевого. Завдяки такій термомодернізації вдалося зекономити понад 50% витрат на опалення.

На даний час ліцей включено до програми Президента Володимира Зеленського «Велике Будівництво-2022», якою передбачено облаштування спортивних майданчиків закладу. Тож планується на території ліцею ціле спортивне містечко: футбольне, волейбольне, баскетбольне поля, тенісний корт, ігровий майданчик для наймолодших.

«Переконаний, Дубровицький ліцей стане прикладом не лише для навчальних закладів області, а й України загалом. Нам важливо, аби діти навчалися в комфортних, якісних умовах і мали можливість фізично розвиватися й бути здоровими», – зазначив директор освітнього департаменту області Петро Коржевський.

«Я побачив навіть більше, ніж очікував», – резюмував свою екскурсію ліцеєм Віталій Коваль.

Тисячу осіб вміщає протирадіаційне укриття в Дубровицькому ліцеї

 

У ліцеї навчається 667 дітей і працює більше 100 вчителів та обслуговуючого персоналу. Тому в укритті можна забезпечити перебування ще мінімум 300 людей із навколишніх осель. Такої думки прийшов голова облдержадміністрації, проінспектувавши в рамках візиту на Дубровиччину й даний об’єкт.

«Приємно вражений, що підвальне приміщення в дуже хорошому стані. В укритті є діючі санвузли, душеві кімнати в достатній кількості. Передбачене і окреме складське приміщення для зберігання питної води, аптечок, засобів особистої гігієни і т.д.

Приміщення знаходиться в стані готовності №1. Крім того, проводяться постійні цивільні навчання для школярів та педагогів. Це хороший приклад для керівників навчальних закладів.

Загалом в області є близько 1400 таких укриттів. Продовжуватиму моніторинг цих об’єктів. Адже вони – одні з важливих елементів територіальної оборони», – зазначив згодом очільник області на своїй сторінці у «Фейсбук».

 

Про харчування школярів

Страви з фініками та горіхами, оладки, запіканки чи салати. Таке меню побачив очільник області у Дубровицькому ліцеї. Для його вихованців у гастрономічному плані є чималий вибір. Особисто перевіривши, як впроваджується реформа шкільного харчування в Дубровицькому НВК, Віталій Коваль відмітив, що «приємно вражений змінами».

Кухарі закладу працюють за книгою рецептів Євгена Клопотенка. М’ясні та рибні страви на пару, свіжа випічка, молочне. Раціон вихованців збалансований, поживний та різноплановий. А готувати смачну їжу стало можливим завдяки новому обладнанню: пароконвектомату, духовим шафам, холодильникам для роздільного зберігання продуктів.

В межах реформи для Дубровицького НВК з освітньої субвенції виділили більше 687 тис. грн. Понад 76 тис. гривень додала громада. Нагадаємо, реформу шкільного харчування взяла під особисту опіку перша леді країни Олена Зеленська. Зміни у шкільних їдальнях – елемент боротьби за здоров’я нації. Дуже важливо, аби наші діти винесли із освітнього закладу разом зі знаннями й культуру харчування – вживали корисну та поживну їжу. Для цього віднедавна й запущено глобальний Інтернет-портал «Знаїмо».

До речі, в цьому році сучасний харчоблок з’явиться ще в одному опорному освітньому закладі громади – Залузькому. Принаймні, в області цей заклад вже пройшов всі необхідні погодження.

Людмила РОДІНА.

 

 

«Фронтовиками» любовно назвав працівників медицини на відкритті амбулаторій Віталій Коваль. Адже наші медики справді на передньому краї протистоянь важкій та підступній недузі. Попри ризики, постійну напругу та шалену відповідальність. Багато гарних слів прозвучало на адресу головного лікаря Дубровицького центру ПМСД Вікторії Островець як основного рушія оновлення мережі закладів первинки. Комфортно працюватиметься в нових умовах колективам Берестівської та Селецької амбулаторій на чолі з сімейними лікарями відповідно Лілією Блащук та Лідією Демидовою.

 

Не залишилися без подарунків і гості. Цілющі ляльки-мотанки «Здравниці» піднесла їм наша іменита майстриня Оксана Довжик. «Всередині такої ляльки – духмяні заспокійливі поліські трави», – розповіла пані Оксана.

 

Радуватиме маленьких відвідувачів Берестівської амбулаторії дивосвіт казок, розмальований місцевим художником-самоучкою Вадимом Краськом.

 

 

за відданість присязі

 

За успішне й сумлінне виконання службових обов’язків, відданість присязі, високий професіоналізм було нагороджено подякою Голови Нацполіції України дев’ятеро правоохоронців Рівненщини. Серед них дільничний офіцер дубровицького відділення поліції старший лейтенант Олександр Дульський. Відзнаки їм урочисто вручив восьмого лютого очільник поліції області Олексій Камишанський. Від себе побажав поліцейським професійних успіхів та мирного неба над головою, і щоб із кожним виконаним службовим завданням зміцнювалась довіра громадян до поліції.

 

Рибальське свято вдалося

 

У неділю, 6 лютого, на озері Велике Почаївське (Вербівське), яке перебуває у віданні Висоцького лісового господарства, неподалік села Вербівка, втретє відбулися традиційні змагання із зимової риболовлі-2022 на Кубок магазину «Sudak_Fishing». Як зазначають організатори, робиться це з метою розвитку і популяризації зимової риболовлі на мормишку як найбільш масового виду активного відпочинку та пропаганди здорового способу життя.

 

Цьогоріч у змаганнях було зареєстровано 16 учасників. Перед початком суддя Ігор Лисенко детально ознайомив учасників із регламентом та правилами проведення змагань.

Чотири години риболовлі визначили переможців у декількох номінаціях – найбільша впіймана рибина, найдосвідченіший та наймолодший рибалка.

Кубок за найбільшу виловлену рибину отримав В`ячеслав Кедрук (м. Дубровиця).

Перше місце дісталося Віктору Пінчуку (с. Берестя), він зумів упіймати 878 грамів риби.

Із невеликим розривом друге місце здобув його ж односелець Микола Боковець, його улов склав 875 грам.

Скромнішим виявився результат Сергія Цибульського (м.Дубровиця) – 749 грамів, який відповідно посів третє місце.

У номінації «Наймолодший рибалка змагання» «традиційно» переможцем став Павло Буткевич.

Також відбулася посвята в рибалки Лева Цибульського, трирічного малюка, який бере приклад у всьому зі свого дідуся – одного із найдосвідченіших рибалок Дубровиччини.

Головне, зазначають організатори дійства: незалежно від результату, кожен учасник отримав масу позитиву та енергії, а до того ж пам’ятні сувеніри. Переможці нагороджені кубками та грамотами. Церемонію нагородження провів організатор змагання Олександр Ярмошевич. Він подякував усім, хто був причетний до заходу. Особливу велику вдячність та підтримку висловив спонсору – компанії «Flagman».

Опісля нагородження учасники і гості смакували смачний козацький куліш, який вміло варить уже три роки поспіль незамінний шеф-кухар Богдан Правник.

По завершенню змагання було приємно спостерігати за втомленими, але щасливим обличчями рибалок. Мета заходу повністю виправдана – їм вдалося справжнє рибальське свято.

За матеріалами сторінки «Sudak_Fishing» в Інтернеті.

 

 

Уже не один рік іспанська фундація «Androse» проводить конкурс для молодих авторів «Без меж». Проєкт відповідає самій назві – література без кордонів. Головне, аби сюжет зачепив за живе, а мовні засоби дозволили достукатися до кожного серця.

Дуже приємно, що цьогоріч переможцем цього престижного конкурсу стала наша землячка Олена Лотоцька, уродженка Крупового, добре відома читачам «Дубровицького вісника» завдяки своїй збірці «Нині зозуля кувала».

Цього разу на розсуд іменитого журі та читача пані Олена подала оповідання «Дві Марії», яке й принесло літераторці заслужене перше мсце.

 

Дві Марії

 

– А шо ти, коте, всівса на порозі облізваєса? Ждеш кого? Наши всі в хаті.

– Не всі, Коля нема.

Місячні промені висвітили білявого Петрусевого чуба.

– Наши всі в хаті, – з притиском повторила Манька Ковалиха і, відкинувши кота з дороги, взялася за клямку.

Від нагадування про старшого сина в душі запекло. Рвучко шарпнула двері.

– Ох! Бог при м’ні, при души моюй! – видихнула у ніч. – Ти хто? Шо стоїш перед дверима, зато б забила! Господі, скуко ж гетих старчанок вже ходіт!

– Я не старчанка. Я – Марія. Миколина дружина, – почули всі, хто кинувся на лемент матері.

– А це Дмитрик, наш син, – поцілувала у скроню заспане хлопча.

Ковалиху заціпило. Вона вдивлялася в темінь позад жінки з дитиною, вишукуючи там свого Коліка-соколіка. У скронях гепало, ноги м’якли. Він таки повернувся! Але чого ж не йде, де ховається? Соромно перед матір’ю? Так простила вже ж давно! І тільки для виду в людях каже, що викинула з душі й серця невдячну дитину. А насправді – обом вимолює в Бога прощення: і за свої прокльони, що слала у спину первістку, коли грюкнув дверима й подався у світ, і за його затятість і непослух (хоч і в цьому теж певно її вина – не навчила старших шанувати). І ось – Бог змилувався, привів блудного сина додому.

– А де Кольо? Кольо де? – вхопилася однією рукою за Маріїн рукав, а другою стягнула з голови хустку. Ніби боялася: мало того, що не бачить сина, то ще й не почує, де він.

…Усю дорогу до цього далекого поліського села Марія готувалася сказати свекрусі про смерть Миколи. Слова шукала. Щоб якось м’якше, легше, якось… Переживала. Вона ж так і не допиталася у чоловіка, чи сповістив рідних про їхнє одруження. Знала про сварку сина з матір’ю, знала причину – не хотів іти в свати до нелюбої дівчини, й усе просилася поїхати разом і благословення випросити. Хай і після шлюбу. Бо ж як прибився до їхнього села й пішов на роботу у колись їхню, а тепер колгоспну кузню, то казав, що сирота. Признався, коли у них Дмитрик знайшовся. На прохання відповідав, що характер у матері міцніший за крицю, її рішення не годен перекувати ніхто. Як сказала, що назад не прийме, то значить і на поріг не пустить! Про те, щоб на батьківщину повернутися, заговорив, як голодно стало.

– Миколу вбили продзагонівці. Зерно боронив. Ви ж, мабуть, знаєте, у нас там, в Україні, голод...

Маньчина рука безсило опустилася. Погляд враз осклів.

– А це вам. Від нас… Візьміть, мамо, хустину, прийміть мене за рідну дитину… Микола купував. Казав, що він вам золоту хустку завинив.

Ніхто не зауважив того згортка в Марії. Коли ж він розлився блиском парчі, із відкритих настіж дверей вихопилося притишене «ох…».

– Наши всі в хаті, – хрипло і вже втретє мовила Ковалиха.

Тяжко зарипіли завіси.

– От тепер, синку, ми жебраки… – Марія горнула до себе малого, відхиляла сухі стебла, що стриміли з кособокого стіжка біля крайньої хати. – Поки йшли до твоєї бабці – були подорожніми. А ступили на поріг… Господи … Господи, ти знову насміхаєшся з мене. Не дав умерти від голоду, беріг у дорозі, то тепер до своїх не пустив. Де подінуся з малим дитям у чужій стороні? Хто прихистить, хто шматок хліба дасть, якщо родина не прийняла? Чим завинила, що муки такі терплю, скажи? Батька-матір забрав, чоловіка забрав, що з сестрами – не знаю… Кажи щось! Мовчиш… Та вже краще вмерти! Сил моїх нема!

На мить стало видно, як у день. Грім вилясками покотився над сонним селом. Загавкали собаки.

– Сваришся, Господи… Та краще добий мене, чуєш!? Добий!

Марія кинулася під холодні струмені квітневої грози, обхопила голову руками й голосила, викрикуючи у свинцеве небо: «Добий! Добий! Добий!» Дмитрик додибцяв до матері, вхопився за ногу і аж заходився від плачу.

Отямив спалах. Він висвітив згорблену постать, запнуту латаною-перелатаною рядниною.

– Молодіце, Господь з тобою, ти шо ж таке твориш? Дощище оно яке!

Себе не шкода, то дітя пошкодуй. Холод собачи, туко болячки збірать. Не знаю хто ти, алє іді в хату. Христом-Богом просю.

– Я – Марія…

– Іді Мариє, іді… Бач, сільній припускає…

До самого ранечку Ковалиха не склепила повік. Хоч очі пекли нестерпно. Чи то так ранив їх блиск хустки в руках старчанки, а чи сльози, що рвалися десь із глибини, тільки от ходу їм не давали. І звідки та зайда знає про дитячу синову обіцянку? Як давно те було. Ще коли покійний Яків разом з плисаками ліс до Гданська сплавляв. Привіз звідки хустку та таку вже гарну. Напнув на плечі, а вона з вдячності й пригорнулася до чоловіка. Миколка миттю злетів з печі та й ну розпихати їх по різні боки: «Я вам, мамо, ще луччу хустку куплю! Золоту!»

– Дуренько мали… – прошепотіла пересохлими губами. – Гето ж треба таке виплєсті – вбилі. Да чи ж не почуло б моє серце твоєї сметрі, сину (сьвят, сьвят, сьвят! Хай на сухий ліс йде!)? Точно остановилоса б! Ще й дітя на руки вибечила. Багато стало тих старцув ходіть, і всі про голод бают. Алє от так, щоб в семню лізть? Ох, сину, сину… А Олєна ж тебе ждала… Два года ждала…А тепереки вже й їхня Нінка в дівках ходіт. Хорошузна! За єю Пиліп тую нівку, шо в Дубах дає… Господоньку, наверні дітя додоми. Вбережи од всього ліхого! Молю тебе, святий Боженьку…

– Мамо, а вже скоро вставать?

– Петіку, ану спи! Ши рано вставать!

– Мамо.

– Го.

– А то правда, шо тая тютка за Коля казала?

– Бреше, шоб юй язик обліз.

– Мамо, а як не бреше, то я тому дитяті тожеть дядько, як Яриніному Адамку?

– Я тоби, дядьку, заре по сраци влєплю! Не спиш – вставай воду носі!

– Нє!

– А «нє» – то лєжи тіхенько!

«… а як не бреше…» Петрусів голос доєднався до того єдиного, якого так боїться Манька. Він наче й її, бо ж у ній живе. От тільки промовляти починає тоді, коли жінка сотні думок передумала й рішення прийняла. А він такий: «Манє, а чи ж добре ти сказала? Чи добре зробіла?»… І все – нема спокою в душі. Але й нема звички переінакшити.

– Бреше! – у півголоса мовила хатній тиші й заходилася одягатися.

За день Марія обійшла село двічі. Оминала лише Ковалишин куток.

Казав Микола, що живуть поліщуки погано, і таки правда, не кривив душею, не прибіднявся. Хатинки малесенькі, часом здається − наполовину в землю вгрузли. Всього три бачила гарних, ще й залізом критих. Одна певно священникова, бо біля самої церкви примостилася. І церква величезна, мурована, бані золотом сяють. Якась така святкова, що аж зайва серед суцільної сірості, нетутешня. Ступила Марія на поріг, а до середини не зайшла. Так ніби побоялася забруднити білі стіни: одяг пошарпаний, нечистий і на душі якось так…

– Прости, Господи… – перехрестилася й пішла геть.

Пішла до баби Параски. Може, й на цю ніч прихистить. Баби не було.

Натомість невістка так недобре глянула на Марію, що проситися на ніч язик не повернувся.

– Позичте заступа.

– А навушо тоби заступ? Шо поночи копатімеш?

– Землянку. Жити десь треба…

– Вертайса туди, одкуль пришла. Заступа юй дай. Ага. А потомеки свіщи вітра в полі.

…Чого ж тут такі всі злі та недобрі? От у нас! У нас…Сусідка сусідку за глек пшона вбила … Але то голод… Вони не знають, що таке голод… Аби їм таке?! Вертайся каже…

Марія стояла на вигоні й сумнівалася, йти до річки у верболіз – місцина дуже схожа на ту, що вдома біля ставу,– чи податися в ліс. Там листя можна нагребти, лапок з ялин, сосен наламати – тепліше буде спати. Постояла хвилю –і побрела на берег.

Доки ламала очерет, Дмитрик бавився кремінцями. Щось белькотів по-своєму. Підкидав камінці догори, плескав у долоні й сміявся. Нашвидкуруч, доки не геть споночіло, намостила під гіллям щось схоже на велике гніздо. Зверху накидала рештки сухих стебел.

– А дивися, сину, яка у нас хатка. Ходи, погамцяємо і спатоньки ляжемо.

У шматині лежала скибка хліба і грудочка сиру.

– Хіб! – малий потягнувся до їжі.

Марія перехопила руку, витерла подолом від піску і вклала у малі пальченята житню шкоринку.

– Не пропадемо, синочку, не пропадемо… Та й не такі вже всі тут і погані. У ту нічку обігріли, а в цю, погожу, й тут переночуємо. А завтра матінка твоя землянку викопає, очеретом накриє. Он його скільки довкола. А на хліб заробить. Аби тільки голод сюди не дійшов. Не доведи, Господи. Дурне з розпачу дурний язик меле.

– Мамо! Мамо! Наша старчанка землянку на Корнійовщині копає!

– Ковбаню* вона там викопає, а не землянку. А тебе яки ліхи до реки носів? Га?

– Яйца качини в очереті шукав.

– Знайшов?

– Нєе, – Петрусь понуро опустив голову.

– Взнаю, шо келє старчанки крутіса – срака сіня буде!

Петрусь почухав наморщене чоло й подумав – добре, що не обмовився, як вчора назирці за Марією ходив. Бо вже б відхватив, а рука в матері ой яка важка.

– Ти тичок пуд пасолю* нарубав?

– То ши ж города не зоралі.

– А як зораєца, то вони в борознах сами вродяца, чи шо?

– Мамо, я з Петіком пойду, поможу принесті. А сорочку потомеки долаплю.

Завше готова захистити меншого брата, Домна швидко перекусила нитку, встромила голку в подушечку, що висіла на віконній рамі, і всі троє вийшли у двір.

До лісу пішли городами. Мовчали. Хлопець чув, як ранком, опалуючи насіння, сестри стиха говорили про Марію. Яка вона гарна. Що добре було б роздивитися дитину – на кого схожа. І більше розпитати, звідки прийшла і як докаже, що їхня невістка. Але заперечити матері могли тільки батько й Микола. Але їх нема. Одного вже й на світі білому, а другого…

– Дівіса, – Петрусь тицьнув пальцем у напрямку ріки.

Марії снилося, як вона маленька ходить по току. Ноженята важко просуваються по теплій пшениці. Зернята лоскочуть, а часом і колють босі ступні. Поряд мати. Нахиляється, набирає пригоршню і звисока повільно висипає.

– Дзвенить. Чуєш, Марійко, як дзвенить? Як золото пшеничка!

Вона й собі набирає повні жменьки й підкидає вгору. Зерно сиплеться на голову, легенько б’є по носі, відстрибує. Марія сміється. Знову занурює рученята у пшеничне море, підносить до обличчя – а вони червоні. І на току не зерно, а Микола лежить. На грудях рана. Кров повільно зжирає білизну сорочки.

Мабуть, вже й не вдесяте проживає цей сон. Наперед знає, що буде далі. А задихається і кричить як уперше. От і сьогодні берегове птаство підняло в небо натужне жіноче «Ні-і-і-і!…».

Сильніше притисла Дмитрика.

– Тшшш, синочку, тшшш… Налякала тебе матінка. Тшшш, моя дитинонько…

Коли блиснули перші промені – Марія вже зняла дерню на схилі, де зібралася рити землянку. Вкопається в глиб берега, а тут, при вході, перекриє гілляччям. Добре буде. Час до літа йде. До тепла. «Правда ж, Боженьку, не покинеш нас. Довів сюди, то й тут посприяєш. Чи ж я не молилася, чи до церкви не ходила? Не сповідалася, не причащалася? Чи ж дитя моє не хрещене, чи сама? Твої діти, Господи. Поможи. Не багато прошу – дай сили… Сили дай…».

Подумки гомоніла, а сама вигрібала пісок, зачерпуючи сухою коренякою. Спочатку земля легка була, але чим глибше вкопувалася, тим важче ставало. Піт щипав очі. Вже двічі бігала до річки пити. Все хапалася: скоріше, скоріше… Ще й у село треба сходити, їсти випросити. «Ні-ні, копай! Сину ще є що дати, а ти потерпиш… потерпиш…».

Схаменулася, коли побачила, як вода просочується з дна й поволі вкриває пальці, підступає до кісточок. А здавалося – до горла. Ще трохи – й захлинеться Марія. «А диви, Господи, як гарно ти придумав. Сама й могилу для себе викопала. Не треба людям чужим клопотатися. Лише землю в яму зсунути…».

– То вона?

– Ага.

– Добре маті каже, ковбаню вона там викопає, – Домна приставила долоню до брів і вдивлялася у далину. – Чуєш, а мо’ старчанци розказать за тиї окопи в лісі, шо щи з Миколайкової войни осталіса. Ну, тиї, шо ми в їх граліса. В Ляшишиному рожку.

– Точно! – Петрусь ляснув себе по чолі. – Побежу, скажу.

– Зайді додоми – бульби їм возьми, поки маті на полі. Бежи на Федорушине, а там через двур старої Хомихи – так скорий буде. І вертайса – сама ж тички не додублю.

– Я хутенько!

Втішно стало хлопцю на серці: от і сестра вірить Марії. Тієї ж миті боляче різонула думка: але тоді виходить – Микола загинув…

Петрусь чогось дуже його чекав. У кожному подорожньому видивлявся рідного. Почувши кроки за вікном, загадував: хай то брат іде! Він його погано пам’ятає. Але здається, що впізнав би по голосу. Не дуже гучному, але такому густому, що відразу наповнював усю хату, вартувало Миколі лише обізватися. Бачить брата високим-високим. А його чоботи мало не до грудей Петрусеві дістають!

Ще трохи й він запитає в Марії, а якого ж зросту був її Микола, і який голос мав? Спішив почути відповідь і не знав чого ж хоче більше – таки відчути верх на матір’ю, бо йому здається, що старчанка каже правду, чи краще, щоб та збрехала, тоді була б надія побачити брата живим.

– Стуй!

Малий від несподіванки спіткнувся і впав. У відчинених дверях, тримаючись за одвірок, стояла Хомиха.

– Ти чий? – баба, примруживши очі, вдивлялася у хлопця.

– Маньки Коваліхи. Петьо я – буркнув, обтріпуючи коліна.

– Чуєш, дітя, зачерпи мені води в колодезі, алє? Зовсюм стара й недужа. Оно порога не перелізу. А помогті нема кому.

Вода, вихлюпуючись через надщерблений край старого цебра, обпікала холодом ноги. Але Петрусеві було байдуже. Він поспішав. Дуже.

– Бабохо, заренько приведу тоби помошніцу, – гепнув посудину на лаву й миттю вилетів у двір.

Хомишина хата старезна, але все ж краща від землянки. І бабі буде кому допомогти, і старчанка житиме серед людей, а не вовків у лісі. Не дарма вчитель у школі каже, що він розумний. Он як швидко змикитив.

Додому не побіг, а напряму до річки. Здалося, що Марія стоїть на тому ж місці, коли видивлялися її з гори разом із Домною. Чим ближче підходив, тим далі тікали слова, які надумав сказати. Підійшовши впритул, довго не міг видобути ані звуку. Жінка теж мовчала. Стояла мало не по коліна у воді й дивилася кудись за річку. Замурзаний Дмитрик, притулившись до материної спини, спав.

– Тютко, – нарешті видавив із себе. – Чуйте… Теє… Я вам хату найшов... Я гето... Я – Кольови брат… Хомиха. Вона стара. Вона сама живе. Чуйте, тютко! Тютко!

 

Ковбаня* – яма, наповнена водою

Пасоля* – квасоля

Олена ЛОТОЦЬКА, Крупове-Львів.

 

(Далі буде).