Уже не один рік іспанська фундація «Androse» проводить конкурс для молодих авторів «Без меж». Проєкт відповідає самій назві – література без кордонів. Головне, аби сюжет зачепив за живе, а мовні засоби дозволили достукатися до кожного серця.

Дуже приємно, що цьогоріч переможцем цього престижного конкурсу стала наша землячка Олена Лотоцька, уродженка Крупового, добре відома читачам «Дубровицького вісника» завдяки своїй збірці «Нині зозуля кувала».

Цього разу на розсуд іменитого журі та читача пані Олена подала оповідання «Дві Марії», яке й принесло літераторці заслужене перше мсце.

 

Дві Марії

 

– А шо ти, коте, всівса на порозі облізваєса? Ждеш кого? Наши всі в хаті.

– Не всі, Коля нема.

Місячні промені висвітили білявого Петрусевого чуба.

– Наши всі в хаті, – з притиском повторила Манька Ковалиха і, відкинувши кота з дороги, взялася за клямку.

Від нагадування про старшого сина в душі запекло. Рвучко шарпнула двері.

– Ох! Бог при м’ні, при души моюй! – видихнула у ніч. – Ти хто? Шо стоїш перед дверима, зато б забила! Господі, скуко ж гетих старчанок вже ходіт!

– Я не старчанка. Я – Марія. Миколина дружина, – почули всі, хто кинувся на лемент матері.

– А це Дмитрик, наш син, – поцілувала у скроню заспане хлопча.

Ковалиху заціпило. Вона вдивлялася в темінь позад жінки з дитиною, вишукуючи там свого Коліка-соколіка. У скронях гепало, ноги м’якли. Він таки повернувся! Але чого ж не йде, де ховається? Соромно перед матір’ю? Так простила вже ж давно! І тільки для виду в людях каже, що викинула з душі й серця невдячну дитину. А насправді – обом вимолює в Бога прощення: і за свої прокльони, що слала у спину первістку, коли грюкнув дверима й подався у світ, і за його затятість і непослух (хоч і в цьому теж певно її вина – не навчила старших шанувати). І ось – Бог змилувався, привів блудного сина додому.

– А де Кольо? Кольо де? – вхопилася однією рукою за Маріїн рукав, а другою стягнула з голови хустку. Ніби боялася: мало того, що не бачить сина, то ще й не почує, де він.

…Усю дорогу до цього далекого поліського села Марія готувалася сказати свекрусі про смерть Миколи. Слова шукала. Щоб якось м’якше, легше, якось… Переживала. Вона ж так і не допиталася у чоловіка, чи сповістив рідних про їхнє одруження. Знала про сварку сина з матір’ю, знала причину – не хотів іти в свати до нелюбої дівчини, й усе просилася поїхати разом і благословення випросити. Хай і після шлюбу. Бо ж як прибився до їхнього села й пішов на роботу у колись їхню, а тепер колгоспну кузню, то казав, що сирота. Признався, коли у них Дмитрик знайшовся. На прохання відповідав, що характер у матері міцніший за крицю, її рішення не годен перекувати ніхто. Як сказала, що назад не прийме, то значить і на поріг не пустить! Про те, щоб на батьківщину повернутися, заговорив, як голодно стало.

– Миколу вбили продзагонівці. Зерно боронив. Ви ж, мабуть, знаєте, у нас там, в Україні, голод...

Маньчина рука безсило опустилася. Погляд враз осклів.

– А це вам. Від нас… Візьміть, мамо, хустину, прийміть мене за рідну дитину… Микола купував. Казав, що він вам золоту хустку завинив.

Ніхто не зауважив того згортка в Марії. Коли ж він розлився блиском парчі, із відкритих настіж дверей вихопилося притишене «ох…».

– Наши всі в хаті, – хрипло і вже втретє мовила Ковалиха.

Тяжко зарипіли завіси.

– От тепер, синку, ми жебраки… – Марія горнула до себе малого, відхиляла сухі стебла, що стриміли з кособокого стіжка біля крайньої хати. – Поки йшли до твоєї бабці – були подорожніми. А ступили на поріг… Господи … Господи, ти знову насміхаєшся з мене. Не дав умерти від голоду, беріг у дорозі, то тепер до своїх не пустив. Де подінуся з малим дитям у чужій стороні? Хто прихистить, хто шматок хліба дасть, якщо родина не прийняла? Чим завинила, що муки такі терплю, скажи? Батька-матір забрав, чоловіка забрав, що з сестрами – не знаю… Кажи щось! Мовчиш… Та вже краще вмерти! Сил моїх нема!

На мить стало видно, як у день. Грім вилясками покотився над сонним селом. Загавкали собаки.

– Сваришся, Господи… Та краще добий мене, чуєш!? Добий!

Марія кинулася під холодні струмені квітневої грози, обхопила голову руками й голосила, викрикуючи у свинцеве небо: «Добий! Добий! Добий!» Дмитрик додибцяв до матері, вхопився за ногу і аж заходився від плачу.

Отямив спалах. Він висвітив згорблену постать, запнуту латаною-перелатаною рядниною.

– Молодіце, Господь з тобою, ти шо ж таке твориш? Дощище оно яке!

Себе не шкода, то дітя пошкодуй. Холод собачи, туко болячки збірать. Не знаю хто ти, алє іді в хату. Христом-Богом просю.

– Я – Марія…

– Іді Мариє, іді… Бач, сільній припускає…

До самого ранечку Ковалиха не склепила повік. Хоч очі пекли нестерпно. Чи то так ранив їх блиск хустки в руках старчанки, а чи сльози, що рвалися десь із глибини, тільки от ходу їм не давали. І звідки та зайда знає про дитячу синову обіцянку? Як давно те було. Ще коли покійний Яків разом з плисаками ліс до Гданська сплавляв. Привіз звідки хустку та таку вже гарну. Напнув на плечі, а вона з вдячності й пригорнулася до чоловіка. Миколка миттю злетів з печі та й ну розпихати їх по різні боки: «Я вам, мамо, ще луччу хустку куплю! Золоту!»

– Дуренько мали… – прошепотіла пересохлими губами. – Гето ж треба таке виплєсті – вбилі. Да чи ж не почуло б моє серце твоєї сметрі, сину (сьвят, сьвят, сьвят! Хай на сухий ліс йде!)? Точно остановилоса б! Ще й дітя на руки вибечила. Багато стало тих старцув ходіть, і всі про голод бают. Алє от так, щоб в семню лізть? Ох, сину, сину… А Олєна ж тебе ждала… Два года ждала…А тепереки вже й їхня Нінка в дівках ходіт. Хорошузна! За єю Пиліп тую нівку, шо в Дубах дає… Господоньку, наверні дітя додоми. Вбережи од всього ліхого! Молю тебе, святий Боженьку…

– Мамо, а вже скоро вставать?

– Петіку, ану спи! Ши рано вставать!

– Мамо.

– Го.

– А то правда, шо тая тютка за Коля казала?

– Бреше, шоб юй язик обліз.

– Мамо, а як не бреше, то я тому дитяті тожеть дядько, як Яриніному Адамку?

– Я тоби, дядьку, заре по сраци влєплю! Не спиш – вставай воду носі!

– Нє!

– А «нє» – то лєжи тіхенько!

«… а як не бреше…» Петрусів голос доєднався до того єдиного, якого так боїться Манька. Він наче й її, бо ж у ній живе. От тільки промовляти починає тоді, коли жінка сотні думок передумала й рішення прийняла. А він такий: «Манє, а чи ж добре ти сказала? Чи добре зробіла?»… І все – нема спокою в душі. Але й нема звички переінакшити.

– Бреше! – у півголоса мовила хатній тиші й заходилася одягатися.

За день Марія обійшла село двічі. Оминала лише Ковалишин куток.

Казав Микола, що живуть поліщуки погано, і таки правда, не кривив душею, не прибіднявся. Хатинки малесенькі, часом здається − наполовину в землю вгрузли. Всього три бачила гарних, ще й залізом критих. Одна певно священникова, бо біля самої церкви примостилася. І церква величезна, мурована, бані золотом сяють. Якась така святкова, що аж зайва серед суцільної сірості, нетутешня. Ступила Марія на поріг, а до середини не зайшла. Так ніби побоялася забруднити білі стіни: одяг пошарпаний, нечистий і на душі якось так…

– Прости, Господи… – перехрестилася й пішла геть.

Пішла до баби Параски. Може, й на цю ніч прихистить. Баби не було.

Натомість невістка так недобре глянула на Марію, що проситися на ніч язик не повернувся.

– Позичте заступа.

– А навушо тоби заступ? Шо поночи копатімеш?

– Землянку. Жити десь треба…

– Вертайса туди, одкуль пришла. Заступа юй дай. Ага. А потомеки свіщи вітра в полі.

…Чого ж тут такі всі злі та недобрі? От у нас! У нас…Сусідка сусідку за глек пшона вбила … Але то голод… Вони не знають, що таке голод… Аби їм таке?! Вертайся каже…

Марія стояла на вигоні й сумнівалася, йти до річки у верболіз – місцина дуже схожа на ту, що вдома біля ставу,– чи податися в ліс. Там листя можна нагребти, лапок з ялин, сосен наламати – тепліше буде спати. Постояла хвилю –і побрела на берег.

Доки ламала очерет, Дмитрик бавився кремінцями. Щось белькотів по-своєму. Підкидав камінці догори, плескав у долоні й сміявся. Нашвидкуруч, доки не геть споночіло, намостила під гіллям щось схоже на велике гніздо. Зверху накидала рештки сухих стебел.

– А дивися, сину, яка у нас хатка. Ходи, погамцяємо і спатоньки ляжемо.

У шматині лежала скибка хліба і грудочка сиру.

– Хіб! – малий потягнувся до їжі.

Марія перехопила руку, витерла подолом від піску і вклала у малі пальченята житню шкоринку.

– Не пропадемо, синочку, не пропадемо… Та й не такі вже всі тут і погані. У ту нічку обігріли, а в цю, погожу, й тут переночуємо. А завтра матінка твоя землянку викопає, очеретом накриє. Он його скільки довкола. А на хліб заробить. Аби тільки голод сюди не дійшов. Не доведи, Господи. Дурне з розпачу дурний язик меле.

– Мамо! Мамо! Наша старчанка землянку на Корнійовщині копає!

– Ковбаню* вона там викопає, а не землянку. А тебе яки ліхи до реки носів? Га?

– Яйца качини в очереті шукав.

– Знайшов?

– Нєе, – Петрусь понуро опустив голову.

– Взнаю, шо келє старчанки крутіса – срака сіня буде!

Петрусь почухав наморщене чоло й подумав – добре, що не обмовився, як вчора назирці за Марією ходив. Бо вже б відхватив, а рука в матері ой яка важка.

– Ти тичок пуд пасолю* нарубав?

– То ши ж города не зоралі.

– А як зораєца, то вони в борознах сами вродяца, чи шо?

– Мамо, я з Петіком пойду, поможу принесті. А сорочку потомеки долаплю.

Завше готова захистити меншого брата, Домна швидко перекусила нитку, встромила голку в подушечку, що висіла на віконній рамі, і всі троє вийшли у двір.

До лісу пішли городами. Мовчали. Хлопець чув, як ранком, опалуючи насіння, сестри стиха говорили про Марію. Яка вона гарна. Що добре було б роздивитися дитину – на кого схожа. І більше розпитати, звідки прийшла і як докаже, що їхня невістка. Але заперечити матері могли тільки батько й Микола. Але їх нема. Одного вже й на світі білому, а другого…

– Дівіса, – Петрусь тицьнув пальцем у напрямку ріки.

Марії снилося, як вона маленька ходить по току. Ноженята важко просуваються по теплій пшениці. Зернята лоскочуть, а часом і колють босі ступні. Поряд мати. Нахиляється, набирає пригоршню і звисока повільно висипає.

– Дзвенить. Чуєш, Марійко, як дзвенить? Як золото пшеничка!

Вона й собі набирає повні жменьки й підкидає вгору. Зерно сиплеться на голову, легенько б’є по носі, відстрибує. Марія сміється. Знову занурює рученята у пшеничне море, підносить до обличчя – а вони червоні. І на току не зерно, а Микола лежить. На грудях рана. Кров повільно зжирає білизну сорочки.

Мабуть, вже й не вдесяте проживає цей сон. Наперед знає, що буде далі. А задихається і кричить як уперше. От і сьогодні берегове птаство підняло в небо натужне жіноче «Ні-і-і-і!…».

Сильніше притисла Дмитрика.

– Тшшш, синочку, тшшш… Налякала тебе матінка. Тшшш, моя дитинонько…

Коли блиснули перші промені – Марія вже зняла дерню на схилі, де зібралася рити землянку. Вкопається в глиб берега, а тут, при вході, перекриє гілляччям. Добре буде. Час до літа йде. До тепла. «Правда ж, Боженьку, не покинеш нас. Довів сюди, то й тут посприяєш. Чи ж я не молилася, чи до церкви не ходила? Не сповідалася, не причащалася? Чи ж дитя моє не хрещене, чи сама? Твої діти, Господи. Поможи. Не багато прошу – дай сили… Сили дай…».

Подумки гомоніла, а сама вигрібала пісок, зачерпуючи сухою коренякою. Спочатку земля легка була, але чим глибше вкопувалася, тим важче ставало. Піт щипав очі. Вже двічі бігала до річки пити. Все хапалася: скоріше, скоріше… Ще й у село треба сходити, їсти випросити. «Ні-ні, копай! Сину ще є що дати, а ти потерпиш… потерпиш…».

Схаменулася, коли побачила, як вода просочується з дна й поволі вкриває пальці, підступає до кісточок. А здавалося – до горла. Ще трохи – й захлинеться Марія. «А диви, Господи, як гарно ти придумав. Сама й могилу для себе викопала. Не треба людям чужим клопотатися. Лише землю в яму зсунути…».

– То вона?

– Ага.

– Добре маті каже, ковбаню вона там викопає, – Домна приставила долоню до брів і вдивлялася у далину. – Чуєш, а мо’ старчанци розказать за тиї окопи в лісі, шо щи з Миколайкової войни осталіса. Ну, тиї, шо ми в їх граліса. В Ляшишиному рожку.

– Точно! – Петрусь ляснув себе по чолі. – Побежу, скажу.

– Зайді додоми – бульби їм возьми, поки маті на полі. Бежи на Федорушине, а там через двур старої Хомихи – так скорий буде. І вертайса – сама ж тички не додублю.

– Я хутенько!

Втішно стало хлопцю на серці: от і сестра вірить Марії. Тієї ж миті боляче різонула думка: але тоді виходить – Микола загинув…

Петрусь чогось дуже його чекав. У кожному подорожньому видивлявся рідного. Почувши кроки за вікном, загадував: хай то брат іде! Він його погано пам’ятає. Але здається, що впізнав би по голосу. Не дуже гучному, але такому густому, що відразу наповнював усю хату, вартувало Миколі лише обізватися. Бачить брата високим-високим. А його чоботи мало не до грудей Петрусеві дістають!

Ще трохи й він запитає в Марії, а якого ж зросту був її Микола, і який голос мав? Спішив почути відповідь і не знав чого ж хоче більше – таки відчути верх на матір’ю, бо йому здається, що старчанка каже правду, чи краще, щоб та збрехала, тоді була б надія побачити брата живим.

– Стуй!

Малий від несподіванки спіткнувся і впав. У відчинених дверях, тримаючись за одвірок, стояла Хомиха.

– Ти чий? – баба, примруживши очі, вдивлялася у хлопця.

– Маньки Коваліхи. Петьо я – буркнув, обтріпуючи коліна.

– Чуєш, дітя, зачерпи мені води в колодезі, алє? Зовсюм стара й недужа. Оно порога не перелізу. А помогті нема кому.

Вода, вихлюпуючись через надщерблений край старого цебра, обпікала холодом ноги. Але Петрусеві було байдуже. Він поспішав. Дуже.

– Бабохо, заренько приведу тоби помошніцу, – гепнув посудину на лаву й миттю вилетів у двір.

Хомишина хата старезна, але все ж краща від землянки. І бабі буде кому допомогти, і старчанка житиме серед людей, а не вовків у лісі. Не дарма вчитель у школі каже, що він розумний. Он як швидко змикитив.

Додому не побіг, а напряму до річки. Здалося, що Марія стоїть на тому ж місці, коли видивлялися її з гори разом із Домною. Чим ближче підходив, тим далі тікали слова, які надумав сказати. Підійшовши впритул, довго не міг видобути ані звуку. Жінка теж мовчала. Стояла мало не по коліна у воді й дивилася кудись за річку. Замурзаний Дмитрик, притулившись до материної спини, спав.

– Тютко, – нарешті видавив із себе. – Чуйте… Теє… Я вам хату найшов... Я гето... Я – Кольови брат… Хомиха. Вона стара. Вона сама живе. Чуйте, тютко! Тютко!

 

Ковбаня* – яма, наповнена водою

Пасоля* – квасоля

Олена ЛОТОЦЬКА, Крупове-Львів.

 

(Далі буде).