* 4 лютого – Всесвітній день боротьби проти раку

Лілія Хомич: «Рак – не вирок.

Вирок – байдужість і бездіяльність!»

Щодня приблизно 450 українців дізнаються, що у них рак. При чому статистика має тенденцію до зростання… Хвороба не обирає ані стать, ані вік, вона не зважає на те успішна людина чи ні, заможна вона чи бідна, який у неї колір очей і яка професія. Їй байдуже на статус і можливості. Онкологія безжальна. Але вона – не вирок. В цьому переконана колківчанка Лілія Хомич, яка сама три роки тому вступила у двобій за життя з підступним ворогом – раком молочної залози. І пройшовши цей страшний шлях, має що сказати. Тож напередодні дня боротьби проти онко ми попросили пані Лілію розповісти свою історію. І, можливо, хтось з неї винесе власні цінні уроки.

 

Те, що вже сталося, не має над тобою більше влади

«Згадую той день, коли мені сказали, що у мене рак… Не знаю,  чи була я готова до цієї звістки. Попри те, що далеко загнана в найдальший, заплетений павутиною куток свідомості, підозра в мені, звичайно, жила. Але, думаю, вона, в принципі, така самісінька  живе у всіх здорових людей, здатних думати і боятися, бо ми всі однаково підвладні страху. Аварії, нещасні випадки, згвалтування, смерть близьких – всі вони рядочком чигають на нас з тих далеких куточків. І ні – ми ніколи не готові до того, що одного разу хтось із них вискочить на нас в реальності.

Навіть вже коли приїхала в клініку на обстеження – була впевнена, що у мене «якась там фігня», яку варто пролікувати, щоб не раптом щось страшне. Бо настільки страшне зі мною трапитися ж точно не може. Ага, особливо після історій з народженням моїх дітей у здоровій родині. Мене не насторожили ні співчутливий погляд спеціаліста з мамографії, ні те, що мамолог покликав іншого мамолога, аби  показати, що він бачить на УЗД, ні його слова: «Совсем же маладая дєвчьонка». Ну як не насторожило? Щось там уже дзвонило в гемінгуеївський дзвін, сильно дзвонило, але далеко. Зі мною ж таке трапитися не може?!

Більше того, з кабінету я вийшла з заключенням,  в якому ще під знаком питання, але вже стояло Ca (рак), та я ж його не читала. Видно дзвін дзвонив надто голосно, щоб хотіти його слухати. Я рахувала вартість подальших обстежень, телефонувала рідним, писала у «Фейсбук». Грошей з собою була лише половина потрібної суми. Усе так склалося тоді, як книжка пише. Мене прийняли першою, я приїхала рано, тому часу вистачило на всі обстеження… Не минуло й години, як зібралася необхідна сума і значно більше (не перестану дякувати усім за це – до порятунку одного життя кожен, хто мені допомагав, точно причетний).

Я пішла на біопсію. Страшно не було. Треба було бачити і знати мамологів, які працюють у «Верумі» (приватна клініка, де лікувалась пані Лілія – авт.). Повірте, я як ніколи, вже тоді почувалася в повній безпеці.  Така впевненість і спокій відходили від них. Вони розмовляли зі мною як з хорошою давньою знайомою, і головне відчуття – їм не було байдуже. Після того, як взяли аналіз на гістологію, я запитала – чи у мене доброякісна пухлина? Лікар сказав, дивлячись в очі – «Ні». Доброякісні пухлини так себе не ведуть. Крапка. Я згодом дізналася, що рак вже роки поряд, але той день був першим для мене з цим усвідомленням.

Далі – дзвінок до чоловіка (тоді я була сама в клініці, мені ж такій сильній не треба була підтримка, ви ж пам’ятаєте, що зі мною такого бути не може...). Він взяв трубку, а мене заціпило. Я хотіла щось сказати і не могла. Так ще в снах буває, хочеш кричати, а не можеш, тільки рота відкриваєш і хапаєш воду. Повно води. Задихаєшся. Він кричить: «Ліля, що там?!. Що тобі сказали?!». А я бульки пускаю і нарешті починаю плакати. Напевно, ті сльози ллялися і йому в трубку. Я не знаю, кому з нас було гірше – мені, яка вже все знала, чи йому, який ще не хотів знати... Нарешті я це сказала: «Юра, у мене рак». І між нами залягла мовчанка – довжиною в 17 прожитих разом років...

Думаю, ті коридори витримали немало сліз. І люди поряд воліли їх не бачити, стримуючі свої. І я їх добре розумію. Я завжди цікавлюся людьми поряд, їх емоціями, реакціями, запам’ятовую обличчя, у що вони одягнені, але в той день я їх не бачила. Нікого. Не пригадую нікого. Вперше я прожила виключно свій день, наодинці з собою і раком. Він не був найстрашнішим. Тривожним був, але не страшним. Те, що вже сталося, не має над тобою більше влади. Потім була маршрутка, де вже я писала новини про себе на «Фейсбук», не відповідала на дзвінки, ще трохи плакала, але більше злилася. На всіх злилася, крім себе. Зазвичай я злюсь на себе найперше, але тоді мені було себе шкода. Я лютувала. На всіх, хто міг мене образити до цього дня. І на Бога найперше. Без нього ж зі мною Такого точно Не Трапилося б. То вже потім я ще довго буду йому за це особливо дякувати, але тоді я мала з ним посваритися, наштовхати йому в плечі, накричати в душу, наревіти в його вуха. І Він знав, що маю право. Я в нього далеко не перша, з тих, хто просив цю чашу не пити, та хіба б Він міг хоч щось змінити, якщо ця чаша виключно моя? Своя у кожного».

 

Хвороби і нелюбов відступлять

перед вірою

«Я сама вірила в деякі міфи, які приспали мою пильність,  і вважаю, що варто їх розвінчувати, щоб уникнути багатьох проблем. І, можливо, для когось корисно буде про це знати.

Перший з міфів – злоякісна пухлина не болить. Болить. Вона мені боліла. Я вже не могла нормально через це спати, тим більше, що улюблений правий бочок. Так що не втішайте себе цим, і не чекайте, як тільки відчули якийсь дискомфорт. Мене до дій спонукав наступний етап – запалений під рукою лімфатичний вузел. Він болів ще більше, і я зрозуміла, що біда, напевно, ближче і неминучіше, ніж гадалося...

Другий міф – мами, які годують грудьми, убезпечені від злоякісних новоутворень. На жаль, ні. Це ні в якому разі не є сигналом для штучного вигодовування, але стимулом для ретельних і обов’язкових візитів до лікарів для профілактичних оглядів – точно є. Я годувала Тимофія грудьми три (!) роки. Схоже на те, що в ті часи і захворіла, бо пухлина досягає розміру в 1 сантиметр упродовж 2-3 років. Моя сягнула 2 на 3 см (після другого блоку хімії зменшилася наполовину).

Третій міф, про який я нічого не чула і часу думати не мала, бо вже стояла перед фактом – болюча процедура біопсії. Бачу, на це часто жаліються і бояться в різних групах дівчата. Шукайте хороших лікарів. Довіряйте професіоналам. Я не відчула нічого такого, що гірше проколу пальця. Хоча все в той день зі мною відбувалося,  як в тумані. Як у драматичному фільмі про якусь іншу красиву жінку, який обов’язково закінчиться щасливо. Ні в тому фільмі, ні дотепер я не бачу в цьому ніякого трагізму. Це життя. Воно таке. Десь осипає блискітками і райдужним сяйвом, десь б’є під дих.

Ще один важливий нюанс: КТ і спеціаліст, який його розшифровуватиме. Довіряйте тільки кращим, і не завадить перепровірити, якщо є сумніви. Цікавтеся,  чи діагноз ваш чи ваших близьких не підходить для клінічних досліджень. Це щасливий квиток в наших реаліях отримати безкоштовне лікування (частково, але найдороговартіснішу частину покриває) під наглядом команди найкращих лікарів в комфортних для вас умовах. Ще один міф, який нам нав’язують, що це щось страшне чи дуже ненадійне. Поцікавтеся, зараз є море інформації доступної про кожне з них, і як це відбувається у, скажімо так, більш прогресивних країнах, ніж наша. І це щастя, що Україна зрештою теж надає таку можливість. Це реальний шанс на повне одужання і щасливе майбутнє. Не піддавайтеся стереотипам. Інакше ви його втратите.

І останній міф, безвідносний до діагнозів – не майте ілюзій, що з вами не може таке трапитися. В список «Таке» входять не тільки тисячі нещасть, а і одне саме справжнє Щастя, в яких би здавалося умовах ви не знаходилися зараз. Гроші і статуси не вбережуть вас від хвороб і нелюбові – вони речі не постійні. Хвороби і нелюбов відступлять перед вірою і усім, що має в собі любов. Любов Вічна. Помирають не лише від раку. Я більше скажу, деякі так і не починають жити».

 

З якими реаліями

стикаються онкохворі?

   «Гроші. Вартість лікування. Через страх і безгрошів’я люди бояться навіть звертатися первинно до лікарів. Підозрюють хворобу, але не йдуть за допомогою, бо не в змозі оплатити лікування.

Лікарі, які не хочуть вдосконалюватися, переходити до якісних перевірених міжнародних протоколів лікування. Не хочуть вчитися, об’єднуватися. Я б назвала це якоюсь корпоративною ревністю. Не сприймають абсолютно законне бажання пацієнта почути «другу думку» щодо схеми його лікування. І люди бояться розгнівати лікаря, часто розпочинають лікуватися неправильно. Втрачають дорогоцінний час і значно погіршують свої шанси на одужання.

Недостатність держзамовлення на дороговартісні препарати, необхідні для лікування онкохворих, без них шансів на одужання фактично може не бути.

Божевільні черги в медзакладах, онкодиспансерах і в Інституті Раку, обмаль дійсно хороших фахівців, до яких звісно хочуть всі потрапити.

Стереотипи, забобони. Ніякі травички, бабусі, замовляння, молитва без лікарів, якесь міфічне правильне харчування, заборона цукру і море інших заборон – не допоможуть.

Небажання шукати інформацію про власний діагноз. Між тим її достатньо цілком, щоб дізнатися, як діяти і до кого звертатися. Тож знову стає на заваді страх. Страх перешкоджає дії і забирає час. Рак – не вирок. Вирок – байдужість до чужої біди. Вирок –  бездіяльність, не бажання брати відповідальність за власне життя. Вивчайте свій діагноз, шукайте людей, які пройшли цей шлях, цікавтесь тим, що вам призначають, чи відповідає ця схема міжнародним протоколам, не бійтеся суперечити лікарям, якщо це не так. Обов’язково консультуйтеся з  іншими  спеціалістами. Найважливіший етап в лікуванні раку – діагностика і тактика лікування, від неї залежить якість подальшого життя і його тривалості, на жаль. Тож сліпо довірятися, уникаючи самому вивчення всього, що стосується вашого лікування, непоправна помилка. Допомагати, підтримувати будуть люди, якщо ви відкриті до них, але найперше маєте допомогти собі самі.

Головна порада тим, хто дізнався про діагноз щойно – нехай ваш страх стане вам стимулом для руху, не дозволить замкнутися в собі і чекати смерті. Перетворіть його в союзника щонайменше. Для цього природою і дано нам боятися, щоб упередити і захищатися. Ми живемо в такий час, коли вже не соромно хворіти на будь-яке захворювання. Це аж ніяк не ознака маргінальності. Не розплата за гріхи і т.д. Все це і є оті страшні стереотипии. Якщо до страху додається ще й сором. Абсолютно пустий сором. Він відбирає час і сили. Ціна цьому –  життя».

 

Людей об’єднує біда

«Оскільки я  лікувалася в Києві, а туди в пошуках порятунку їдуть люди з усієї країни, отримала можливість спілкуватися з людьми Сходу і Заходу, різних традицій і політичних міркувань. І зрозуміла, що мала аж надто багато упереджень щодо цього. Так, ми дещо різні, цьому є свої першопричини, але й однакові в любові до України, однакові в бажанні зберегти і захистити її цілісність. Та найперша для людини цінність – життя в любові, взаємопідтримці, значущості. Біда спільна об’єднує, вчить співпереживати, розуміти один одного, вчить бути менш категоричними, більш людяними. Слава Богу всі, з ким разом лікувалися, живі-здорові, підтримуємо зв’язок, слідкуємо один за одним в соцмережах, телефонуємо».

 

Підтримка – безцінна на цьому шляху

«Чим далі, тим менше залишається сімей, яких рак не торкнувся. Коли сам то пережив, знаєш і ще більше вмотивований допомогти іншим.  Я природньо вдячна всім, хто підтримував – друзям, однокласникам, млинівчанам і дубровичанам, українцям за кордоном. Зараз до мене періодично звертаються жінки, які «потрапляють» в діагноз, допомагаю інформативно і психологічно усім, що в моїх силах, знайомим і ні. Так, як допомагали і допомагають мені, вважаю це найкраще, чим можна віддячити.

Не кажіть онкохворим: «Тримайся». Говоріть: «Я поруч, я боюся за тебе, ти мені потрібний, ми це подолаємо разом». І не просто кажіть, а і будьте поруч! Підтримка – безцінна на цьому шляху. Моральна і фінансова».

 

Щастя в простих речах

«В мене не було роздумів, «чому все так»  і «чого саме я». Я думала, «що з цим робити». І це перший крок. Насправді нічого надзвичайного, перед кожною людиною стоять якісь свої виклики. Треба залишатися при цьому вірним своїй совісті, чинити так, як хочеш, щоб чинили з тобою. Маєш можливість – допомагай іншим. Не будь байдужим.

Не має сенсу й гадати, що було б, якби все склалося якось інакше. Є сенс тільки в тому, що відбувається з тобою тут і зараз.  Цінуймо ту мить, коли живемо Вже. Тішмося тим, що маємо. Бо насправді маємо значно більше, ніж собі думаємо.

Щастя в простих речах. Як було, так і залишилося. Життя продовжується. Хіба що помічаєш його в яскравіших фарбах. Радієш, що живеш, можеш бачити, чути, відчувати його на дотик. Відчуваєш себе потрібною і любимою, значимою для значимих для мене».

 

Якщо квіти не поливати, вони зів’януть, якщо дерева і кущі не стригти, вони втратять свою форму та привабливість, усіляке зілля, коли його не прополювати, розростається. Так і з нашим організмом: якщо про нього не піклуватися, він починає виходити з ладу. Ніби великий сад, він потребує догляду, уваги і любові. А ми – садівники, що маємо дбайливо все обійти, за всім подивитись і нічого не пропустити. Відтак пані Ліля закликає здорових жінок не нехтувати плановими візитами не лише до гінеколога, а й неодмінно до мамолога: «Проходити УЗД і мамографію. Профілактичні медогляди – щопівроку чи хоча б раз в рік. Для профілактики та відстеження новоутворень. Після народження дітей,  на грудному вигодовуванні і коли лактація погана – теж обов’язково до мамолога! Часто саме в цей період біда і зароджується, є однією з  частих причин».

Тож будьмо добрим садівником у своєму саду, дбаймо про себе, своє здоров’я, адже це найбільше щастя – бути здоровим.