четвер, 11 грудня 2014 р.

«НЕ УЯВЛЯЮ, ЩО МІГ ТАМ НЕ БУТИ»…

Днями представники координаційної ради при районній раді та місцевої преси відвідали пораненого бійця Василя Якимова, який брав участь у бойових діях у зоні АТО, а нині знаходиться вдома в селі Берестя.
Василь нещодавно приїхав з госпіталю, де проходив лікування після тяжкого поранення. На перший погляд, це зовсім простий поліський хлопець, з відкритою душею і щирою посмішкою і, тільки придивившись, можна помітити прихований біль і смуток в очах юнака.
Сьогодні неможливо жити і радіти повноцінно життю, знаючи, що зовсім поруч у сусідів, знайомих немає спокою ані вдень, ані вночі, адже там, на Сході країни, їхній син, батько, брат.
Неможливо спокійно дивитися телевізійні новини, де з кожного випуску дізнаєшся про число загиблих та поранених. І все це у двадцять першому столітті… Хто б міг подумати раніше чи уявити, що війна прийде знову на українську землю і з підступною жорстокістю буде вдиратися в помешкання українців, паплюжачи їх плоть, душу, розум.
Під час проведення військової операції поблизу села Кримське на Луганщині танкіст Василь Якимов був тяжко поранений. «Якби не підтримка побратимів, які ризикуючи власним життям, під обстрілами мінометів, надали першу медичну допомогу, хто знає, як би все склалося», – розповідає Василь.
Неохоче згадує боєць про свої рани та ще й з гумором хвалиться: «На мені все гоїться, як ото в народі кажуть, як на собаці, – а потім, засмутившись, додає, – Що я, тих хлопців шкода, яких уже немає».
 Більше згадує Василь про військовий побут та бойових товаришів, каже, що душа туди рветься, до них, адже їм там ох як зараз нелегко. «Я навіть не уявляю, що міг там не бути, хтось же має і Україну боронити». «Так говорить мій син, – зазначає мама воїна, Антоніна, – І це не просто слова, я знаю свою дитину».
Віднині історія українського народу набуває іншого змісту, адже не буває однакових днів, як немає однакових людей. І війна ця інша, і інший механізм, без зворотної дії, всіх наших буднів, уже не мирних. Усе це можна порівняти з відбитками пальців людини, адже всі вони різні, як  долі їх господарів, як і самі люди.
Хто такі герої? Ми зараз дуже часто чуємо і промовляємо ці слова: «Героям слава!». Часто не усвідомлюємо і не розуміємо всього змісту цього слова, адже нам здається, що герой - це хтось величний, недосяжний, наче божество. Але героєм може бути той, кого ти знаєш багато років, або той, хто ходить поруч, дихає одним повітрям з тобою. 
Проста, привітна, велика родина з села Берестя, де мама Антоніна і тато Максим виростили п’ятьох гарних дітей, і в який виріс український воїн-герой Василь Якимов.
«Свої рідні стіни і лікують, і бережуть», - говорить Василь. Адже не все так добре, як здається, і ще не закінчилася війна для мами Василя, його близьких, тим паче для нього самого. На даний час воїн проходить реабілітаційний період, а далі… Далі на нього чекає нова хвиля випробування, адже так і не змогли лікарі після чисельних операцій видалити всі металічні частини міни з ушкодженої спини.
Сподіваємося, що все буде добре, і той сум та відчай, що іноді читаються у погляді пораненого воїна, згодом відійдуть.
Сподіваємося, що всі поранені українські бійці і воїни з нашої Дубровиччини, яких уже чимало, згодом повернуться до повноцінного життя,  зможуть радіти простим, земним речам – дитячій усмішці, мирному небу, коханню, спілкуванню з друзями. Слава вам, наші Герої! Слава Україні!
Оксана ПУГАЧ.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар