четвер, 11 грудня 2014 р.

Мода на читання повертається

«Є два найбільших винаходи в історії: друкарство, що посадило нас за книги, і телебачення, що відірвало нас від них» ─ стверджував французький критик Жорж Елгоз. Згодом, з поширенням Інтернету й телебачення відійшло на другий план, не говорячи про книги. Нові технології стали «чорними дірами», що засмоктували свідомість молодих людей. А фраза «Молодь не читає» ─ стала воістину вічною тезою. З чим це пов’язано? Що відбувається зараз? Та як сьогодні молоді люди реагують на літературу і чому віддають превагу? Спробуємо дослідити.
Два роки тому тижневик «Коментарі» проводив  соціологічну розвідку, що стосувалась популярності читання книг серед молоді. Дослідники зауважили, що саме в молодих українців гасне зацікавленість до друкованої літератури, порівнюючи зі старшим поколінням. Так, у 2009 році серед тих, хто щодня відкривав книгу, був 31 % людей до 30-и років, у 2011 році показник упав до 26 %, у 2012 ж лише один з п’яти молодиків відводив час на читання щодня. Для порівняння в СРСР регулярно читали 90 % населення, в тому числі молодь.
Однією з перших причин такої картини став стрімкий розвиток Інтернет-простору. Весь вільний час молодих людей заполонили соціальні мережі. Читання статусів та мережевих матеріалів витіснили інтерес до книжок. Цьому посприяв і розвиток кінематографу. На сьогодні, за більшістю «великих книг» зняті фільми. Однак, проблема в тому, що в гонитві за емоціями та спецефектами нерідко втрачається  книга. Адже сюжети перекроюються під масового глядача, часто гублячи основну ідею, яку хотів донести автор. Звичайно, є якісні кінострічки. Але навіть дуже хороше кіно не може спонукати людину до саморозвитку. Адже, фільм ─ це фантазія режисера, його бачення картини. Фільми позбавляють можливості мислити самостійно.
Якщо досліджувати це питання з іншого боку, то можемо зробити висновок, що культура читання втрачена в період здобуття незалежності. Розвал галузі друкарства, старіння бібліотечних фондів, відсутність моди або навіть потреби бути освіченим та неспроможність людей купити книгу ─ наслідки «лихих 90-х», що відгукнулися на сучасному поколінні. До того ж любов до читання в дитини закладається з ранніх років. Але, як зазначила письменниця Оксана Забужко на одній зустрічі зі студентами: «В нас виросло покоління, яке не застало навколо себе у життєвому просторі книжок, якщо їх не було у домашній бібліотеці, у батька й матері».
Однак, варто зазначити, що останнім часом негативна тенденція змінюється. Повертається мода на читання. Цьому сприяє знову ж розвиток новітніх технологій, як би це абсурдно не звучало. Купити книжку сьогодні, на жаль, задоволення не з дешевих. Значно економніше скачати її на телефон або електронну «читалку». Звісно, це не замінить шарудіння листків та характерного запаху новодруку, що перетворює читання на особливий ритуал. Але ціни диктують свої умови. В середньому найдешевша книжка коштує від 40 гривень. Тому  в Україні за 2014 рік значної популярності набуло явище буккросингу (безкоштовний обмін книгами). 
Яскравим прикладом позитивної зміни став також цьогорічний  Львівський книжковий форум. «Упродовж всіх чотирьох днів на форумі ніде було яблуку впасти. Більше половини всіх відвідувачів були саме молоді люди. Багато з них віддали майже всю стипендію на книжки, в тому числі я. Можу зі всією впевненістю сказати ─ молодь читає!», ─ ділиться враженнями Людмила.
А чи читає Дубровицька молодь? Яким авторам вона надає перевагу? Про це ми вирішили дізнатись, провівши невелике соціологічне опитування. В дослідженні взяло участь сорок респондентів. 29 молодих людей однозначно сказали, що люблять читати. Ще 6 ─ заглядають у книжку, але рідко. 5 молодиків заявили, що не читають, а віддають перевагу іншим заняттям.
Молодь виявилась дуже різноманітною у своїх читацьких смаках. Хтось надавав перевагу класиці (Габріель Гарсія Маркес, Еріх Марія Ремарк, Джейн Остін), хтось ─ сучасній українській літературі (Люко Дашвар, Ірина Роздобудько, Любко Дереш, Василь Шкляр). На жаль, дуже мало молодь читає української класики, вказали лише Ольгу Кобилянську та Івана Багряного.  Багато респондентів серед улюблених назвали авторів популярної світової літератури: Ян Вишневський, Ден Браун. Лідером стала книга «Алхімік» Пауло Коельо.
Є хороший вислів Джоанн Роулінг: «Якщо Ви не любите читати, значить Ви не знайшли потрібну книгу». Будемо сподіватись, що кожен знайде «свою» книгу. І наші наступні покоління підтримають культ читання, адже особлива магічна атмосфера книги не зрівняється ані із здобутками сучасних ЗМІ, ані з надбаннями новітніх технологій.
Леся Кондратик.

ХАЙ ЗДІЙСНЯТЬСЯ ВАСИЛЕВІ МРІЇ

Приємна новина надійшла до нас із Житомирщини – колишній вихованець Школи Бойового Гопака «Джура» Василь Рожко захистив норматив кандидата в майстри спорту. Юнак вже 2 роки навчається в інтернаті для дітей з вадами здоров’я, однак і там не полишає заняття спортом, прищеплені колишнім тренером Петром Велінцем. Тож нещодавно став чемпіоном Житомирської області з пауерліфтингу. На обласних змаганнях з цього виду спорту Василь, маючи вагу 47 кг, підняв 88-кілограмову штангу, ставши з таким результатом кандидатом у майстри спорту.
Його тренер Петро Велінець каже, що хлопець має усі перспективи в скорому часі піднятися і до вершин майстра. Для цього Василю потрібно штовхнути штангу вагою 97 кг. «З його наполегливістю та волею до перемоги це цілком можливо», - зазначає пан Велінець.
Нагадаємо, Василь Рожко - інвалід-візочник, але змалку залюблений у спорт й мріє стати олімпійським чемпіоном. Побажаймо ж, аби його мрія здійснилася!
Людмила РОДІНА.

СПАРТАКІАДА ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

30 листопада у Костополі відбулася спартакіада серед працівників органів місцевого самоврядування області, яка включала 13 змагань із чотирьох видів спорту.
Непоганий результат показала команда нашого району, зайнявши четверте загальнокомандне місце, поступившись Березнівському (перше місце), Корецькому (друге) та Здолбунівському районам.
Щодо окремих видів спорту, то у волейболі наші спортсмени посіли сьоме місце. Зате у настільному тенісі показали другий загальнокомандний результат. Друге місце мали також тенісисти Аня Буткевич та Руслан Конончук в особистому заліку.
У змаганнях з шахів Дубровиччина посіла четверте командне місце, але наша представниця Оксана Ютовець стала лідером змагань; Валентин Довжик мав 10-13 місце.
У шашках ми піднялися на шосту сходинку; представниця жіночої команди Інна Янковська – перше місце; Василь Грицюк – 10-13 місце.


НЕ ШУКАТИ ВИННИХ У ВЛАСНІЙ ДОЛІ,
А САМИМ ЗМІНЮВАТИ ЇЇ
Ми зустріли початок двадцять першого століття як добу невпевненості.
Сучасна людина досі долає силу тяжіння великих випробувань і надій минулого; вириваючись із цієї історичної гравітації, вона почувається перед майбутнім невпевнено і вразливо.
Ми бачили багато потрясінь: могутність і занепад тоталітарних ідеологій та створених ними імперій, політичні засліплення і прозріння, масові захоплення і розчарування.
Ми стали свідками піднесення демократичних ідей, переконань і мрій. Але романтичні сподівання, зіштовхнувшись із реальністю, швидко перетворились на ілюзії. Слова знецінились.
У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально. Виявилося, що більшість далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили.
Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво.
Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплекали у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею.
Падіння останньої імперії повернуло нас до засадничих істин про будову на фундаменті закону та правди і про будівничих, які покладаються на власні сили і Божу допомогу – вищу поміч, яку відчувають совістю.
Але тінь сумніву торкнулася багатьох сердець. Однак вона, ця тінь, завжди йде поруч із людиною. Тож не варто боятися тіней. Треба шукати світла, яке дає силу проти зневіри і надає сенсу нашому життю.
Кожна людина, напевно, на якомусь етапі життя замислюється про його сенс, свій слід на землі, своє місце в суспільстві. Кожен по-своєму розставляє акценти. Корисливий бере від життя собі, а хтось живе, щоб приносити користь іншим.
Особливо ж це суттєво, коли йдеться про лідера територіальної громади. Там, де її очолюють ініціативні й небайдужі за вдачею люди, то й сама територія виглядає по-іншому, бо дихає не пусткою й занепадом, а перспективою.

Візьмемо хоча б Соломіївську сільську раду. Ставши до керма місцевої громади, нинішній сільський голова Степан Васильович Буткевич вирішив відродити минулу славу тутешніх територій. Села сільської ради пролягають по центральній міжміській трасі, тож найперше взявся сільський очільник відновити вуличне освітлення. Поки колеги бідкалися та нарікали на безгрошів’я, відсутність державної політики в цьому напрямі, цей чоловік неквапливо й впевнено «пробивав» світло на вулицях. Й ось вже два роки – Соломіївка та Орв’яниця таки його мають. Вже більше року – населення користується й такою побутовою зручністю, як природний газ. За цим всім – також велика енергія очільників сільських громад з Берестя, Соломіївки та Бережниці. До речі, всі вони неабияк проявляють себе й в організації дозвілля місцевого населення.
Не злякалися відповідальності, виступивши замовниками будівництва підвідного газопроводу до своїх населених пунктів, й Селецький сільський голова Павло Васильович Голяка та його колега з Мочулищ Галина Денисівна Шеремета. Й тільки їм одним відомо, скільки копіткої й не завжди вдячної роботи за цим всім. А як змінився під їх орудою сільські будинки культури, ФАПи, самі села.
Кращим з-поміж кращих по праву самі сільські голови називають свого «старосту» Федора Федоровича Хлебовича. У цього керівника є чому повчитися, й взяти за основу для себе.
Вправним організатором на чолі територіальної громади проявив себе й Сварицевицький сільський голова Павло Ілліч Крупко. Нестандартні підходи цього чоловіка до вирішення будь-яких проблем  не раз ставали в нагоді всьому місцевому населенню. От, приміром, стільки «боремося» зі стихійними смітниками по селах,  але не завжди успішно, лише гуль набиваємо на цьому. А у Сварицевичах зуміли утилізацію сміття взяти під контроль виконкому, залучивши до цієї справи весь наявний по селах приватний машинно-тракторний парк. Попрацювати на благо рідного села котрийсь день ніхто не відмовляється, а громада загалом має неабияку користь. З вдячністю про свого сільського голову говорять й поштовики, адже тільки за його сприяння незабаром вони справлятимуть новосілля в новому поштовому відділенні.
Багато за свою головинську каденцію зробив для зміцнення соціально-культурної сфери населених пунктів Трипутнянський сільський голова Валентин Данилович Довжик. Залучившись спонсорською підтримкою, поволі навів лад у своєму господарстві, вдихнувши в занедбанні сільські заклади друге життя.
Добрий слід залишить по собі й Людинський сільський голова Людмила Федорівна Гура. Свого часу вона єдина, хто не захотів «поступитися» сільським садочком, віддавши його у «вотчину» району, а нині, як виявилося, було це мудрим й своєчасним рішенням. Для зручності виборців подбала жінка й про облаштування ФАПу в колишній Руднянській школі, «розкошелилася» сільським бюджетом, й незабаром матимуть селяни новий сучасний лікувальний заклад. Та й ще доволі хороших справ в активі цієї очільниці територіальної громади.
Не даремно їсть свій хліб й Жаденський сільський голова Геннадій Степанович Рожко. За цого період керування місцевою громадою тут відбулися значні зміни. Принаймні приміщення сільської ради, школи оновилися неабияк. Та й саме село осучаснилося.
Погодьтеся, подекуди ініціатива буває деструктивною. Недаремно ж в народі кажуть: ламати – не будувати. Але, на щастя, більшість з тих, кому люди висловлюють довір’я, делегувавши до самоврядних органів влади, щиро вболівають за свої території й по можливості змінюють їх на краще, діючи за золотим принципом Гіппократа «Не нашкодь!».
Кілька років співпрацюючи з депутатом районної ради Володимиром Романовичем Мозолем, саме таку велику толерантну енергію помітила в цьому чоловікові. Завжди виважений, проте принциповий, небагатослівний, але знаючий. Як щирий патріот України та рідної Дубровиччини, має унікальні відомості з минувшини краю. Пропагує серед молоді славний лицарський дух козацтва та УПА. Він автор кількох історичних розвідок про розвиток повстанського руху на Дубровиччині. Тільки зусиллями цього небайдужого чоловіка в цьому році було встановлено пам’ятний знак у вигляді Хреста Заслуги УПА на місці підземного приміщення - господарського пункту «зимовика». Депутат подякував усім небайдужим до історії ріднокраю за фінансову та матеріальну підтримку в його облаштуванні, скромно замовчавши про власні заслуги. Але треба віддати належне Володимиру Романовичу, адже саме виключно завдяки його  наполегливості на контруктивній ініціативі національна «амнезія» проростає подячними пам’ятниками своїм справжнім героям.
Небагатослівні, але досить продуктивні в своїй депутатській діяльності в представницькому корпусі районної ради й Іван Іванович Дубінець та Микола Григорович Ляшко. Вони не раз порушували на сесіях районної ради проблемні питання місцевих громад, самі частково їх вирішували.
Великий життєвий досвід та чисто селянська мудрість неабияк стає в нагоді й в депутатській роботі голові однієї з ключових постійних комісій районної ради з питань комунальної власності Івану Федоровичу Пінчуку. Неквапом, вдумливо, з висоти власних життєвих уроків, по-господарськи вникає він в роботу тих чи інших комунальних підприємств району. Влучно підмічає якісь прорахунки, по-дружньому радить, як їх уникнути. Але свою позицію відстоює принципово й неупереджено. Жартома в раді його називають  господарським експертом.

Часто, дивуючись надбанням якоїсь конкретної людини чи цілого колективу, ми пробуємо відшукати ключі від їх успіху. Але питання зовсім не в них. Бо ж кожному даються рівні можливості. От тільки людина  має бути на своєму місці. Якщо спортсмен не може перескочити планку в півтора метри, то немає різниці, скільки ти йому будеш платити чи скільки будеш тренувати – ну не здатен він взяти цю висоту, та й годі. У місцевому самоврядуванні, як і в спорті, виграють фанати. Точніше – фанати покладають свої час, знання та зусилля, аби перемогу від їх роботи здобув кожен.
Людмила РОДІНА.

* Грані особистості

НЕ ПОКАЗНА ЕНЕРГІЯ НЕБІДНОЇ ДУШІ

Уродженець Залужжя Григорій Яцута змалку занурений у навколишню природу, в ріднокрай, у його історію. Та і як не любити землі, на якій народився і на якій живеш. Наразі ж його залузький ровесник Валерій Жакун розказував, як вони хлопчаками, бувало, грали за селом у футбол, а Гриша – теж з ними, тільки… більш роздивлявся чи й збирав квіти неподалік. І доволі недивина, що після школи продовжив освіту в Березнівському лісному технікумі, а згодом і в Львівському лісотехнічному інституті; надто що і його батько та старший брат обрали лісівничу професію, тож мав гідний приклад.
Попрацювавши після технікуму в лісовпорядчій експедиції аж у Красноярському краї й потім Алтаї пройшовши у ракетних військах особливого призначення строкову армійську службу, повернувся поліщук на Дубровиччину, продовжив роботу за фахом – помічником лісничого, потім і лісничим Висоцького лісництва. Завжди стриманий, спокійний аж до м’якого, Григорій Васильович проте вмів гуртувати колектив, з-поміж численних завдань виокремити головні, визначити шляхи їх подолання. Мабуть, і ці риси врахували височани й вербівці, коли вперше обирали Яцуту головою свого виконкому. А очолював він місцеву територіальну громаду майже чверть століття. Крім того, ще й чотири скликання обирався депутатом районної ради, де так само належно представляв інтереси виборців.
Висоцьк – село не з маленьких, колишній райцентр, на ту пору з різногалузевим господарством, доволі розвинутою інфраструктурою й власними давніми традиціями. Давати лад було непросто, надто що роки його головування збіглися в часі і з «епохою застою», і з «перебудовою», і з проголошенням та утвердженням української незалежності, реформами та економічними кризами, Помаранчевою революцією. Наїжджені колії нараз закінчилися, час висував нові виклики, які й на сільському рівні вимагали відповідей. Цей вдається, якщо в тобі не показна енергія й душа небідна, й не байдужа. І це цілком про Григорія Яцуту, котрий навіть, попри особисті трагедії, зберігає в собі непересічну особистість і бажання жити не тільки для себе. Офіційні підтвердження тому – почесна грамота обласної ради, якою відзначений за високий професіоналізм і значний внесок у розвиток культури й мистецтва Рівненщини, та грамота Верховної Ради України, удостоєний котрої за заслуги перед українським народом.
На пору Яцутиного головування припало в 2005-му і відзначення тисячоліття Висоцька. Григорій Васильович з громадою постарався, щоб то було не лише «міроприємство на належному рівні», але й постала перед земляками та численними гостями багатюща історія княжого граду Височка. Ця історія широко та цікаво представлена і в багатих експозиціях сільського музею, яким він завжди опікувався й опікується нині. Бо не на словах любить цей край, цю правічну землю. І вже словом це підтверджують книга «З глибини віків і до сьогодення», присвячена історії Висоцька, та краєзнавчий буклет «Висоцьку 1000 років», автором яких є він, Григорій Васильович Яцута.
Насамкінець варто додати, що він повсякчас залишається по-синівськи вірним своїй малій батьківщині. От і цьогоріч побачила світ його історико-краєзнавча монографія «Залужжя моє калинове». Але це вже стало б темою для окремої розповіді.
Олександр ОЛЕКСІВ.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар