ЛЮБЛЯЧЕ СЕРЦЕ ВИМОЛИТЬ

ЖИВИМ НАВІТЬ У СМЕРТІ

Хто сказав, що війна нелюдська, жалюгідна, мізерна і ница штука? Хто сказав, що вона тільки ненаситно знищує усе найдорожче і найкраще, спустошуючи села, міста, людей, і йде геть, залишивши після себе голе місце? Напевно той, хто на війні не любив. Той, хто не знав, як це – під час мінометного обстрілу шепотіти ім’я коханої, повторюючи, немов молитву: «Ти – найдорожча з-поміж Всесвіту». Писати перед атакою смску: «Я так сумую за тобою». Обіймати свою кохану після важкого бою і розуміти, що ти потрібен їй. Відчувати, як у неї ледве-ледве тремтять губи, коли вона цілує на порозі тебе, брудного, бородатого, обвішеного численними підсумками з всякими різними військовими обладунками. Дарма, і що?! Вона тебе цілує і міцно-міцно стискає руки, закинувши їх тобі на плечі, боячись відпустити, щоб ти знову зараз не пішов. І в думках у тебе: «Війна мала б початись хоча б заради цього». Зупинися мить – любов, обпалена війною, ще п’янкіша й солодша.

Надто романтично? Надто ідеалістично і ніжно? І хіба може таке бути на війні? Там же зовсім не до сердечних справ… Але може. Бо в ці декілька хвилин, поки ви стоїте на порозі, ти розумієш, для чого живеш і за що, власне, воюєш. І ти знаєш, що це все – по-справжньому. Бо війна не терпить фальші. Ніякої. Ні в мотивах, ні в майстерності, ні, особливо, в почуттях. Війна приймає тільки силу такої ж величини, як і вона сама. Любов і є цією силою.

І все, вище сказане, було б лише красивими словами, якби не сімейна історія двох наших земляків Лариси Борсук та Валерія Охмака з Миляч. Зустрілися у життєвому вирі двоє людей, з недолі двох розквітло спільне почуття. Таке крихке й ламке, мов осінній пуп’янок троянди. Це ж тільки здається, що просто поглянуть взаємно у вічі. А якщо твій погляд скували крига самотності й розчарувань? Зійшлися, як два зранених звіра. Дві зболені долі.

Тепер Валерій вважає, що витягнув свій жаданий щасливий квиток у вигляді випадкової зустрічі із землячкою Ларисою. Жінка — щира, гарна, але не надто вже й молода, виглядає  розгубленою і беззахисною у великому світі. Одразу захотілося сховати її від всіляких напасть в своїх обіймах. Боявся. Горда надто. Неприступна. А ще така ж, як і він — самотня і неприкаяна. Рано овдовіла, самотужки ставила на ноги трьох дітей. Крутилася, мов білка в колесі, поєднуючи напружену роботу на митниці й домашні, сімейні клопоти. Звісно, вона не таким уявляла своє життя. Воно її не влаштовувало, остогидло... Але куди подітися...

Випадково зустрівшись і познайомившись, люди одразу відчули спорідненість душ. Завдяки цьому щасливому випадку і дивовижному почуттю, яке кардинально змінило їх, вони якось раптом усвідомили, що не все таке безнадійне в їхніх одиноких долях. І насправді — життя прекрасне. Є в ньому, окрім хмарно-сірих буднів з дріб’язковими проблемами, й сонячний бік, яскраві й надзвичайно приємні грані і миті. Усвідомивши це, вони почувалися неймовірно щасливими у цьому строкатому світі...

І тут прийшла війна. З травня – Валерій мобілізований до війська.А душею – в рідних Милячах, біля  любої серцю Лариси. Вони списали томи зізнань в коханні в смсках. Дні розлуки скидалися на вічність.

А коли Валерій приїхав у короткотермінову відпустку, вирішили офіційно укласти шлюб. Тож попри те, що понеділок - день важкий, чи ж солдатові зважати на погані прикмети, оформили стосунки в районному відділенні РАЦС. «Ваше почуття вже перевірене й війною», - каже начальник відділення Ніна Чернюк, а у самої сльози в очах від такої зворушливої пари. Наречена й собі плаче, й свідки плачуть. «Якби знала, що зостанеться він зі мною, я сміялася б, але попереду у нас - ще війна, - побивається Лариса. – Та моє любляче серце вимолить його живим навіть у смерті».

Обоє наречених – ревні християни. Тож до молитви у їх ставлення особливе. Валерій направду вважає, що вона так само захисна в бою, як й найсучасніший бронежилет. Розповідає про унікальний випадок із фронтових буднів. Ворог озвірів вкрай, «плював» й «плював» в наші позиції «Градами». Горіла земля й все довкола. У сусіда спалахнув форменний одяг. Швидко накрили якоюсь рядниною, щоб загасити полум’я. та куди там! Зосталося на солдатові одне лахміття, але сам він й іконка Божої матері, що була в нагрудній  кишені, залишилися неушкодженими...

Скоро Валерій вже вирушить до війська. Думаю про нього й спадає на гадку: люди, що не зважаючи на війну знаходять час і сили для своїх коханих, є набагато боєздатнішими, аніж ті, що повністю сконцентрувались на воєнщині. Адже вони знають, для чого і за що воюють, і ніхто, як вони, не зацікавлений і не вмотивований на швидке здобуття перемоги над ворогом. Тож повертайся, солдате, до тої, що серцем тобі віддалася.

Людмила РОДІНА.