пʼятниця, 2 грудня 2016 р.

* Долі і ювілеї
Червоними  і  чорними  нитками…
Минулої неділі разом з представниками районної ради ветеранів привітали з уродинами наших чудових земляків-дубровичан: Любов Пилипівну Садовську, Віру Володимирівну Котяш, Петра Дмитровича Ониськіна. Їм виповнилося по 80. Вісім десятків літ за плечима, а, здається, ніби вчора приїхали у наш край. Любов Пилипівна потрапила на Полісся з Переяслава-Хмельницького, що у Київській області, Віра Володимирівна народилася в Ульянівській області (Росія), Петро Дмитрович з Березнівського району родом.
Для всіх Дубровиця стала рідною і милою серцю, бо тут створили родини, тут народилися їх дітки і тут працювали на благо громади. Кожен у своїй галузі був шанованою і компетентною людиною, про всіх відгукуються дубровичани і жителі району добрими словами.



Любов Пилипівна зараз, на жаль, не може самотужки пересуватися. Лише за допомогою милиць рухається по дому. А хата у неї велика, дерев’яна, у гарному, спокійному куточку райцентру, неподалік міської школи №2. Звичайно, важко нездоровій людині тут господарювати, бо ж у будинку і біля нього треба докласти багато рук.
– «Працювала все життя бухгалтером. Спочатку в ПМК-210, згодом у пожежній частині. Двох дітей виховувала – сина й доньку, про їх майбутнє думала, вірила, що в цій хаті ростимуть онуки. Сама залишилася, без чоловіка, як сину 10 було, дочці – 12. Працювала не покладаючи рук і на роботі, і у господі. А от зараз у хаті сама. По-іншому розпорядилася доля». Вродлива й привітна донька Таня мешкає нині в Костополі, а син… Син завжди з мамою в хаті, але лишень на портреті, що чорною стрічкою оповитий. Служив в армії. У 1988 році кілька днів залишилося йому до дембеля. Вже години до зустрічі рахувала мати. Але через нещасний випадок не стало солдата на світі. З далекої Росії приїхав до мами у домовині. Як розповідає донька Тетяна, «з тих пір маму горе підкосило, в лікарнях кілька місяців пролежала, ноги почали не слухатися, а потім і геть відмовляти». От так, без війни в Амурській області втратила мати-українка кровинку. Згасли для неї барви життя, а жити ж треба, хто ж краще пам’ять про дитину збереже, як не мати? Слава Богу, донька з Костополя навідується нині часто. Любов Пилипівна зазначає, що допомагає їй працівник із соціальної служби Вікторія, а ще подруги Галя Бернацька і Наталія Рабешко. Руку допомоги подають свою по-християнськи. А це так потрібно у світі, особливо недужій людині. Життя прожито, багато пережито. «Кожному Бог дарував долю й не вернешся стежиною назад», – каже нам ювілярка.
Красуня Віра (Віра Володимирівна Котяш) зустріла українця Євстафія на танцях у клубі в Рязанській області. Тоді уродженець Залужжя служив там в армії. Потанцювали, подивилися один одному в вічі, потрималися за руки, зустрілися знову і знову, й зрозуміли, що один без одного більше не зможуть. Вже за кілька місяців віз Євстафій юну Віру до себе в Україну, щоб стала йому дружиною на все життя.
– Як в Залужжя потрапила в 1958 році, – ділиться спогадами Віра Володимирівна, - побачила бідне Полісся і сльози відразу навернулися на очі, так бідно і сіро було довкола. Плакала довго і все просила чоловіка, щоб відвіз мене додому. Бог подарував мені гарну рідню, розуміючу свекруху, отож з часом все потрохи налагодилося. Згодом ми перебралися в Орв’яницю, бо чоловік працював там на ФАПі. Душа розривалася, як чула, коли залізницею рухалися поїзди. Так хотілося сісти і поїхати на батьківщину. Зараз щиро люблю Україну, тут мій дім і моя родина. А у молодості звикнути було непросто.
Як і її чоловік, який все життя трудився анастезістом в лікарні, пішла в медицину і Віра. Закінчила у Дубровиці дворічні курси медсестер, згодом працювала у дитячому відділенні, потому кілька років у пологовому.
Двійко дітей виховало подружжя, онуків дочекалося. На жаль, відійшов раптово у вічність чоловік Віри Володимирівни, який був шанованою у районі людиною. Втратила й одного з синів. Вистачило у долі, як у житті кожної людини, червоних і чорних кольорів. Зараз радіє бабуся, як приходять і приїздять онуки в гості,  та вже й правнучка вища зростом за нашу ювілярку.
Привітна, життєрадісна, щира, енергійна Віра Володимирівна не виглядає на 80-ят. Щонайменше на років 15 молодше. Розповідає з повагою наша співрозмовниця, як вдячна людям, з якими працювала і спілкувалася у роботі і повсякденному житті. Приємно, що знайшла себе людина у професії і у суспільстві. «Треба багато рухатися і радіти кожному дню», – ділиться думками Віра Володимирівна.
Привітний і щирий Петро Дмитрович Ониськін зустрів ювілей у колі рідних і близьких людей. З великою любов’ю розповідає про тата донька, яка гордиться своїми батьками. Левову частку свого життя працював іменинник на будівництві, отож у Дубровиці до зведення багатьох об’єктів доклав свою руку. Любить ювіляр своє місто, свою родину і, як усі ми, хоче бачити нашу Україну мирною, щоб будували у державі, а не руйнували. Ми також зичимо, щоб наші старші мудрі наставники, наші літні земляки прожили вік, який суджено їм Богом, під чистим небом, відчуваючи любов ближніх. У їх долі було чимало випробувань: воєнне дитинство, повоєнна біднота, життя за радянського устрою (попри все є багато світлих спогадів з цього періоду) й теперішні нелегкі часи, коли невеликі пенсії (на які більшість ледь виживає) принижують людську гідність наших літніх земляків. На жаль, наші пенсіонери, на відміну від європейських, не можуть дозволити собі євротурів, відпочинку на океані чи бодай цікавої подорожі по Україні, бо навіть зняти номер у готелі для них – ціна захмарна. Однак це не заважає їм бути позитивними і добрими людьми, любити світ і життя, дароване Богом. Кажуть, що нема дороги до шастя, бо дорога – це і є наше щастя.
Любов КЛІМЧУК.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар