Реальні почуття у віртуальному світі

Кохання не чекає нагоди, не просить запрошення чи дозволу. Воно може зустріти  будь-де: в громадському транспорті, в кафе та й на вулиці врешті-решт. Давно перестали бути дивиною і знайомства в Інтернеті. Втім чи реально відшукати справжнє почуття у безмежній «всесвітній павутині»? І поки скептики заперечливо хитають головою, я розповім про три закохані пари. Вони переконалися, що народне прислів’я таки не помиляється: доля і на печі знайде. Аби не злякати власне щастя, мої співрозмовники забажали залишитися анонімними, тому всі імена змінені.

Олександр +Софія

Відстань між Дубровицею і невеликим російським містечком Андджеро-Судженском майже 5 тисяч кілометрів. Аби подолати її, потрібно провести в дорозі 70 годин. Тому ймовірність познайомитись в реальному житті українця Олександра та росіянки Софії дорівнювала б нулю. Втім магія Інтернету в тому й полягає, що він здатен звести людей з різних куточків земної кулі. А ось знехтувати чи скористатись цим дарунком всесвітньої мережі, вирішувати вже їм. Ця молода пара не пропустила свій шанс.

«Початок нашої історії, напевно, видаватиметься досить дивним для старшого покоління. Адже віртуально ми «зустрілись» в онлайн-грі, – згадує Сашко. – Мене тоді дуже здивувало, що дівчина має такі хлопчачі захоплення.  Але це, мабуть, й зачепило. Спершу переписувались там, а згодом продовжили в соціальній мережі. Коли вперше побачив її, зізнаюсь, подумав, що це підставна сторінка з чужими фото, настільки вона була гарною. Втім все виявилось цілком реальним. Розмовляли на початках один раз в тиждень, далі через кілька днів, а потім завдяки телефону та скайпу на зв’язку були щохвилинно. Спілкування перетворилось в своєрідний наркотик. На диво, кожного разу було про що поговорити і це не набридало. Так продовжувалось довгих 7 років. Про зустріч думали давно, часто обговорювали, як це відбудеться. Перешкодою була величезна відстань, а пізніше і політична ситуація між нашими країнами».

«З часом прийшов той ключовий момент, коли треба було або зустрічатись, або припиняти спілкування взагалі, – продовжує розповідати Софія. – Ми звісно обрали перше. Їхати Саші в Росію було не зовісім безпечно в нинішній непростий час. Тому в гості зібралась я. Скажу відверто, було справді страшно. Я домашня людина, нікуди далеко не вибиралась, навіть університет обрала в себе в місті. А тут треба вирушати в іншу країну. Батьки переживали, але сприйняли це нормально, бо знали про Сашу. А от друзі, знайомі, навіть начальник на роботі почали страшити, що так звані бандерівці здадуть мене на органи, продадуть в рабство чи посадять в тюрму за те, що я росіянка. Але недарма кажуть, що закохані – найбільші дурні. Я ризикнула і не пожаліли. Тут мене добре прийняли, я побачила багато красивих місць і зустріла хороших людей. При цьому ні разу не почула докору про свою національність чи мову. Що ще раз підтверджує – конфлікти і війни творять політики і медіа, а не звичайні люди».

«При першій зустрічі ніяковіли та чомусь соромились, - додає дівчина, - але через годину було відчуття, що ми знаємо одне одного не один десяток років. До того ж постійно хотілося вщипнути себе, чи бува не сниться це все. Зараз мушу ненадовго повернутись додому, адже мені в Україні не можна бути більше трьох місяців. Що буде далі, покаже час. Одне відомо – ми точно будемо разом».

Андрій +Іванка

Ще одна пара – Андрій та Іванка. Вони одружені вже 4 роки, мають маленького сина. А все розпочалось з «привіт» у мережі. Дівчина погодилась нам розповісти непросту історію власного кохання.

«Приходить певний період в житті, коли ти обнуляєшся, починаєш все з чистого аркуша. Саме тоді трапляються доленосні ситуації та зустрічі. Так сталося й зі мною. Я закінчувала університет, мала хороші перспективи роботи на кафедрі, зустрічалась з хлопцем. Але ці стосунки звелись нанівець, бо коханій людині примарний бізнес став дорожчим за мене. Краща подруга зрадила, пустивши нехороші чутки. Тому нічого не залишалось, як повністю змінити обстановку. Покинути все, що так було любо серцю. В той момент був розпач і крах всього. Аби відволіктись, вирішила зареєструватись на міжнародному порталі, який позиціонував себе, як сайт знайомств. Вказала в графі «ціль» - дружба заради вивчення іноземної мови.

Люди траплялися різні, переважно іноземці. Але якось одного вечора приходить повідомлення від простого українського хлопця. Це здивувало, адже ресурс був англомовним. Наше «привіт» - так незвично прозвучало серед традиційних «Hello» і «Hi». Ми перекинулись кількома стандартними репліками про справи, настрій і погоду. Зразу посміхнулася про себе, скептично подумавши, яка оригінальна людина. Наступного дня він знову написав. Уже через тиждень я зрозуміла, що заходжу у соцмережу не як раніше, а спеціально, аби списатись з новим знайомим. До речі, впродовж трьох місяців ми спілкувались всліпу. Фото одне одного не бачили, лише кілька разів розмовляли по телефону. Про зустріч навіть мова не йшла. Не бачила в ній перспективи, адже ми були з різних конфесій – він православний, я протестантка.

Втім Андрій думав по-іншому. І ось одного вечора приголомшив своїми словами: «Чекай, завтра буду в тебе». Він сам з Вінниці, а це від мене 400 кілометрів. Перше побачення досі згадуємо сміючись. За один день ми умудрились вимазатись у фарбу, сівши на свіжопомальновану лавку,  промокли до нитки під дощем, я зламала каблук та ще й на додачу наїлися несвіжих пиріжків. Доля жартувала над нами, як могла.

Після трьох зустрічей Андрій з букетом зі ста троянд та неймовірно гарною каблучкою запропонував руку і серце. Я відмовила,  адже згідно із законами моєї церкви, протестантам дозволено одружуватись лише із протестантами. Він сказав, що поважає моє рішення. Ми далі продовжили спілкуватись. Але з того часу Андрій почав ходити в себе вдома до протестантського храму. Йому сподобалось, згодом він став членом церкви і знову повернувся до свої пропозиції. І цього разу, звісно, я не змогла не погодитись. Мої батьки Андрія одразу прийняли, його ж дуже хвилювались, особливо мама. Надивившись по телевізору програм про різні секти, що викачують з людей гроші, та незнаючи про нюанси протестантизму, вона боялася, що син може потрапити у біду. Втім таке упередження було до знайомства. Коли моя майбутня свекруха побачила, що ми справді кохаємо одне одного, в неї відлягло від серця.

Весілля у нас було незвичним, у одній залі зібрались православні, католики та представники моєї конфесії. Змішались різні традиції та погляди. Попри це, у всіх залишились лише хороші враження.

Я жодного разу не пожаліла про свій вибір. Особливо це зрозуміла, коли народжувала. Пологи були дуже складні. Тоді Андрій біля мене днював і ночував. Такі ситуації показують, наскільки людина тобі дорога. Нині я дякую долі, Богу і, як би це абсурдно не звучало, Інтернету за те, що маю».

Ахмет +Ірина

Пошуками чоловіка-іноземця Ірина не займалась, сайти знайомств не відвідувала, оголошення у газети не давала, та й взагалі була зайнята навчанням і роботою, тому на протилежну стать особливо не «полювала». Що таке Інтернет і соціальні мережі, як і кожна сучасна дівчина, добре знала. Була зареєстрована у Фейсбуці. Через нього все і закрутилось.

«Це було якраз під час літньої відпустки. – пригадує Ірина. – Від нічого робити переглядала стрічку новин у соцмережі. І раптом на екрані з’явилося «Merhaba!» - «привіт» на турецькій мові. Писав дуже симпатичний хлопець. Звісно, я була наслухала про специфічне ставлення турецьких чоловіків до наших жінок. Втім інтерес до чужої культури взяв своє. Ми почали листуватись. Щоденне спілкування тривало майже півроку. За цей час ми дізналися один про одного практично все. Між нами з’явилась прихильність і навіть дружба. Звісно про кохання тоді не те що не говорили, навіть не думали. Надто багато було нюансів. Згодом він приїхав в гості до України. А потім була черга мого візиту в Туреччину. Поступово дружба переростала у серйозніші стосунки. Через 6 місяців таких подорожей Ахмет запропонував одружитися, і я погодилась. На той час я довчилась, кинула роботу і поїхала в невідомість. Однак не було ніяких переживань. Я знала, що він мене кохає і це заспокоювало. Хоча батьки були категорично проти. Уявіть, як це отримати зятя іншої національності та ще й релігії. Але ж нічого не поробиш, вибір все одно мій. Довелось змиритись.

Нині живу в Аланії. Маємо з чоловіком власний бізнес – крамницю гардин.  Мені тут добре та затишно. А все тому, що сприйняла свого Ахмета та членів його численної родини такими, які вони є, не намагалася переінакшити на український лад, виявила повагу до їхніх традицій та звичаїв. Щодо релігії, то я залишилась християнкою. Вдячна чоловіку, що не змушував її змінювати. Це в котрий раз доводить, що він - моя друга половинка. Наостанок можу запевнити, що зовнішність – далеко не головне. А що стосується душі – в Інтернеті її якраз видно найкраще. Аватарки та ніки – як щити, які дозволяють не боятись бути висміяним за щось, тому людина в мережі легше відкривається і сміливіша у спілкуванні».

Леся КОНДРАТИК.