ПРО ЯНГОЛІВ-ОХОРОНЦІВ УКРАЇНИ

Бог втомлено схилив голову.

– Петре, на сьогодні все?

– Ні, Боже, ще душі з Київщини на суд божий чекають.

– Буча і Ірпінь? Зви всіх. Тут все просто: всіх до раю.

– Без суду?

– Так, без суду. Всіх до раю.

– Добре, але, Боже, розумієш, є одна проблема: вони не хочуть до раю.

– Не хочуть до раю? Це вперше, відколи я створив Землю. Клич сюди.

До кабінету зайшли душі. Змучені, посірілі – так буває, коли йдеш з земного життя в такий спосіб.

– То ви не хочете до раю? – насупився Бог.

– Боже, хочемо, звісно, хочемо. Але не зараз. Розумієш, ми потрібні там, на землі. Ми мусимо допомогти. У нас війна, там наші рідні, наш народ. Як ми зможемо спокійно раювати, коли нашу землю топче окупант?

– Але я не можу вас оживити, – розвів руками Бог.

– І не треба, – виступила вперед худенька дівчинка рочків 8. – Ми так підемо. Я полечу до Європи. Ходитиму по їхніх містах і заглядатиму людям в очі – нехай відчувають, що газ подорожчав заради таких, як я. Я гойдатиму їхніх дітей і співатиму колискової, якої мене вчила мама – про Україну, про мир, про добро. Щоб ніхто і ніколи не засумнівався, що їхня допомога – цінна.

– А я, – озвалася молода жінка, – піду до європейських політиків. Розповідатиму їм ночами, як мені було важко і страшно. А потім страх кудись зник. І я плюнула нелюду в обличчя. Він їздив по мені танком. А я так хотіла плюнути в нього ще раз, але не могла – душа вже високо летіла. Я буду розповідати їм, чому нам потрібне їхнє озброєння. Заради мене. Заради таких, як я.

– А я піду до військових Європи, – мовив чоловік із сивими скронями, – розкажу, як я їхав за хлібом. Як серце моє прошила куля. Через спину. Звертатимуся до їхньої гідності і честі, до людяності. Нагадаю про закони війни. І покажу, що коїться зараз в Україні.

– І я, і я, і я піду, – загудів хор голосів.

– Ми всі підемо. Всі. Нас там потребують. Наші рідні. Наш народ. Наша земля. А після Перемоги – веди нас, Боже, куди хочеш. На все твоя воля.

– Дозволяю, летіть. Станьте європейським янгольським батальйоном.

Бог махнув рукою і відвернувся. Святий Петро побачив, як він змахнув сльозу, що от-от скотилася б із вій.

– Тепер ти розумієш, Петре, чому вони заслуговують на рай, без суду?

– Розумію, Боже. Бо вони уже янголи. Янголи-охоронці України.

 

Не запитуй, де був Бог...

 

Кажуть – де був Бог? Де він був вчора? Де він буде завтра? Там де був завжди. Він у нас. Не він це все зробив. Не він призвів до цього. Він скрізь присутній. У всьому, що любов у собі містить. Його може не бути тільки в людях, які любові не ймуть.

Не все істинне знаходиться в межах церков і речеться з вуст пастирів чи пресвітерів. Істину найвищу найперше в собі треба шукати, з себе вирощувати.

Кожен з нас відповідальний завжди за те, що діється в його житті і навколо нього, в його суспільстві, бо кожен – гвинтик до нього. Бог – лише посередник. Ти сам його церква, кожна Людина – його Храм. Який вибудуєш – такий і маєш. От ті, у кого він похилений, чи так і не почав будуватися, в усьому винуватять Бога чи ближнього свого, не підіпруть і цеглою не укріплять, так значно легше, щоб і далі не помічати власної ницості, нікчемності та ближніх дурять, нарікають на нестатки, причини шукають замість цеглу класти. За їх нікчемність платять найкращі «будівельники» своїми життями. Вони свої Храми в чистоті і святості вибудували і собою чужі підперли... Це здається нам несправедливим, але ж той, хто помер, захищаючи храм свій і храм ближнього свого (свою землю, мову, родину, віру), помер умиротворенним. Вони обидва (той, хто збудував, і той, хто лінувався та лиш нарікати знав) мали право вибору, і обидва мали одного Бога, якими б іменами його не кликали. І за обома він плаче, одного любить, а в другого ще вірити хоче. І було б якось між ними залагодилося, якби не з’явився третій. Той, що будувати і не збирався, руйнувати прийшов Храм іншого.

Того третього Бог не знає і не приймає та до відповіді призове, коли час настане. Бо пустий він, а значить ні імені у нього нема, ні віри. Ні живий, ні мертвий. Відлучений, і значить ненавидіти його не гріх, а вбити – благо, щоб зло від нього не множилося. Вбити, бо інакше сам не житимеш, і Бога не стане, що неможливим є. 

Не питайте, де був Бог, себе питайте – де є ти зараз, і що робити маєш?

Мало просто самому вірити в Бога, треба ще заслужити, щоб і він повірив у тебе.

А повірить – ніде тебе не залишить.

Храм свій доглядай...

Лілія ХОМИЧ.