Це  наша  спільна  біда

 

Волонтерка Ірина Мельник (Ракович), історію якої ми розповідали в одному з попередніх  номерів, продовжує допомагати нашим захисникам. Вона об’єднує українців, збирає кошти і закуповує вкрай необхідну амуніцію та одяг для ЗСУ. Втім до цього додалась ще одна надзвичайно важлива справа – дівчина разом з чоловіком Максимом та такими ж небайдужими однодумцями відвозить продуктові набори та речі першої необхідності у звільнені від окупації села. Бо ситуація там дуже складна, якщо цим словом взагалі можна описати те пекло. Людям елементарно немає що їсти і в що вдягнутись. Ось що Ірина написала про першу таку поїздку:

«Я уявляла собі цей допис з головним фото, на якому люди з повними надії очима тягнуть руки до хліба й молока і оживають перед нами, сповнюються віри в те, що вони не покинуті, про них пам’ятають. Але його не буде. Люди, яких ми бачили, дорослі, кремезні чоловіки, що розвантажували авто в невеличкий гараж заступника сільського голови, не мали в очах надії. В них забрали буквально все. Знаєте, оце одне з найбільш нестерпних видовищ, коли чоловік не може контролювати свою слабкість і відчай? То було воно. Ми не говорили. Мовчки віддали їжу, я добре оглянула той гараж – зрозуміла, чому людям виділяють все порівну. Їжі там вистачало приблизно на 10 сімей на тиждень, ще стільки ж привезли ми. І на цьому все. Світла там немає і навіть військові, які нас пропускали, просили хоча б павербанк для зарядки телефона, який у нас був, але вдома. Знову зловила відчуття, що зробила недостаньо. Чоловік це відчував, хоч нам і сказали, що ми привезли багато, ми удвох відчували, що це крапля в морі. Макс сказав: «Ми ж зробили важливу, велику справу?», а я відповіла: «Мабуть». І оце «мабуть» воно сидить в мені досі. Я без поняття, чесно. Коли очікував побачити хоча б вантажівку провізії у зруйнованому на 80% селі, але не побачив. Натомість, узрів, як і молоді, і зрілі чоловіки силоміць приховують свої емоції. Але очі не брешуть. Це були найбільш зневірені й розгублені погляди, які я бачила і, хоч намагалась опускати свої нижче, все одно зачіплялась інколи. Тепер вони зі мною назавжди. Тепер без емоцій. Є міста з надлишком гуманітарної допомоги, про них знають всі. Села, які ми збираємось відвідати, завжди пишуть мінімальний список банальних речей. Туди треба їхати».

І вони таки поїхали. Об’єднавши сили з іншими волонтерами, вирушили наступного разу в село Загальці Бородянського району.

«Певно, ви чули про нього у новинах і бачили, як понівечили будинки і життя цих людей. Я вражена тим, як смиренно вони йдуть по допомогу, з якою надією запитують, чи приїдемо ми до них ще і як тихо, дивлячись прямо у вічі,  кажуть: «Дякую вам, велике дякую». Багато хто з них втратили домівки і живуть буквально у льохах. У когось згоріло під чисту все, хтось врятувався зі свого дому у одних єдиних капцях. Чиїсь діти проводять своє дитинство у спогляданні суцільної руїни довкола і кричать вслід: «Привезіть наступного разу іграшки!». І, клянусь, ми привеземо. Бо в цей день я побачила, що таке волонтерство. Це коли до вас підходить чоловік, що залишився один без дому і сім’ї по гуманітраний одяг, якого вже нема, і ти починаєш знімати цей одяг з себе».

Ірина продовжує збирати кошти на продукти. Є величезна потреба й у засобах гігієни та речах (спортивних штанах, кофтах, легких куртках, тапочках, кросівках, шкарпетках, білизні). Люди запитували у волонтерів про одяг та теплі покривала порівну з хлібом. Дехто змушений досі жити у підвалах та льохах. У деяких нічого не залишилося. Резинові шльопанці й запилений костюм, в якому вдягнуті, – це все, що встигли з собою взяти. Волонтери планують наступну поїздку напередодні Великодня, щоб додати хоча б трішки світла у життя цих людей. З собою повезуть  пасочки. Три десятки, наприклад, спекла для жителів зруйнованих сіл Іванка Олексійовець. Якщо хтось захоче долучитись до збору допомоги – коштами чи речами – всю необхідну інформацію та реквізити можна знайти в соцмережах Ірини (у «Фейсбуці» Ira Ray). Не залишаймось байдужими, бо це наша спільна біда.

Леся Кузьмич.