МОЯ ІСТОРІЯ ВІЙНИ. КВІТКОВА

Днями мені прийшла бандеролька з Бахмута. З міста, де я не маю жодної знайомої душі. Конверт на 85 г з невідомої досі адреси. Найближчі друзі, з ким поділилася цією новиною, порадили для перестрахування звернутися до спеціалістів з вибухових речовин. Проте робити цього не стала. По-перше, дещо заспокоїв той факт, що відправлення було зовсім малогабаритним і вирушило до мене ще за кілька днів до війни. Але найбільш притамувала тривогу особа відправника. Через Інтернет з’ясувала деякі відомості про нього. Виявилося, що ця людина (Андрій Титов) давно й успішно займається розмноженням рослин, має в Бахмутському районі потужний розсадник плодових  та декоративних дерев і кущів. В конверті виявився саме новий каталог цього розсадника. Перебуваючи в соціальних мережах в однакових «квіткових» групах, ми досі зовсім не знали про існування один одного. Однак чоловік звернув увагу на мої ландшафтні уподобання й вирішив запропонувати й свої зелентовари. Це було трохи більше місяця тому. Ще до війни. А здається, що геть в іншому житті. І щемно так мені стало на душі від цього послання від невідомого садівника. До сліз… Настільки багато всього змінилося за ці сорок з хвостиком днів і в нашому наймирнішому, квітникарському, середовищі.

Пригадую, як ми переживали першу втрату квітникарки з нашої групи. Жінки, яка під Києвом загинула від обстрілів. Навіть не дочекавшись проблиску своїх улюблених першоцвітів, буяння бузку, пишноти троянд.

Щиро вболіваємо за тих знайомих «квіткових» дівчат, що потрапили зараз в окупацію на Півдні. Моя хороша знайома, в якої не раз купувала саджанці для домашнього розарію сама та рекомендувала багатьом своїм друзям, Надійка Панасюк із Херсонщини востаннє залишила повідомлення на своїй сторінці 28 лютого:

«Дорогі мої друзі! Всім бажаю швидшого настання миру на нашій землі. Всі замовлення залишаються в силі, неоплачені (замовлення) з броні не знімаю, відправлення будуть, як тільки-но налагодиться ситуація, перед цим обов’язково проведу опитування, чи готові отримати замовлення, якщо так й не вийде до завершення посадкового періоду зробити відправлення, то гроші всі поверну, або, як варіант, перенесемо на осінь.

На даний момент замовлень ми не формуємо, всі троянди в прикопі, чекають миру, як і всі ми! Але польові роботи продовжуємо, працюємо над матеріалом  для прийдешньої осені. Сподіваємося, що хоч восени зможемо порадувати вас своїми красунечками».

Наді Панасюк від цього дня не було в Інеті. Телефон не відповідає. Хочеться вірити, що просто немає зв’язку чи окупант не обслуговує українські номери. Що з Надею насправді все гаразд. І рашистські танки не понівечили гектари її трояндових плантацій, в які колись я закохалася з першого погляду. Надіюся, що все це жахіття ось-ось минеться, як нічна примарна облуда, і ми ще заквітчаємо Надиними трояндами всі куточки нашої багатостраждальної України.

Ще одна моя «трояндова фея» Надія Ярова мешкає в містечку Пологи, що в Запорізькій області. Я й цього сезону збиралася замовити в неї з десяток нових сортів. В останню хвилину інтуїція підказала перенести садіння на осінь. Десь й досі в Надійки моє замовлення «на броні». Всі ми, й троянди в тому числі, чекаємо Перемоги. На щастя, Надія на зв’язок виходить регулярно. Своїм замовникам 31 березня вона залишила таке послання:

«Дівчатка, ми і досі в окупації, періодами бува дуже спекотно(((

Місто повністю паралізоване, нічого не працює.

Розуміючи, що відправки зараз зробити я не зможу, усі замовлення переношу на осінь. Час іде, і саджанці, які зараз у прикопі, потрібно вже висадити. Тому, поки що буду розсаджувати у себе на території.

Вірю, що прийде мир та засадимо нашу країну квітами!!! Мирного неба нам усім!».

Багато й тісно спілкувалася з Любочкою Петриною, що проживає в Боярці під Києвом. З приємністю констатувала для себе, що в цій м’ясорубці, яку пережили міста-сателіти столиці, Любі вдалося вціліти. Вона й надалі займається улюбленим квітникарством, радує око своїми улюбленцями. Бо попри війну, серце все ж тягнеться до прекрасного, а квіти вперто пробиваються до сонця й крізь крицю та порох.

У Тетяни Покрасс із Миколаєва, де купувала чудові деревоподібні піони – теж більш-менш все гаразд. Якщо не зважати, що артилерійським вогнем пошкоджено приміський будинок та в квартирі поблизу облдержадміністрації ударною хвилею вибило одну шибку. Таня сміється, що це не найстрашніше, що могло бути – головне, самі живі та неушкоджені. Після тривалих обстрілів рідного Миколаєва Таня наважилася на переїзд. Вистачило її на десять днів. Тільки почула, що ворог відходить, почала збиратися додому. Там двадцять вісім сортів винограду, надійно утепленого на зиму. Якщо лозу вчасно не розкрити, візьметься грибком, зіпріє, пропаде. «В чому рослини винні? Вони потребують дбайливого догляду повсякчас», - виправдовує свій ризик Таня. І я розумію жінку. Значну частину свого життя вона пропрацювала в зеленому господарстві, згодом розведення рослин стало для неї своєрідним бізнесом, завдяки якому й виживали. В господі Тетяни був розмай квітів на всесезоння. Тепер, після артилерійського вогню, там воронки та яри, вивернуті догори цибулини лілій та корені багаторічників. Улюбленців-морозників, так й не вдалося відшукати. Втішаю Таню, що всі друзі подарують їй часточку своєї клумби, так як щедро ділилася з нами своєю вона. Попри всі втрати й переживання, квітникарі залишаються вірними собі – бажання копирсатися в землі, радіючи кожному новому розквітлому пуп’янку, у них непереборне.

Найкрасивіші іриси, що мені доводилося бачити, у Наталії Машинецької-Задніпрянської, яка мешкає у Черкасах. Ця жінка сама схожа на цю вишукану екстравагантну квітку. Але попри всю м’якість характеру і ніжність світосприйняття, Наташа – справжній боєць. Це вона однією з перших запропонувала, що росіянки мають бути виключені з усіх квіткових українських груп. «Нам зараз не до «их цветочков». Особливо, коли сплили моторошні відомості про геноцид в Бучі, Гостомелі, Ірпені, коли Маріуполь далі в облозі…».

Наталія розповідає: «Зайшла в «Одноклассники» (взагалі там не буваю) і зробила публікацію, щоб ті з росіян, хто підтримує війну, розв’язану путіним, видалились з моїх друзів. Мене цікавили настрої людей в росії. Ну що ж..... Результат перевірки перевершив мої очікування. Дехто видалився мовчки. А кілька «цвітоводів», з ким ми чудово спілкувались багато років, прислали мені такі повідомлення, що я вирішила, що у них дах поїхав. Причому суть в усіх дуже схожа. Мовляв, українці – нація меншовартісна і повинна ще бути вдячна росіянам, які простягнули їм руку допомоги. А тисячі жертв серед мирного населення – то таке… «Мы и так слишком долго терпели и прощали...».

Це пишуть освічені і по своїй суті, хочеться вірити, мирні люди, адже квітами, як правило, ну принаймні у моєму розумінні, займаються саме такі.

Однак ми багато в чому переоцінювали ворога. І тут зовсім не про військову міць. Насамперед ми сподівалися на наявність в нього адекватності або хоч краплі людяності. На жаль, покручам ні те, ні інше не притаманне. І тому немає у них майбутнього. А Україна обов’язково розквітне. Бо тільки українець ризикуватиме життям заради того, аби виноград не зіпрів… Ми хлібороби та гречкосії з діда-прадіда. Тож, як би кому не хотілося, а наша земля ніколи, ні за яких обставин не буде пусткою.

Людмила РОДІНА.