Дмитро Самко:

«Я мрію, щоб ми стали країною,

яка більше не має сумнівів»

Уродженця Бережниці Дмитра Самка нашим читачам не треба представляти. Всі його добре знають як талановитого музиканта й фіналіста вокального шоу «Голос країни». Ще два місяці тому він будував творчі плани, записував пісні зі своїм гуртом «Auditoria», працював у київському театрі, тішився розміреним сімейним життям. Все в одну мить перекреслила війна. Змусила, як і мільйонів українців, покинути домівку і будувати реальність у безпечнішому місці. Зруйнувала плани, змістила пріоритети, змінила думки і бажання. Зараз Діма на Івано-Франківщині. Вночі випікає  хліб, а вдень разом з дружиною Христею за можливості волонтерить й співає для підтримки наших воїнів.

 

Яким був для тебе той злощасний ранок 24 лютого? Як війна вдерлась у твоє життя?

24 лютого, десь о 6.30, з третьої спроби до мене додзвонився тато зі словами: «Діма, почали обстрілювати по всьому кордону…». Я підірвався на ноги, від почутого в мене було легке відчуття нудоти, напевно, від сильного страху. Ми з дружиною не могли довго сконцентрувати увагу хоча б на чомусь, все було, як в тумані. Робивши одне, я забував і брався за інше. Ми не могли усвідомити і прийняти те, що нам говорили з екрану телевізора і новиннєвих стрічок. Що це вже не сюжет на ТВ чи стаття в газеті, а наша нова реальність. Страшна, кривава, нелюдська,безжалісна реальність, де палають мої українські міста і села, де вбивають людей, дітей, де рашиські звірі творять пекло. До цього ніхто не може бути готовим. І, мабуть, в кожного з нас в той злощасний ранок були схожі відчуття шоку, страху, паніки і нерозуміння, що буде далі. На календарі квітень, а в серці і думках досі 24 лютого. Хоча я вже й не пам’ятаю, яким був до цього дня.

Чим наповнені зараз твої будні? Знаю, що випікаєш хліб…

Допомагаю випікати хліб в маленькій пекарні, що належить мамі моєї дружини. Я й раніше допомагав. Рік тому цій справі вчився. А зараз стабільно через день доєднуюсь до процесу народження хліба, бо працюємо вночі. Стараємось за можливості ним ділитися з нашими захисниками. Взагалі хліб  для українців завжди був чимось святим. Ми завжди знали його цінність. Але навіть у страшному сні не уявлялось, що  для когось в холодному/голодному підвалі він стане  мрією. І отримавши буханець з рук волонтерів, люди плакатимуть і цілуватимуть його. За роботою різні думки приходять. Стає не по собі від усвідомлення цього. Здається, все зробив би, щоб зараз цю хлібину передати в той підвал. Не мають люди в наш час таке переживати.

Нині кожен наближає нашу перемогу, як може. Ти з дружиною Христею теж волонтериш в міру своїх сил.

В один момент я вирішив взяти себе в руки і просто щось робити. Бути корисним на своєму місці. Виникла в цьому внутрішня потреба. Бо настав такий час, коли від наших дій залежить наше майбутнє. На Івано-Франківщині більш-менш тихо, можна щось знайти, щось купити, можна сконтактуватись з кимось, щоб це передати. Відкриваються можливості. Головне їх правильно використати. Відтак з дружиною почали збирати кошти, щоб допомагати тим, хто цього потребує. Ми співпрацюємо з волонтерами зі Львова. Запитуємо в них, що необхідно. І відкриваємо збір грошей на придбання цих речей чи продуктів. Наприклад, була потреба в овочах тривалого зберігання, які відправили на Харківщину. Закупляли газові пальники, балони до них, шкарпетки, білизну, берці, форму для  хлопців. Останнього разу збирали гроші для братів наших менших, щоб придбати ветеринарні препарати від кліщів та блох. Це важливо. Бо люди, які сидять в бомбосховищах з тваринами, також страждають, тому що паразити вражають і їх. Насправді це зовсім невелика допомога. Але я принаймні відчуваю зв’язок з тими людьми, яким ми хоч якось допомагаємо. Це маленька частина, але у великому механізмі. Звісно ми не змогли б це робити без наших друзів, знайомих і зовсім чужих, які доєднались до збору коштів. Це неймовірні люди з великими серцями. Сльози навертаються, коли кожен без роздумів й питань готовий допомагати, коли українці з Іспанії, Німеччини, Ірландії долучаються, коли приходиш купляти необхідне і продавці роблять знижки, а хтось дає просто так. Мене надихають українці, які змогли у важку хвилину згуртуватись, мене надихають Збройні Сили, які творять дива на полі бою, мене надихають волонтери, мене надихає кожен, хто відгукується на моє повідомлення і скидає, скільки може. Я гордий, що живу в один час з такими людьми. Вже рівно два місяці, як я бачу, як мій народ став силою, яка на всіх фронтах нищить окупанта, бо ми щирі, бо ми добрі, бо ми милосердні, бо ми на своїй землі.

Але ти передусім музикант. Як думаєш, в чому місія музики сьогодні?

Її місія незмінна. Музика – теж зброя, але вона не руйнує, а надихає, дарує паросток надії і відволікає, сповнює сил та віри в нашу перемогу. Навіть під звуки вибухів та сирен вона лунає у підвалах, бомбосховищах і на вулицях наших міст. Музика зрештою єднає. Ми нині відчули, як ніколи, що ми українці. І Україна, як ніколи, зараз духом й вірою сильна. Пісні тепер дуже особливі. Вони сповнені болю та страждань. Це нинішній літопис подій та наших емоцій. Все, що твориться сьогодні, буде жити віками. Народиться ще багато нових пісень та чуттєвої поезії. Буде знято чимало хорошого кіно про наших героїчних хлопців та про український народ. Буде поставлено багато прекрасних вистав. Це буде те, що вже ніхто в нас не зможе забрати і знецінити, нав’язати нам якусь меншовартість.

Про що особисто тобі зараз співається? Бачила, що долучився до проєкту «Музичний супротив» на «1+1». До того ж підтримуєш наших бійців та українців піснями у власному виконанні у «Фейсбуці».

Перші тижні взагалі не міг співати, клубок в горлі стояв. Потім ми трохи призвичаїлись до нової реальності, і я почав що-небуть записувати і викладати. В кожного свій метод виплеснути емоції і відволіктись. В мене такий. Співається про те, що відкликається у серці. Якщо ще й можу хоча б на трохи відволікти людей своїми відео – то безмежно радий. А щодо проєкту, то до нього долучили мене знайомі з «Голосу країни». «Сніданок з 1+1» і «Голос країни» об’єднались у «Музичний супротив». Учасники пісенного конкурсу виконують українські пісні, щоб підтримати патріотичний дух. Я співав пісню, яку часто виконував в Дубровиці. Ми з нею об’їздили, чи не весь район. Насправді, коли почалась війна, я часто думав, звідки я родом, яким було моє дитинство, згадував себе в цих місцях. Напевно, це захисна реакція, думки відносилися далеко туди, де життя було безтурботне. Війна принесла в наші душі гостре відчуття рідної землі під ногами.

Однією з пісень, яку записав й виклав у соцмережі, була композиція «Країна мрій». Якою ти бачиш нашу Україну після війни? Яка країна твоїх мрій?

Я мрію, щоб ми стали країною, яка більше не має сумнівів. Не має сумнівів в тому, яким шляхом йти, якою мовою розмовляти, яку культуру плекати, до якої церкви ходити. Україна має бути проукраїнською в усіх сенсах. Бо, на жаль, за десятки років зроблено занадто багато для того, щоб все наше знищити. Посіяно на нашому українському полі багато чужого. І весь цей непотріб, нав’язаний ворогом, як бур’ян, маємо раз і назавжди викорінити, викинути і забути. Щоб ніхто і ніщо не могло нас роз’єднати. Ми маємо пишатися нашою країною і приймати її з усіма недоліками, шрамами, трагедіями. І зрештою я мрію, щоб Україна, як співав Кузьма, стала місцем щасливих людей. Бо вона своє щастя і свободу виборювала століттями. І виборює зараз. Ми просто не маємо морального права втратити шанс на зміни. Бо занадто страшну й велику ціну платимо. Хотілося б, щоб всі ми зараз переосмислили своє життя. Знайшли сили відповісти на запитання, чому це сталося і що треба зробити, щоб це не повторилося? Бажаю всім нам миру, здоров’я, ще більше вірити в нашу перемогу і ще більше підтримувати хлопців. Прощати і підтримувати один одного. Не діяти на руку ворогу марними розбратами і суперечками. Це не на часі. Зараз важливо зберегти єдність в кожному місті, в кожному селі, в кожній родині. Саме нашої єдності найбільше боїться ворог. Все буде Україна!

 

Спілкувалась Леся Кузьмич.