У 90 гарно вальсувала з
онуком у ресторані
Дубровичанці
Антоніні Василівні Федорчук 4 червня виповнилося 90 років. За словами ювілярки,
роки ці пролетіли, як птахи, швидко і непомітно. Вчителювала, своїх дітей
виховувала, онуків і правнуків дочекалася
– є про що згадувати,
думати, є задля кого Богові молитися.
Разом з Леонідом
Сулаєвим та Петром Козорізом вітаємо землячку минулої суботи від ради ветеранів
і районної влади, перепрошуємо за трохи запізнілі поздоровлення і висловлюємо
свою повагу до цієї приємної, інтелігентної і мудрої жінки. Живем у Дубровиці,
містечку маленькому, бачимося на вулицях, а так мало знаємо про тих, хто зовсім
поруч, бо в круговерті свят і буднів й своє не встигаємо переосмислити.
Зустрічає нас бабуся на затишному і охайному подвір’ї, що
по вулиці Будівельній (не знала, що й така вулиця є у райцентрі, до свого
сорому), запрошує гостинно до хати і з її вуст не сходить щира посмішка. Оце й
головне – принести літній людині позитив. Від її погляду, щирого і відкритого
(такий ще у дітей буває), й на душі теплішає.
– Дякую, що прийшли, поздоровили, –
бабуся все повторює, – я ж свій ювілей цього року у ресторані справила. Давно
там не була. Так гарно все пройшло, так затишно, добре смакувало все
приготовлене. Вітали мене найтеплішими словами. З онуком потанцювала, весілля
було поряд в ресторані – то й наречену я поздоровила, а вона – мене. Приємно,
що слова побажання казали і геть незнайомі люди. Дякую дітям, що свято мені
таке зробили.
Разом з вже покійним чоловіком виховала ювілярка двох
доньок – Юлію, яка у Дубровиці мешкає, та Людмилу, яку доля закинула в Росію,
аж в Наро-Фомінськ. В кожної своє життя і за кожну душа болить у матері, щоб
все у дітей було добре і спокійно. Юля навідується дуже часто, Люда, звісно,
має можливість маму бачити значно рідше. А оскільки донька в Росії, як і у
багатьох родинах наших, то тему й стосунків з цією державою не оминаємо:
– Воюють політики, – каже Антоніна Василівна, – простому
народу – українцям і росіянам – ділити нема чого. Швидше б ця війни
закінчилася, щоб дітей наших не вбивали. Чого мають наші хлопчики гинути на цій
війні?
Про війну вона знає багато, і про теперішню, бо телевізор
дивиться, і про Другу світову, бо пережила її, вже у такому віці, коли багато в
пам‘яті залишається. Народилася на Хмельниччині, мама вчителювала, а тато був звичайним
сільським трударем. Так мало не дожив
батько до Перемоги, загинув 5 травня 1945 року у Польщі. Доньок після його смерті мама сама на ноги ставила,
вивчила їх, недоїдала і недосипала, пішки десятки кілометрів долала, щоб з села
дочкам харчів у Славуту віднести. Антоніна закінчила педучилище, як мама,
спочатку в Острозькому районі вчителювала, а згодом сестра покликала її з
чоловіком у наш край. Ліда тут працювала медсестрою, отож хотіла, щоб ще одна
рідна людина біля неї гніздечко звила. Отак і стала наша співрозмовниця
дубровичанкою. Вчителювала у міській школі номер один. За плечима – 38 років
педагогічного стажу. Якщо ж перерахувати у години та уроки, то це навіть не
тисячі… Пенсію, як і всі освітяни її покоління, заробила невеличку.
«Хіба ж вистачить нам на пенсії у державі, як мільярдери
собі ніяк нажитися в Україні не можуть?», – риторично запитує наша ювілярка.
Отож, живе як і всі пенсіонери, скромно, але було б здоров’я.
По хаті сама все порає й в городі ще господарює. Одна,
допомога вже доречна, от і опікується Антоніною Василівною соціальний працівник з терценту: двічі на
тиждень поприбирає і про життя розпитає. А ще поряд – така добра і приємна
сусідка Ніна, яка кілька разів на день
загляне до бабусі: чи все в порядку в неї, чи не треба чогось. Не натішиться
Антоніна Василівна такою людиною, як рідна Ніна їй стала. Дякувати Богові, що є
у нашому світі люди, які отак запросто і без вигоди діляться душевним теплом
своїм.
Донька Юля також приєднується до нашої розмови:
– Дякую Богові, що дає можливість стільки років відчувати
мені мамине тепло, голос її чути, погляд ловити. Це щастя – бути дочкою у моєму
віці. Пригадую, як у далекому 1953 році їхали ми вантажівкою до Дубровиці.
Везли корову, курей, все нажите. Стільки років пройшло, а й досі це перед
очима, початок нашого життя у цьому місті. Вже й 90-літній ювілей мами тут
зустріли.
Дев’ять десятків літ, у скромній затишній хаті, не нажила
ж бо багатства, шанувала Бога, любила дітей, своїх і чужих. Її багатство – роки
праці, доля на Поліссі, українська вроджена інтелігентність і душа.
– Живіть з Богом,
і все у вас буде добре, – каже нам на прощання Антоніна Василівна, зворушена
нашим візитом, проводжає тепло, як і зустрічала. Життя прожить – не поле
перейти й не переказати про нього навіть у кількох томах книги.
Любов
КЛІМЧУК.
Немає коментарів:
Дописати коментар