У 90 гарно вальсувала з онуком у ресторані

Дубровичанці Антоніні Василівні Федорчук 4 червня виповнилося 90 років. За словами ювілярки, роки ці пролетіли, як птахи, швидко і непомітно. Вчителювала, своїх дітей виховувала, онуків і правнуків дочекалася

– є про що згадувати, думати, є задля кого Богові молитися.

 Разом з Леонідом Сулаєвим та Петром Козорізом вітаємо землячку минулої суботи від ради ветеранів і районної влади, перепрошуємо за трохи запізнілі поздоровлення і висловлюємо свою повагу до цієї приємної, інтелігентної і мудрої жінки. Живем у Дубровиці, містечку маленькому, бачимося на вулицях, а так мало знаємо про тих, хто зовсім поруч, бо в круговерті свят і буднів й своє не встигаємо переосмислити.

Зустрічає нас бабуся на затишному і охайному подвір’ї, що по вулиці Будівельній (не знала, що й така вулиця є у райцентрі, до свого сорому), запрошує гостинно до хати і з її вуст не сходить щира посмішка. Оце й головне – принести літній людині позитив. Від її погляду, щирого і відкритого (такий ще у дітей буває), й на душі теплішає.

– Дякую, що прийшли, поздоровили, – бабуся все повторює, – я ж свій ювілей цього року у ресторані справила. Давно там не була. Так гарно все пройшло, так затишно, добре смакувало все приготовлене. Вітали мене найтеплішими словами. З онуком потанцювала, весілля було поряд в ресторані – то й наречену я поздоровила, а вона – мене. Приємно, що слова побажання казали і геть незнайомі люди. Дякую дітям, що свято мені таке зробили.

Разом з вже покійним чоловіком виховала ювілярка двох доньок – Юлію, яка у Дубровиці мешкає, та Людмилу, яку доля закинула в Росію, аж в Наро-Фомінськ. В кожної своє життя і за кожну душа болить у матері, щоб все у дітей було добре і спокійно. Юля навідується дуже часто, Люда, звісно, має можливість маму бачити значно рідше. А оскільки донька в Росії, як і у багатьох родинах наших, то тему й стосунків з цією державою не оминаємо:

– Воюють політики, – каже Антоніна Василівна, – простому народу – українцям і росіянам – ділити нема чого. Швидше б ця війни закінчилася, щоб дітей наших не вбивали. Чого мають наші хлопчики гинути на цій війні?

Про війну вона знає багато, і про теперішню, бо телевізор дивиться, і про Другу світову, бо пережила її, вже у такому віці, коли багато в пам‘яті залишається. Народилася на Хмельниччині, мама вчителювала, а тато був звичайним сільським трударем.  Так мало не дожив батько до Перемоги, загинув 5 травня 1945 року у Польщі. Доньок після  його смерті мама сама на ноги ставила, вивчила їх, недоїдала і недосипала, пішки десятки кілометрів долала, щоб з села дочкам харчів у Славуту віднести. Антоніна закінчила педучилище, як мама, спочатку в Острозькому районі вчителювала, а згодом сестра покликала її з чоловіком у наш край. Ліда тут працювала медсестрою, отож хотіла, щоб ще одна рідна людина біля неї гніздечко звила. Отак і стала наша співрозмовниця дубровичанкою. Вчителювала у міській школі номер один. За плечима – 38 років педагогічного стажу. Якщо ж перерахувати у години та уроки, то це навіть не тисячі… Пенсію, як і всі освітяни її покоління, заробила невеличку.

«Хіба ж вистачить нам на пенсії у державі, як мільярдери собі ніяк нажитися в Україні не можуть?», – риторично запитує наша ювілярка. Отож, живе як і всі пенсіонери, скромно, але було б здоров’я.

По хаті сама все порає й в городі ще господарює. Одна, допомога вже доречна, от і опікується Антоніною Василівною  соціальний працівник з терценту: двічі на тиждень поприбирає і про життя розпитає. А ще поряд – така добра і приємна сусідка  Ніна, яка кілька разів на день загляне до бабусі: чи все в порядку в неї, чи не треба чогось. Не натішиться Антоніна Василівна такою людиною, як рідна Ніна їй стала. Дякувати Богові, що є у нашому світі люди, які отак запросто і без вигоди діляться душевним теплом своїм.

Донька Юля також приєднується до нашої розмови:

– Дякую Богові, що дає можливість стільки років відчувати мені мамине тепло, голос її чути, погляд ловити. Це щастя – бути дочкою у моєму віці. Пригадую, як у далекому 1953 році їхали ми вантажівкою до Дубровиці. Везли корову, курей, все нажите. Стільки років пройшло, а й досі це перед очима, початок нашого життя у цьому місті. Вже й 90-літній ювілей мами тут зустріли.

Дев’ять десятків літ, у скромній затишній хаті, не нажила ж бо багатства, шанувала Бога, любила дітей, своїх і чужих. Її багатство – роки праці, доля на Поліссі, українська вроджена інтелігентність і душа.

–  Живіть з Богом, і все у вас буде добре, – каже нам на прощання Антоніна Василівна, зворушена нашим візитом, проводжає тепло, як і зустрічала. Життя прожить – не поле перейти й не переказати про нього навіть у кількох томах книги.

Любов КЛІМЧУК.