* SOS: Рятуйте наших дітей!

ВАЗОН З КВІТКОЮ У ВІКНІ

Старожили в медицині розповідають: раніше, коли ще на селі рідкістю був телефонний зв’язок, бідно тоді жили люди, багато чого з теперішніх благ цивілізації не мали, про недугу сільського  фельдшера сповіщали в єдиний доступний спосіб – ставили на підвіконня вазон з квіткою. Кожен перехожий, що бачив цей недобрий знак, переказував медику, куди слід поспішати на допомогу. До чого я це пишу? Побувавши на трьох засіданнях з приводу запобігання малюковій смертності, дійшла до висновку, що вся наша система медичного обслуговування на селі зараз перебуває в такому критичному стані, коли пора вже виставляти вазон з квіткою у вікно.

Головний лікар ЦРЛ Олександр Поліщук заклопотаний не на жарт, тож поки інші учасники обговорення вищеназваної проблеми в коридорі перемовляються  між собою, ділячись буденними новинами, він раз по раз передзвонює на роботу. Рахунки лікарні заблоковано, але ж хвороба на фінансові можливості не зважає: то кисень потрібен, щоб встигнути повернути до життя людину, що вже однією ногою у потойбіччі, то нагальна консультація обласного спеціаліста, то термінова операція наспіла. Кажуть: щастя за гроші не купиш, але їх брак може обернутися непоправною втратою. Бо, як не крути, в медицині лік йде не лише на хвилини, але так само на гривні, тисячі й навіть сотні цих тисяч гривень. Коли йдеться про порятунок близької людини, на ціну, як правило, не зважаєш.

Про прикрі випадки смерті двох малят у Перебродах, у січні та квітні цього року, можна писати дуже багато. Все в нашому житті, при бажанні, можна засудити чи виправдати. Я зрештою не переслідую мети шукати винних, а тим паче карати їх. Для цього є інші відповідні інстанції й методи. Якщо нам вдалося викликати резонанс, й ці дві фатальні трагедії стануть пересторогою та уроком для когось в подальшому, вважаю, ми свою місію виконали.

Село Переброди – одне з найбільш віддалених від райцентру,  народжуваність в ньому порівняно з середньою по району досить висока. Зараз в селі маємо 49 діток до року. З минулого року село ввійшло до складу Миляцької ОТГ, де має функціонувати своя мережа лікувальних установ. Й мережа ця створена, фінансово забезпечена. А от щодо кадрів – велика й велика проблема. Поки що на території ОТГ є всього один лікар, що очолює Миляцьку амбулаторію загальної практики сімейної медицини. Він просто фізично не може надати якісне медичне обслуговування всьому населенню громади. Олексій Іванович Камінський цього не приховує й зізнається, що особисто ні разу не відвідував померлих немовлят. «Фізично не встиг цього зробити. Медицина – це ж не тільки прийом хворих, багато часу віднімає адміністративна робота. Багато клопоту маємо з оформленням відповідної ліцензії для Миляцької лікувальної установи. Катастрофічно бракує кадрів. Маленьких відвідувала та оглядала патронажна дитяча медсестра Анастасія Григорівна Чмуневич, за плечима якої величезний досвід роботи. Дивилася їх й лікар-інтерн, педіатр з Дубровицької дитячої консультації. Одне дитя померло через високу температуру, бо батьки відмовилися від госпіталізації. А коли одумалися, то вже не вдалося маля повернути до життя. (У висновку так й зазначено: смерть дитини можна було попередити в разі вчасної госпіталізації). Щодо іншого немовляти, то ця дівчинка мала вроджену ваду, несумісну з життям, яку, на жаль, діагностував вже патологоанатом», - розказує цей молодий медик.

Головний й єдиний лікар Миляцької ОТГ не заперечує, що ряд факторів в наданні медичних послуг на території, яку він обслуговує, не було враховано: виявляється,  медична установа, що належним чином не ліцензована, взагалі не має права надавати медичної допомоги; й медсестра, що опікувалася померлими малятами, давно не проходила курсів підвищення кваліфікації, тож не мала права на здійснення медичної практики, й календарного плану проведення обов’язкових медичних профілактичних оглядів здорової дитини віком до 3 років не було дотримано (замість семи обов’язкових  лікарських оглядів семимісячної дитини, померлого хлопчика, педіатр оглянув лише двічі, а чотиримісячну померлу дівчинку лікар не оглядав жодного разу). Отож бо запитання до медиків є, й вони дуже серйозні. Яким чином й хто персонально понесе відповідальність за смерть цих двох янголяток, вирішуватимуть в Миляцькій ОТГ. Проте головне, аби в подальшому подібна халатність не повторювалася.

Федір Хлебович, очільник Миляцької об’єднаної громади:

Звичайно, першопрохідцям дуже й дуже важко. Всьому доводиться вчитися по-новому. Не завжди все проходить гладко, як бачите, в охороні здоров’я також. Ми не знімаємо своєї вини. Проведемо розслідування й вживатимемо відповідних заходів, аби в подальшому запобігати подібним трагедіям. Я вже багато років працюю в органах місцевого самоврядування, тож як ніхто знаю, що сільський голова повинен володіти повною інформацією про те, що коїться на підпорядкованій території. Я вдячний, що проблему малюкової смертності підняли на рівні голови районної державної адміністрації. Сподіваюся, це стане не тільки уроком, але й поштовхом для налагодження співпраці між усіма ланками охорони здоров’я, соціальними службами. Чи можна було запобігти цим смертям? Я не Господь Бог, достеменно сказати не можу, проте, однозначно, всіх дієвих засобів для цього ми не вжили. Хтозна, якби в якомусь випадку своєчасно попередили керівництво радою про відмову батьків від госпіталізації дитини, підключили оперативно службу в справах дітей, яка провела б профілактичну бесіду з батьками, хтозна, можливо, дитина й залишилася б живою.

Прикро, що зараз наша мережа лікувальних закладів зовсім не укомплектована кадрами. Головний лікар – також молодий фахівець, в нього ще бракує практики, досвіду, лікарської підмоги. З серпня очікується поповнення нашого колективу медиків ще двома сімейними лікарями. Один з цих фахівців очолить Перебродівську амбулаторію, тож, думаю, там ситуація поліпшиться. Поки що прошу допомоги у спеціалістів ЦРЛ та Дубровицького центру ПМСД. Вже домовилися про організацію виїзних оглядів лікарями з району дітей та вагітних жінок на території сіл громади. Сподіваюся й на подальшу співпрацю між усіма лікарняними структурами.

Олександр Поліщук, головний лікар ЦРЛ:

Перш за все в Миляцькій ОТГ необхідно напрацювати дієву систему оповіщення, щоб головний лікар громади володів ситуацією,  де й які недуги зафіксовано на вашій території. А вже тоді  приймати рішення, де в першу чергу необхідно втрутитися особисто головному лікарю, де дати завдання медичним працівникам на місці. Кожен мій робочий день починається з дзвінка в приймальне відділення, що екстреного сталося за ніч. Таку інформацію наші працівники можуть давати й головному лікарю з Миляч стосовно пацієнтів, що зверталися за допомогою з сіл громади. Думаю, саме гострим станам він має приділяти увагу в першу чергу.

Стосовно організації профілактичних оглядів, то ми не відмовляємося допомогти колезі. Єдине прохання до нього: попередньо він повинен визначити групу ризику за патологіями, тоді сформувати заявку й ми направимо лікаря вузької спеціалізації для подальшого обстеження цих хворих. Насамперед первинна ланка повинна бачити, що робиться на місці.

Олексій Камінський, головний лікар Миляцької ОТГ:

Після закінчення університету з 2015 року працюю в Милячах. З весни минулого року призначений головним лікарем. Звичайно, бракує досвіду, особливо управлінського. Через ці дві трагедії, що сталися в Перебродах, зрозуміло, переживав. Медик повинен бути безпристрасним, але коли йдеться про людське, а тим паче дитяче, життя, важко зберігати холоднокровність. Ми переглянули саму організацію медичного обслуговування на території ОТГ, взяли на озброєння зауваження колег з Дубровиці. Хоча, по правді, можу й я зробити певні закиди й на їхню адресу, але з етичних міркувань корпоративної солідарності, робити цього не буду. Проблема, однозначно, є. Треба її вирішувати. Сподіваюся, що всі непорозуміння, що траплялися щодо злагодженості дій всіх ланок охорони здоров’я, будуть вичерпані й спільними зусиллями з дубровицькими колегами ми врешті забезпечимо більш якісне медичне обслуговування населення  на території Миляцької ОТГ. Я вдячний колегам за підказки, як це робити, думаю, що й в подальшому можу розраховувати на їхні кваліфіковані поради. А щодо цих випадків, повірте, це стало для нас усіх дуже жорстоким уроком. Я не можу судити, чи була в цих смертях медична помилка. Ми допомогу в обох випадках діткам надавали. На жаль, врятувати їх не вдалося. Це трагедія не тільки для сімей, але й для медиків. Ніхто ж з нас гіршого для діток не хоче. Думаю, якщо штат лікарняних установ в громаді буде повністю укомплектований, ми зуміємо запобігти такому в майбутньому.

Володимир Панченко, староста села Переброди:

Ми в селі не раз обговорювали порушену вашою газетою проблему. Можна тепер по-всякому судити, що зіграло фатальну роль в смертях малюків. Я сам – багатодітний батько, маю дев’ять власних й опікуюся сімома братовими сиротами. Моя дружина – медик, якраз до декретної відпустки працювала дитячою патронажною медсестрою. Це важка й відповідальна ноша. Виклики в будь-яку пору доби. В селі нашу нинішню дитячу медсестру Анастасію Григорівну не засуджують в тому, що сталося. (Односельці навіть надіслали лист на підтримку А.Г. Чмуневич, який ми опубліковуємо на стор.5). Мало знайдеться людей, що вболівають за свою роботу так, як вона. Та й медсестра не має достатньо фахових знань, вона не може підмінити лікаря, адже тільки виконує його вказівки. Як на мене, навпаки Анастасія Григорівна порівняно з іншими працівниками нашої амбулаторії, найбільш завантажена роботою. Бо ж як медик на селі, попри обходи малюків, ще й доросле населення обслуговує. Хіба ж відмовиш, якщо звернеться літня чи просто немічна людина? То, можливо, нашому головному лікарю слід переглянути ці навантаження й трохи обов’язків, що покладено на цю медсестру, перекласти на інших працівників амбулаторії? А то виходить так, наша Анастасія Григорівна опікується 49 малюками до року, й щотижня обходить усіх їх, а інша працівниця амбулаторії менш завантажена, в Жадені така ж патронажна дитяча медсестра – тільки 15 дітками.

От вам свіжий факт, минулої середи було організовано профілактичний огляд малят. Бригада з Дубровиці оглянула 38 малят до року, але одна мама відмовилася везти дітей на огляд. Хто тут винен? Медсестра? Вона ж всіх повідомила, кожному все розжувала. Не треба  забувати, що в першу чергу за здоров’я дітей відповідальність все ж несуть батьки. На жаль, не всі вони однаково принципово підходять до цього, часом ігнорують рекомендаціями медиків, не надають їм належного значення.  Але будемо вести роботу й в цьому напрямі.

Я не знімаю відповідальності з нашого головного лікаря, він ще молода людина, йому вчитися й вчитися, але й в Дубровиці до нас якось упереджено ставляться. Мовляв, якщо ти з громади, то вже й не розраховуй на медичну допомогу. На власному досвіді це відчув, коли якось був доставлений до ЦРЛ каретою швидкої допомоги. У нас же для всіх одна Конституція, й доступ до медичного обслуговування має бути однаковим. Ну нема ще в нас достатньо своїх лікарів, то що ж вже лягати та помирати?

Не мені вам розказувати, як тепер люди загалом налаштовані до медицини. Не кожному ж по кишені лікарняні послуги, можливо тому й зволікають з госпіталізацією, знаючи, в яку це копійку виллється. А коли вже півень в одне місце скубне, то виявляється, що вже запізно. Лікарі ж також не Боги, не все й в їхніх руках.

Мені страшно думати, що на нас чекає, коли буде створено госпітальний округ. Якщо на селі не буде створено більш спроможної системи охорони здоров’я, полагоджено дороги, бо вже тепер карета швидкої допоги далі Жадені їхати відмовляється, більшість сільського населення виявиться просто приреченим. Адже за ту зарплату, на яку може розраховувати сільський лікар, звичайно, не кожен погодиться працювати в таких віддалених селах, як наше. А ентузіастів стає все менше й менше. Довгий час у нас фельдшером працював  Леонід Сипов, оце медик з великої літери. Наш фельдшер як поставить діагноз, то й професор його не спростує.  Але цей чоловік жив медициною, скільки літератури додаткової перелопачував, щоб рятувати земляків. Нам би такого лікаря в амбулаторію тепер.

Вікторія Лясковець, провідний спеціаліст служби у справах  дітей:

Законодавство України, зокрема, ст. 150 Сімейного кодексу України, передбачає, що батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Разом з тим, протягом поточного року має місце зростання кількості фактів захворюваності, смертності та отримання тілесних ушкоджень неповнолітніми особами внаслідок невиконання чи неналежного виконання батьками власних обов’язків, що загрожують життю та здоров`ю дитини. 

Слід підкреслити, що чинним законодавством передбачена кримінальна, адміністративна та цивільна відповідальність за невиконання батьківських обов’язків.

Зокрема, відповідно до ст. 166 Кримінального кодексу України за злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричинило тяжкі наслідки встановлено покарання у виді обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Адміністративна відповідальність передбачена ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, зокрема, ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей - тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Крім того, згідно зі ст. 164 Сімейного кодексу України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав в разі ухилення від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини.

Таким чином, батькам необхідно приділяти більшу увагу власним дітям, виховувати у повазі до встановлених вимог чинного законодавства, піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

В той же час нагадуємо, що відповідно до ст. 139 Кримінального Кодексу України медичний працівник несе відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому.  медик зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого.

Людмила Петровець, молода мама з Жадені:

Мені випало в екстреному випадку звернутися до ЦРЛ з приводу недуги мого маленького сина. Й прикро, що ще й крайньою залишилася. Дитинку ми привезли до приймального відділення  в неділю, надвечір, мене занепокоїв стан синочка й я вирішила не чекати до наступного дня. Він у мене й так хворобливий. Тож я за цим дитям, як за зіницею ока дивлюся. Проте лікар дитинку так й не оглянув, дав консультацію по телефону. А згодом ще й соціальну службу до мого дому направили, щоб подивитися, чи я гарно за дітьми доглядаю. Добре, що працівники цієї служби виявилися адекватними й розібралися в ситуації. Хіба ж то провина, дитя у вихідний день лікарю показати, якщо ти насторожений його станом? Матері мене зрозуміють. Я ладна була синочка й на Рівне везти, бо він – для мене понад усе.

Вивчивши всі ті «симптоми», що прозвучали на нараді, візьму на себе сміливість поставити власний «діагноз» проблемі:

Хронічний дефіцит медичних кадрів на селі став вже притчею во язицах. Не бажають випускники медичних вузів їхати в сільську місцевість. Не допомагають цьому ні цільові прийоми в медичні навчальні заклади, ні так звані «державні направлення» фахівців на роботу в село. Низький рівень оснащеності медустанов в провінційних районах також не сприяє закріпленню фахівців. Неадекватна сучасному життю зарплата молодого фахівця, відсутність хоч якось облаштованого житла, – результат соціальної державної політики, яка прирікає село на вимирання, породжує його тотальну соціально-духовну і фізичну деградацію. Дитяча смертність на селі – це лише невеличка частина громіздкого айсберга сільських проблем, які всі воліють замовчувати.

Справжню проблему ми підміняємо гучними гаслами, де самі лише благі наміри, гори паперів-проектів. А село старіє, деградує, вимирає. Не допоможуть ні урядові циркуляри, ні президентські укази, поки в країні не прийде усвідомлення того, що найцінніше в нашому житті – це інтереси і потреби звичайної людини. Конкретно взятого громадянина держави Україна. Не залежно від того, в якій місцевості він народився. Якщо йдеться про охорону здоров’я, то сільська дитина має право на такий самий рівень медичного обслуговування, як й столична. Коли це відбудеться, тоді і охорона здоров’я почне міняти свої пріоритети з галузевих потреб, коли цінуватиться не «робота ліжка», а ефективно надана медична допомога, вирішення реальних проблем хворої людини. Коли ж нарешті ми скажемо вголос про те, що відбувається насправді: село в Україні опинилося в ролі пасинка, конституційні права його мешканців не може захистити держава, інтереси сільської людини, її елементарні потреби ігноруються. Село кинуте на самовиживання. Йому давно вже пора виставляти квітку у вікно. Але чи хтоcь її помітить в тому розмаїтті насущних інших проблем? А головне чи хтось перекаже тому, в чиїй компетенції допомогти селу. Поки що ці і інші питання залишаються без відповіді. Як довго це триватиме?

Людмила РОДІНА.